ВІДБІЛЮВАЧ

- Аааааааааааа, - в черговий раз прокинувся від власного крику Коул.

Котра година? Котра година?! Важко дихаючи, ветеран зірвався з ліжка. Перелякані очі встромилися у голограмний годинник на стіні. Помаранчеві символи. Що там? 14.41. Хоч скільки не проспав, але стан відпочинку не настигнув тіло. Почувався розірваним, висмоктаним, пустим. Всівся на краю ліжка він, запустив руку на стілець поруч, відшукав цигарки та запальничку. Більшого не треба. Спалах невеличкий, ледь живий – як душа власника будинку. Затягнувся тютюном…

- Знову ти в спальні зі своїми цигарками?! – пролунав знайомий голос у знайомому тоні.

- Так, не можу вже, - відповідав хрипло і стиснуто Коул.

- А як ти хотів? Я тебе відговорювала від контракту. Казала тобі, що ці солдати роблять звірську справу. Ти мене не слухав.

- Я тебе перестав слухати саме з того моменту, коли ти почала говорити: а я тобі казала! – злобно проричав Коул, озираючись косо на силует колишньої дружини, котрий завис поруч з ліжком біля дверей.

- І до чого це привело? Ти подивись на себе, на мене. Ти живеш сам у будинку якомусь старому. Не дім – смітник справжній. Я з хлопцями покинула тебе, бо ти був майже як тварина. Ще б день якийсь, і ти б і нас вбив, навіть не впізнавши…

- Це неправда! Я себе контролював! Я боровся з собою! Це ти мене не розуміла! Не хотіла допомогти! Я тобі грошей приніс, збагатив тебе, а ти, побачивши наслідки, не змогла взяти на себе відповідальність допомагати мені! Подивись, ким я став!

- А як я могла тебе зрозуміти? Ти весь час мовчав. Сидів у собі, закрився. Як тебе зрозуміти, коли ти без пояснень своїх дій трощиш меблі на кухні? Як? Як мені тебе зрозуміти, якщо я не була поруч з тобою у тих умовах. І я нічого про них не розумію. Ти зі своїм пістолетом ходив по квартирі та марив… Хлопці на це дивилися. Ти їм такого ж майбутнього захотів?

- Світлого… - усміхнувся Коул, затягнувшись цигаркою. – Послухай… Світ зараз такий, що у них небагато варіантів: або йди воюй, або вали на хрін з Землі.

- Бо це ти так вважаєш. Ти таким не був до контракту. Ти був мрійливим, цілеспрямованим, зібраним… Ти був собою. Що зараз тобою керує? Куди ти прагнеш? Тебе вже нічого не цікавить… Як я могла з тобою залишитися?

- Повторюся: взяти на себе відповідальність та витягти мене з того лайна! Я пішов у поліцію за вбивствами… Я і там вбивав, порушував закон. Мене і звідти поперли, після того, як я старого наркоторговця забив до смерті його ж валізою. Тепер у мене, вважай посмертний контракт! А цього б могло не трапитися, якби ми були разом! Як ви пішли, у мене взагалі дах зірвало! Як ти вважаєш, чи могло бути інакше? А?!

- Я вже не хотіла такого життя…

- А яке життя ти хотіла?! Я не народився у родині мільярдерів! Нам потрібні були якісь гроші! Бодай якісь! Ти хотіла працювати?! Ти сиділа вдома! Хлопці вже були дорослі та знали, що робити, щоб жити самостійно! Все, бляха, на моїх плечах! А тобі тільки кращого життя треба було! Ціною мого життя! Подивися на мене! Мало тобі?! Я живу в руїнах посеред радіоактивної пустелі! Я їбуся кожного дня в офісі, вирішуючи тупі запитання!

Коул кричав, піднявся, бив кулаком по столу, видивлявся у вікні слабке віддзеркалення силуету дружини. Він не хотів з нею безпосереднього контакту. Не при цих умовах та не з такою темою.

- Так не може продовжуватися… - голосом втоми та апатії вимовила колишня.

- І не буде… - буркнув Коул.

- У тебе галюцинації? – розірвав сцену голос Марго.

Чоловіка перекрутило ментально, свідомість завила, вистава розлетілася на атоми. Він прийшов до тями. Дійсно, прийшов. Блискавкою било, поки тривала розмова з жінкою; прогриміло, коли вторглася Марго.

- Так, у мене знову галюцинації, - витягнув ветеран, відвертаючись від вікна. Колишньої біля дверей не знайшлося. – Спочатку кошмар наснився, а потім привиділася… Неважливо. Це стає настільки реалістичним, що я вже не розумію, як з цим боротися.

- Ти за добу не вживав препаратів, які тобі прописав психотерапевт, - підмітила штучна дівчина. – Чому тебе дивує, що ти не можеш контролювати і боротися з психологічними проблемами?

- А мені і не потрібно… - сів назад Коул. – Я вже настільки втомився… Як я можу розуміти, що ти теж не галюцинація? – згодом, після хвилинної паузи поцікавився він.

- Галюцинації у твоєму випадку мають властивість зникати, якщо відбувається якась реалістична подія. Наприклад, я прийшла у кімнату. У тому числі – твої галюцинації пов’язані або з травмами служби, або з розлученням з дружиною. Фактів появи у твоєму житті прототипів штучної людини – я не фіксую.

- Вірно… Знаєш що? Мені здається я розумію, як зробити так, щоб ваша симуляція виглядала природною.

- Позбавити мене повної бази даних, залишивши лише необхідний кластер знань середньостатистичної людини? Обмежити мені усвідомлення того, що я – штучна людина, залишивши імітаційні спогади з минулого, які б мені підтверджували, що я справжня?

- Саме це я і хотів сказати… - трусив попіл Коул на підлогу та промовляв. – Я ось це скільки з тобою говорив, інколи взагалі забував, що ти якийсь там робот. Може, це ще через мій емоційний стан. Не знаю…

- Так, це комплексна проблема. І тут коректніше для тебе буде розставляти межу в усвідомленні, хто я насправді є.

- Так, вірно кажеш… Що робила весь цей час, поки я спав?

- Спочатку підрахувала кількість штрафних годин, які тобі нарахують за прогул. І якщо ти плануєш і завтра так вчинити, то…

- Я не знаю, що я планую завтра вчинити… Точно не йти у той офіс… З мене досить.

- Які у тебе є фінансові запаси?

- У мене ще лишилися гроші з винагороди за успішну кампанію… Мені нараховують пенсію, але з неї зніматимуть штраф за “прогули”. Я можу жити тут до кінця моїх днів, - усміхнувся Коул. – Якщо, окрім штрафів, мені не нарахують чого іншого. Я точно буду соціально обмежений, поки не відпрацюю всі години за контрактом. Можливо, і обмежать у волі ще. Я весь контракт не читав, особливо там, де дрібним шрифтом.

- Це на рішення твого куратора, - промовила Марго. – Якщо він вважатиме, що ти не відпрацьовуєш курс реабілітації хоча б на п’ятдесят відсотків, то приймуть рішення обмежити тебе від соціуму.

- Ой, та нехай обмежують.

- Я б тобі рекомендувала не пропустити сьогоднішній візит до психотерапевта. Вона повинна знати, що ти пропустив робочий день. Її звіт та оновлення лікування можуть звільнити тебе від роботи.

- Та хай йде нахрін. Вона і назначила мені соціальні роботи, щоб я швидше інтегрувався у спільноту. Хай всі вони здохнуть… Я ненавиджу їх навіть більше за себе. Я не хочу нікуди йти… І робити нічого не збираюся. Мені легше тут вкритися грибами і здохнути.

- Як вважаєш за потрібне, Коуле. Може, ти хочеш про щось поговорити?

- Боги, - впав на ліжко чоловік, розкинувши руки та спрямувавши мертвий погляд на лампу над ним. – Знову ти за свої психологічні прийоми. Кинь ту справу.

- Ні, я просто прагну тебе розвантажити. Розкажи мені, що тобі наболіло. Я не вмикатиму модуль психології. Звичайна симуляція людської бесіди.

- Бляха, а можна ще й без усіх цих “штучних” термінів? Звичайною людською мовою.

- Безумовно, - усміхнулася Марго та пройшла у кімнату. Одним махом вона вже сиділа на столі. Взяла цигарку, запалила, затягнулася. За цим усім спостерігав Коул та трохи ніяковів від реальності події. – З чого все почалося? Ти пам’ятаєш точку відліку?

- Пам’ятаю: з придбання квартири. Кредити, борги, постійна відсутність коштів. Все це створювало негатив вдома, через що я разом з дружиною прийняв рішення піти на контракт. Тоді як раз навпроти наших вікон, як по волі долі, світилася гігантська голограма із закликом вступити у силові структури.

- Це ти реально з жінкою обговорював, чи сам прийняв рішення?

- Ми це обговорили, - спокійно вимовив Коул, дивлячись на брудну і потріскану стіну. – Ми обговорили, але прийняття рішення залишили мені. Вже тут на мене поклали всю відповідальність за розв’язання фінансової проблеми. Хоча… Нам було зручно у попередній квартирі, хоч вона і була меншою за площею. Напружувало це тільки дружину.

- З ким постійно воює єдина планетарна держава? Ти не задавався цим питанням?

- З повстанцями. Регулярно десь та якомусь місті-титані відбувається бунт, який, якщо вистачає ресурсів та дозволяють обставини, очищають автоматично…

- Ти про це так спокійно говориш. За історію існування Світлого майбутнього з його пасивним мирним станом загинуло більше людей, аніж за всі війни разом взяті.

- Так, я спокійно про це говорю. Бо для мене це вже звична справа. Я теж колись не розумів, як величезний механізм ось так спокійно може знищити цілий сектор. Колись доводилося випалювати ціле місто-титан. Усіх лояльних громадян з центральних секторів евакуювали, а через масштабність події і захоплення системи контролю по знищенню секторів владі довелося застосовувати силові підрозділи.

- Що з тобою відбувалося під час цієї кампанії? Що було найважчим, а що подобалося?

- Якщо ти хотіла спитати, як проходив мій контракт, то так і могла ставити запитання.

- Я знаю, як проходив у тебе контракт. Мені хочеться дізнатися, що з тобою відбулося саме у цій кампанії, адже, - затягнулася Марго, - я так розумію, що перші зміни відбулися вже тоді…

- Напевно, - знизував плечима, Коул, йорзаючи під ними простирадло. З одягу на ньому зараз тільки брудні від побутових плям труси. У роті знову цигарка, яку підкинула із запальничкою штучна дівчина. Кімната просмерділася, вкрилася димом. – Я думав, що буду боротися з бойовиками. Спочатку так і було. Невеличкі групки воювали з нами на вулицях за барикадами. Але коли скінчилися озброєні противники – нам дали наказ винищувати цивільне населення. Всіх. Я було хотів щось сказати, що це… Нелюдський вчинок, але комендант наказав спалити живцем двох новобранців, котрі відкрито кинули зброю. Це був тільки початок контракту. Боргів було ще дуже багато, конфлікти на цій основі з дружиною наростали, і я не зміг піти у самоволку… Я б отримав такі санкції, котрі б розповсюдилися і на мою родину.

- Скільки ти був у тому місті?

- Дев’яносто шість діб. Блакитне місто-титан. Коли ми почали вбивати цивільних… Я вбивав… Усіх… І дорослих, і дітей… Я соромлюсь цього, я ненавиджу себе за це… Ще більше я ненавиджу себе за те, що з часом мені це почало подобатися. Знаєш, тоді місто повністю відрізали від світла, води, гуманітарної допомоги. Тих, кого вбивали не ми, вбивали голод, спрага, хвороби та інфекції. … З часом місто перетворилося на щось… дике. Люди кидалися наче хворі на нас. Майже всі бійці з мого підрозділу загинули до ротації. Боги… А що ми робили, коли і до нас їжа не доходила… Я – монстр…

- Я співчуваю тобі, Коуле, - вимовила дійсно щирим голосом Марго. – І якби я мала право тебе пробачити за всі твої дії, то пробачила б.

- Я не заслуговую пробачення за свої дії, Марго, - видихав Коул. Чоловік плакав. Сльози виливалися з колодязів. – Навіть смерть мені – недозволена розкіш. Може, ти і знаєш, що я накоїв, але тільки зі звітів та записів камери на екзоскелеті, але коли був блекаут я вимикав камеру, щоб важче було виявити мою сигнатуру. Я творив жахливі речі, про які у звітах не згадував. Я – страшна людина. Я зразок тієї людини, якою вона не має бути.

- Ти своїй жінці цього не розповідав, так? Навіть поверхнево – це б вже покращило ситуацію. Вона б принаймні здогадувалася, що з тобою коїться.

- Не вчи вже мене, - гірко видихав Коул. – Це вже відбулося. Це вже трапилося. Нічого не змінити в житті. Я нічого їй не розповідав. А ти б стала розповідати, що ти вбивала ні в чому невинних людей? Якби ж просто вбивав… Я з часом почав отримувати від того насолоду. Я не міг жити без крові на руках. Я просився ще на ротації для винищення повстанців. Вже з часом я почав влаштовувати справжнє полювання. Я вистежував, переслідував, ловив, забивав до смерті… Скажеш по мені, що я на таке здатен? Я був здатен. Я отримував неймовірну насолоду від вбивства. Хто раз вбив людину – більше не зможе спокійно собі жити!

Коул піднявся з ліжка… Він не міг більше спокійно там лежати. Не за це, не під час розмови. Марго ж не змінила положення. Вона дістала з пачки цигарок передостанню кулю, запалила її та затягнулася кисневим фільтром, що імітував процедуру дихання. Ветеран блукав по кімнаті. Він не міг собі знайти спокою, не знав його. Зараз – точно. Думки перекрутилися у голові.

- Я – не герой! Я знаю це! Мені десятки нагород видали, у новинах позиціонували наш підрозділ як переможців над повстанням! Але я – не герой! Я – виродок! Так, виродок. – Коул взявся за стілець біля стіни та прийнявся ним лупити по шафі, тумбі, потім той клятий стілець прилетів неподалік від Марго. Нелюдський суб’єкт і далі перебував на своєму місці та схвильовано за всім спостерігав. – Я себе прокляв! – кричав Коул. Він собі подряпав до крові у декількох місцях живіт. Невеличкі струни пустилися у танець по нозі і до підлоги. – За що?! – вив він. – За що мені все це?!

Вбитий черговим усвідомленням, розтрощений власним життям, ветеран впав на коліна, обперся головою об зламані дверцята шафи. Він стогнав і вив, судомно трясся та плакав. Марго більше не витримала. Вона кинула недопалок у попільничку на столі, впала поруч з Коулом на коліна та обійняла його. Прототип відчувала як нагрілося тіло Коула, як жадав дух пробачення або звільнення. Слина з рота, сльози з очей, вий нелюдський.

Через якийсь час заспокоївся ветеран, але це для нього було важче важкого. Глибоко дихаючи, примушуючи себе, відвернутися від різноманітних думок та планів, нарешті зрозумів Коул, що його обіймає Марго. Він смикнувся, плечі підняв, намагаючись вирватися з обіймів.

- Відпусти мене, - швидко та роздратовано просвердлив язиком Коул. – Відпусти-відпусти, - ще швидше продовжував, помітивши, що ніякої реакції не трапилося у Марго.

- Тобі потрібна допомога, Коуле, - зронила штучна дівчина, відійшовши від вбитого душею чоловіка.

- Я не знаю і не розумію, що мені потрібно… - випускав з себе гарячий голос ветеран. – Нічого мені вже непотрібно. Дай мені посидіти трохи. Не грузи розмовами.

- Добре. Я мовчки посиджу тут.

Та Коул не міг зараз терпіти навіть присутність будь-кого живого навкруги. Він різко та з психами підскочив до столу, зірвав з нього цигарки та запальничку. У гардеробній з вибитими дверима чоловік схопив порваний плащ. Сходами скриплячими і брудними. До дверей древніх. При появі Коула лампи у будинку сенсорно загорялися, а потім гаснули, коли слідом за чоловіком йшла тінь і Марго за нею. Ґанок. Розірване часом подвір’я. Штучна дівчина не наважилася продовжувати переслідування, і лише терпляче мовчки попрямувала на кухню. Стілець, руки синтетичні на стіл.

Час та простір знищували його… У нього сил немає самому закінчити свій життєвий шлях, але і немає сил чинити опір. Всемогутні сили тиснуть, руйнують, розкладають. Коул вже майже наче пил, котрий вітрами отруйними радіоактивними розноситься по Світлому майбутньому.

Цигарка. Спалах. Бліде обличчя на мить осяяло. Світло на ґанку не пробуджується, бо сенсори ветеран зламав декілька тижнів тому у подібному приступі люті. Стара лавка ледь трималася під його вагою, хоч він і схуд за останні роки майже до невпізнаного гостя життя. Видих. Дим тютюновий понісся у напрямку яскравого міста-титана. В очах знесилених віддзеркалювалися ті сотні тисяч вогнів, котрі обліпили височенні вежі. Яскраві аерокари заповнювали майже нічне небо таким шаром, що здавалося, ніби то вирій комах.

З огидою спостерігав ветеран, до чого докотилося людство. Наївний необізнаний розум, побачивши поліс, міг би вирішити, що людство перебуває на прекрасній стадії розвитку, але під цією різнокольоровою плівкою ховається гнилий труп.

Через мить, після того, як перша цигарка загинула від полум’я, над будинком і руїнами у напрямку космопорту помчав космічний корабель, розміри якого дозволяють входити в атмосферу планети майже безперешкодно. Під ним, перед ним, над ним літали дрони-маяки, котрі попереджували інші літальні апарати, що попереду торговельний космічний фрегат. Один із дронів різко пустив промінь світла з прожектора на подвір’я древнього дому. Навіщо? Тільки боги знають.

Дрон улетів, але світло не зникло. Коул пригледівся до огорожі, а за нею стояв натовп людей, обличчя яких ніяк не вдавалося розгледіти. Там були і чоловіки, і жінки, і діти. Вони стояли, нічого не робили. Тільки тримали праву руку долонею на грудях.

- Чого ви від мене хочете? – спокійно заговорив Коул. Він знав, що це галюцинація. Потужна і небезпечна. Вже не перший раз натовп вбитих ним приходить до будинку. – Кажіть вже, не мовчіть, - просив він, запалюючи другу цигарку. – Так, я заборгував вам своїм життям і точно не одним. Вважаєте, я цього не знаю. Зараз точно знаю. Подивіться, я втратив все. Весело вам там? Цікаво спостерігати, як вбивця ваш страждає від своїх діянь. Так, я цілком свідомо це робив, але був загнаний у рамки системи. І я не кажу, що це мене виправдовує. Зовсім ні. Я робив це задля родини, але лишився без неї. І тепер бачу, який я монстр…

Двері у будинок втомлено заскрипіли, завібрували. І світло те ніби розвіялося, зникли і люди у огорожі. На сцені матеріалізувалася Марго, яка давно почула монолог Коула, що звертався до галюцинації.

- Це все нереально, Коуле, - вимовила дівчина.

- Гадаєш, я не знаю? – усміхнувся він, випустивши дим. – Їх тут багато, але має бути вдвічі більше. Очевидно, я не до кінця підсвідомо беру на себе відповідальність за всі вбивства. Вони дивляться на мене з потойбічного. Чекають, коли я прийду.

- Ти віриш у богів та потойбічне? Вважаєш, їм було б цікаво створювати подібний світ та настільки жорстоких створінь, котрі навіть проти подібних собі проявлять неймовірну агресію. Чи для чого було вигадувати розділ світів, у які маєш можливість потрапити після смерті.

- Я в це не вірю… Я іронічно про це згадую. Ми – помилковий еволюційний крок. І все, що ми бачимо, все воно в наших руках. А нашим рукам, як ти бачиш, тільки попіл треба. От так береш тією обпеченою долонею і розвіюєш попіл людства на космічній хвилі енергії.

- Дуже художні та філософські вислови. Можливо, тобі треба написати щось своє, щоб поглинутися рефлексією? Можливо, це тобі дасть шанс на порятунок?

- Та припини вже знущатися наді мною, будь ласка, - гірко усміхнувся ветеран. – Уявляєш, скільки буде таких творців-лицемірів? Мільйони? Сотні мільйонів? І навіщо мені взагалі це робити? Мені це непотрібно.

- Бо тобі потрібен катарсис. Це дійсно врятує тебе. Давай, якщо не писати, то читати. У тебе у вітальні тисячі книжок з унікальними історіями. Візьми це за точку інтересу. Можливо, така зацікавленість відповідатиме твоєму моральному стану. Ми можемо разом почитати.

- Можемо, - видихав тяжко Коул, розуміючи, що створіння від нього не відчепиться. – Тільки не сьогодні. А які там книжки є? Бо я, як не було б це соромно, не читав їх. Хоч і усвідомлюю, що це артефакти. Зараз такого вже не роблять. І питання не тільки у застарілій технології друку. Зараз такої моделі викладення інформації та втілення творчого потенціалу вже не існує. Дійсно, цікаво, як люди тоді додумувалися через надруковані слова щось доносити…

- Повечеряй, будь ласка. Твій організм на межі. І твоя свідомість – теж. Почни з цього.

- Так-так, зробимо. У мене ж є он який помічник… Бляха, ніяк не може тости нормально зробити.

Потік часу незмінний, але кожен людський крок створює хвилі. І саме ця зустріч – саме ця подія нарешті породила хвилю, течію, котра попрямувала в інший, ще незвичний напрямок. Можливо, приведе Коула до іншого світу та іншого життя.

Вечеря пройшла успішніше, ніж про те думав ветеран: штучна людина, вона ж Марго, відремонтувала без зайвих засобів та додаткових ресурсів тостер. Вона також скористалася молекулятором, щоб приготувати з армійського пайка Коулу більш-менш поживну вечерю. Під час поглинання калорій відбувалася розмова – не найщиріша, адже чоловік все ще не прагнув повною мірою прийняти себе таким, який він є зараз.

Навіть по рекомендації Марго перед сном закинувся ліками Коул, через що дійсно спав вночі, і навіть не прокинувся. Сновидіння, звісно, нікуди не відступили, нещадно різали його, катували та вбивали. Але вранці прокинувшись, ветеран не відчував втоми. Його настрій помітно покращився. Зі свіжими силами та з якимось незрозумілим бажанням спустився снідати та розмовляти з моделлю. До самого обіду просидів він сам, не бажаючи приступати до читання, до розмов. Хотів побути сам та все усвідомити.

Саморефлексія у подібному ретриті призвела до того, що Коул знову зловив галюцинації: повстанці у мародерських екзоскелетах бойових билися один з одним у смертельній сутичці ножами. Ближній бій регулярно відбувався під час блекауту – тому ця галюцинація спочатку здалася аж надто реальною. Коул злякався, що переможець забере і його життя. Вчасно ввірвалася Марго, котра допомогла винирнути з-під гущі темних ілюзій.

Черговий приступ все ж таки підштовхнув втомленого та майже знищеного ветерана приступити до читання. Марго за цей час вже встигла всмоктати весь текст у гостьовій, пізнати кожну книжку, відчути все як відчуває людина. У якусь мить і вона загорілася бажанням писати книжки, що додало їй ще іскри жити та вивчати. Ось тому за банальністю цього бажання і ховався мотив хоч якось допомогти Коулу: це має дати іскру і йому.

Вони вдвох взялися за ініціативою Коула читати книжку про принца, що мав здібності стрибати між вимірами, подорожувати в них та навіть жити довгий час. За своє фактичне безсмертя він декілька разів бував на Землі та її віддзеркаленнях, намагався відшукати батька, розкрити майже незліченні інтриги проти нього і Центрального стовпа, від якого пішла хвиля світів Порядку.

Першу книгу в один ковток прочитали штучна та реальна людина ледь не за день. На ранок наступного дня перейшли вони до другої частини. Потім і до третьої. Читали по сторінці, деколи трохи перечитували, якщо абзац чи діалог логічно завершувалися трохи далі. Навіть під час сніданку, обіду та вечері читання продовжувалося. І як показала практика: навіть засинати після читання та ліків стало не тільки легше, але і безпечніше. Благо зміни обстановки на третій день читання Коул спав без сновидінь.

І так минали день за днем, так і тиждень пройшов. За Марго ніхто не приходив, але від цього не ставало гірше Коулу. Під кінець тижня він навіть радий був, що з ним ділить простір і час штучна людина, яка виявилася людиною більше за багатьох представників виду. Під кінець тижня дочитали вони і перший том з п’яти книг, після чого планували одразу ж до другого перейти, але спочатку треба було усвідомити та зрозуміти не тільки сюжет, але й цінність проведеного у такій атмосфері часу.

Цієї ночі відмовився Коул від ліків, а тому якось о другій годині пробудився від дивного шуму з заднього двору. Ветеран підірвався, вчепився за пістолет та побіг до вікна. Паралельно під час бігу схопив він засіб нічного бачення. Десь за метрів п’ятдесят від периметру огорожі на самому кордоні з руїнами помітив він силует, що прямував до його будинку. Це була Марго. Щойно штучна дівчина наблизилася, а потім ввійшла додому, то нагадала Коулу, що їй треба час від часу проводити очищення системи охолодження, через що з тіла виходить певна доза радіації. І час на очистку та дезактивацію вона проводить вночі у руїнах.

Зрозумівши порядок, згадавши розмову тижневої давнини, ветеран впав назад у ліжко та спокійно собі поснув. І вранці прокинувся, забувши про роботу, спіймавши у черговий раз галюцинацію. Допомогла вчасно Марго приборкати нападника-бойовика з ножем. Після сніданку продовжувалася терапія книжна, продовжувалася вона і наступні дні.

В цілому Коул зміг подружитися зі штучною дівчиною, часом забуваючи, що вона такою є. Ні, він не мав до неї почуттів на кшталт кохання. Саме дружні відносини – такими ветеран їх бачив. Після п’яти книг другого циклу про сина саме того принца, продовжили читати вони про мисливця на монстрів, котрий усіма зусиллями шукав названу доньку.

Настрій став кращим; розуміння ситуації – прояснилося; життя – набуває сенсу. Лише одне хвилює і лякає Коула: завжди добре і прекрасне матиме кінець, щоб утримувався порядок посеред хаосу…