ВІДБІЛЮВАЧ

- Чи ви соромитеся своїх дій?

- Ні.

- Чи тисне на вас провина за скоєне?

- Ні.

- Що ви відчуваєте, коли розумієте, що не треба виконувати бойові накази?

- Свободу.

- Що для вас було ув’язненням?

- Рамки. Накази. Умовність. Що ще? Все моє життя останні п’ять років, поки я воюю з самим собою? Хоча… Можливо, тільки останні два роки, коли я вже не відрізняю патріотизм від бажання вбивати. От коли це бажання стало для мене залежністю, то я і відчув, що сам себе ув’язнив.

- З чим можете зрівняти бажання вбивати?

- Із залежністю… Я вже не міг ні про що думати, окрім вбивств, після першого місяця як закінчилася війна.

- Як ви вгамували… цей голод?

- Тільки іншими вбивствами… Я пішов служити у поліцію. Але мене поперли через пів року через надмірну жорстокість…

- І як потім?

- Алкоголь… Препарати.

- Це вгамувало залежність вбивств?

- Вгамувало… Але мене все одно зруйнувало. Ні дружини, ні дітей. Абсолютно сам. Самісінький.

- Скільки пройшло часу, коли від вас пішла родина?

- Два роки. Безслідно. В один день вони просто зникли. Я прийшов з роботи – а там нікого. Вона все підчистила, найняла когось. Я не зміг пробити навіть по поліцейським каналам, куди вона вщухла. Але… я її не виню. Все повністю лежить на мені. Повна відповідальність. Я був тим ще виродком. Або став ним.

- Були?

- Ну, для себе я частково очистився. Я пів року не вживаю. Два місяці ходжу сюди на реабілітацію. Місяць як працюю. Частково життя налагоджується. Кошмари так і сняться далі, і продовжуються інколи галюцинації, але якоюсь мірою людина у моєму тілі почала пробуджуватися від того кошмару…

- Кого ви звинувачуєте в усіх своїх проблемах?

- Корпорації та себе. Не можуть вони всю провину на себе взяти, адже це я в якийсь момент втратив контроль та звик до крові у крові. Це прокляття я не зміг витримати та піддався йому…

- Чи плануєте ви знову шукати родину? Чи сумуєте за дітьми?

- Це безглузде запитання… Так, я сумую за дітьми. Дуже сильно. Але чи буду я їх шукати?..

Запис №0.0.17 – психотерапевтичне заняття з Коулом Базовським, датовано 14.3.2151 (44-й рік від Війни рівноваги).

- Ні, я не буду їх шукати, - промовив втомлено Коул та повільно потягнувся рукою до голограмного фотодисплею на тумбі кухонній. Дотик до панелі керування. Зображення брюнетки з двома хлопчиками зникло в одну мить.

Кухня з непривітним блакитним неоном під стелею зустріла втомлене тіло, що вже якийсь час тут знаходилося. Сенсори на вході барахлять, а тому не завжди “помічають” хазяїна – що і відбулося цього разу. Знесилений герой чергової війни між корпораціями сів за стіл, розглядаючи сонними очима стіни та стелю.

- Кави, містере Базовський? – уточнював чоловічий голос асистента.

- Бляха… - зівав Коул та в’яло відповідав з присмаком невдоволення. – Я ще навіть зуби не почистив.

- Спланувати захід пізніше?

- Через п’ять хвилин. – Набравшись сил, чоловік середнього віку відірвався від стільця-скрипаля гнилого.

Наніти зубні зіштовхнулися з бруднющими від кави та шкідливої їжі зубами. Упершись руками у раковину брудну та іржаву, Коул направив погляд у єдине вікно на кухні навпроти нього. Будинок його стояв на околиці Помаранчевого міста-титана, бо так того він захотів… Як жінка зникла у невідомому напрямку, колишній військовий і поліцейський продав квартиру та переїхав. Навколо немає кварталів одноманітних будинків, немає нетрів. Будинок знаходиться поруч з древніми руїнами, і сам таким був до останнього часу. Коул лише трохи привів його до ладу, але на більше не насмілювався.

- Починаю робити каву, містере Базовський, - нагадував асистент.

- Та роби вже… І тости не підсмаж, - бурчав Коул, випльовуючи нанітів.

- Нагадую, що технічний стан…

- Знаю! – крикнув нетерпляче Коул. – Припини вже. Роби просто свою роботу.

Асистент не відповів. Мовчання – винагорода для Коула Базовського. Він працює у центрі надання соціальної допомоги асистентом, де багато розмов. Структура його нервової системи ще до війни й всіх травм психічних не дозволяла надмірні соціальні контакти, а тут… Чого тільки не зробиш, аби повернутися у стрій людський.

- Хочу нагадати, що модуль приймання потоків вийшов з ладу у минулу п’ятницю…

- І навіщо його ремонтувати? – роздратовано поцікавився Коул. Він впав на стілець.

Вікна будинку древнього затремтіли, а разом з ними й стіни – неподалік промчався по рейках магнітний потяг.

- У мене немає доступу до мережі, містере Базовський, - пояснював і без того відомі речі асистент. Коул у цей час запальничкою наніс смертельні опіки цигарці, після чого затягнувся із задоволенням далеко не єдиною отрутою, що вбиває його. – Я не отримую важливі оновлення, не передаю звіти про мою роботу…

- І не розсилаєш інформацію про мою діяльність, я це розумію. Послухай, я навмисно знищив модуль. У мене параноя. Це мені певний час допоможе. Я навмисно розбив тостер, бо був емоційний спалах. Я вибив двері на кухню та пошкодив сенсори. Чи відновлю я все це? Чи буду викликати обслугу? Ні. Ти можеш аварійний сигнал послати, якщо захочеш, але я вижену всіх з моєї власності та й крапка.

- Зрозумів, містере Базовський. Кава та тости готові. Нагадування: Райфас Цінкл приїде за вами через пів години.

- Дякую, - видихнув Коул, прямуючи до кави та тостів біля раковини.

Тут же у вікна він і прийняв рідину гарячу та підгорілі шматочки хлібу з синтетичним маслом.

- Райська насолода, - промовляв Коул неголосно, пережувавши кашу та проковтнувши.

Його блакитно-сірі очі виглядали у місті-титані щось гарне та приємне, але там тільки туман, дощ, неон та голограмні реклами. Ну, і туєва хуча аерокарів, рій котрих парить над колонами височенних будівель, піки котрих вирвалися з потворного темного світу у небесну блакить. Колись давно одного разу був Коул за Межею, і тоді він відчув іскру на одну мить. І досі у спогадах це фіксується у людини – як ностальгічний подих, що змушує жити.

І раптом! Стукіт у двері! Стукіт дикий та непереривний! Коул так сіпнувся, що розлив собі каву на руку, а тост кинув повз тарілки на підлогу пильну. З чашкою і попрямував чоловік до дверей, очікуючи там побачити техніків з компанії “ASATANOTA”, що прийшли ремонтувати свого домашнього асистента. Але це були не вони…

Двері від себе, погляд невдоволений, готовність сваритися. Пустив холодний вітер у коридор, пустив тьму та непривітність зовнішнього світу, які він ненавидить до основи душевної. А ще – на диво для Коула! – перед ним завмерла молода дівчина у світло-сірому плащі та з кепкою червоною. Вона весь час оглядалася, шукаючи десь у руїнах когось або щось, що загрожує її життю.

- Ти хто така?! – скривившись, спитав чоловік, явно не очікуючи побачити на ґанку дещо подібне.

- Вибачте, - наляканий та дивний голос пролунав він дівчини. – Я… Мені треба укриття. Мене точно переслідують. Мене звідси потім заберуть. Хтось потім забере. Може, сьогодні.

- Від кого ти тікаєш? Якщо від банд чи корпорантів, то це не до мене. Мені такі проблеми зовсім непотрібні.

- Я сама не знаю, від кого я тікаю. Якщо я вам скажу, хто я, то ви мене пустите?

- Ох, бляха. Не кажи мені нічого… - Коул вказав рукою на місто. – Просто…

- Я – штучна людина, - видала дівчина. – Під шкірою сімнадцять груп модулів. У мене повний комплекс самоусвідомлення. Я вночі звідкись втекла, але зовсім не пам’ятаю нічого. Я тільки знаю, що мені треба знайти укриття, звідки мене незабаром хтось забере.

- За що мені такі приколи? – видихав Коул. – За тобою ж точно припреться якась компанія… Якщо не самі власники Помаранчевого міста-титана… А якщо ВБЦТ? Дідько…

- Я вас благаю про допомогу.

- Та заходь вже! – крикнув Коул, побачивши на фоні аерокар Райфаса, що йшов плавно на посадку поруч з його двором. – Йди на другий поверх. Нічого не чіпай та не контактуй з домашнім асистентом. Нічого. Сиди там. Я прийду через декілька хвилин.

- Дякую! – проскакуючи у будинок, крикнула дівчина.

Через хвилину біля гнилого паркану припав на стару зруйновану місцями дорогу аерокар жовтого кольору. Прилетів куратор по роботі й паралельно товариш Коула – Райфас Цінкл. У доволі небідному вбранні молодий і худенький красунчик виліз з місця пілота та крикнув на Коула:

- Ти що у халаті підеш на роботу?! – трохи усміхнувся він. – Перевдягнися, Коуле. Виглядаєш, ніби у тебе знову приступ був.

- Та ні, - махнув чоловік у бік куратора. – Проспав просто. Дай мені п’ять хвилин.

- Давай, чекатиму у машині.

Коул пустив імітацію усмішки, яка б навіть ідіотові стала очевидним муляжем, після чого зачинився у домі та хутко помчався на другий поверх по скриплячих пильним сходам. В його лівій руці все ще холонула чорного кольору рідина, а правою чухав непоголену щетину під носом, міркуючи, що щойно трапилося. З-під трюмо прямо над сходами дістав колишній військовий прихований чорний ствол, з яким взявся шукати створіння невідоме.

- Це твоя родина? – почув він голос, дивлячись у спальню, де дівчина у сірому плащі переглядала на голограмному фотодисплеї зображення з колишньою Коула та його синами.

- Поверни на місце, - буркнув чоловік. – Не чіпай нічого у цьому домі. Хто ти така? У тебе одна хвилина, після чого я тобі рознесу голову, - пригрозив він, показавши великокаліберний пістолет з останньої війни корпорацій, що відбулася декілька років тому. – Ну?!

- Я – штучна людина. Нелюдський суб’єкт, прототип. Це все що я знаю. У мене немає імені. Я бігла через руїни, а звідки – не знаю. У мене це стерли з пам’яті. Я знаю лише одне, що за мною скоро повинні прийти ті, хто допоміг організувати мені втечу. Я також знаю, що будь-кого, хто мені допоможе, ці хтось винагородять.

- Чим докажеш, що ти не волоцюга, яка зібралася мене пограбувати? – серйозно замислився Коул, щоб шмальнути з пістолета.

- Дивіться, - простягнула дівчина долонь, натискаючи на якусь невидиму кнопку під шкірою. Захисні пластини разом з синтетичною шкірою, котра синхронізувалася під потреби корпусу, розкрилися, показавши чоловікові цілу купу механізмів та інноваційних приблуд. – Ось. Якщо ви думаєте, що це імплантована рука, то у голові у мене все точно так.

- Бляха, - присів Коул та стілець поруч з дверима. – Це ж за тобою припруться з ВБЦТ…

- Не повинні. Мене сьогодні або завтра заберуть з твого будинку та винагородять. Мені лише потрібне укриття. Я помітила, що модуль зв’язку у твоєму домі не працює, а отже про мене ніхто не зможе повідомити. Лише одна біда, що мене мають вистежувати дрони, але не знають як я точно виглядаю, бо шкіру мені імплантували…

- У мене немає часу на це – відмахнувся Коул, почувши сигнали аерокару. – Я запізнююся на роботу. Щоб до вечора тебе тут не було, інакше розмова буде іншою.

Коул випхався з кімнати аж надто стрімко у гардеробну навпроти – маленька комірка з купою розкиданих всюди речей. Якісь штани, якась сорочка, якийсь піджак, якийсь плащ. Немає різниці, у чому пливти по течії псевдолюдяності. На третій сигнал з аерокару вилетів неголений, негодований, шокований Коул до свого товариша.

- Що ти так довго сьогодні возився? – усміхаючись, цікавився Райфас. – У тебе хтось з’явився? Можу тебе вітати?

- З чого ти взяв? – сухо уточнив Коул.

- Та наче ж когось ще бачив біля дверей… - підіймаючи кар у повітряний коридор, з сумнівом вимовив куратор.

- Нікого. Сам стояв і думав собі з кавою, - впевнено і непомітно брехав Коул.

- Тоді не вітаю. Ще не надумав собі бабу відшукати? – і далі продовжував усміхатися Райфас. – Вже відчепилися від тебе наслідки минулого…

- І ти хочеш, щоб на мене начепилися наслідки майбутнього? – понуро вимовляв Коул. – Давай помовчімо, будь ласка. Ще тільки ранок, а я вже вичерпав соціальний ресурс. Мені треба в інший відділ…

- Ну, корпоративний суд Помаранчевого титана призначив тебе на цю посаду на п’ять років обов’язкового контракту, щоб відплатити…

- Я знаю, Райфасе… Що з тобою з самого ранку? Чого такий говірливий?

- Та вчора був на нараді. Повідомили, що можливо на днях мене переведуть на вищу по статусу посаду. Ось такі справи.

- Зрозумів, - кивнув Коул і дістав портсигар з останніми цигарками з кишені. Запальничка. Вогонь. Вдих.

- Дякую, Коуле, - ткнув товариш пальцем на панелі керування на вентиляційну систему.

“Не за що”, - поміркував чоловік.

Новина про переведення не аби як розчарувала ветерана, адже йому і без того важко налаштовувати якісь зв’язки останнім часом. До Райфаса звикав Коул майже пів року, при цьому одного разу навіть набив йому пику. А тепер новий начальник… Тепер і возити, певно, не він його буде. Якщо взагалі хтось візьметься його возити…

До периметра Помаранчевого міста-титана долетіли швидко. Вітер з піском зачепився за корпус аерокару, від чого у того на дисплеї вискочили попередження про радіоактивне забруднення. Повітряний коридор поміж височенних веж мав схожість з водним потоком у каналізаційних трубах, де щільний струмінь аерокарів був водою.

Розглядаючи по дорозі яскраві реклами на фоні темно-сірих будівель, Коул ніяк не міг заспокоїти себе та фантазію стосовно створіння у будинку. Він наражає себе на небезпеку, в якій і корпорація, і ВБЦТ, і сама штучна людина можуть знищити його на атомному рівні. Себе він заспокоював єдиною раціональною на цю мить думкою: від нього нічого не залежало. Це випадковість. Машина – чи людина? – прийшла до нього сама, а в нього ні сил, ні впевненості немає у тому, що цю річ можна спокійно ліквідувати. Корпорація точно не розцінить його самозахист як благородний вчинок. Після цього ніхто не скаже: “Дякую!”…

- Скільки ви провели у бойових діях?

- Безперервна найдовша ротація – дев’яносто шість діб. Під Блакитним містом-титаном. Ми втратили майже всіх бійців підрозділу. Тоді я вперше побачив, що таке блекаут. Жодного світла, жодного механізму. Тільки люди й боротьба старою зброєю. Ми наче на полюванні знаходилися: виставляли приманки, ставили пастки, заманювали до залишених непошкоджених контейнерів з провізією… Проблеми з їжею тоді змушували нас робити такі страшні речі, що я про них ніколи не заговорю…

- Чому ви про це не хочете говорити?

- Бо я тоді перестав бути людиною у звичному для всіх понятті. На цьому все. Ставте інші питання.

- Ви знаєте, що це так не працює. Ми не можемо залишати питання, які вас руйнують зсередини.

- Це краще залишити, інакше воно вас буде руйнувати зсередини. Я розумію вашу роботу, я розумію, що мені для нормального життя треба багато чого зробити. Але озвучування цієї інформації не зробить ні мені, ні вам краще.

- Містере Базовський, я буду вимушена про це доповісти…

- Доповідайте. І ставте наступне питання. Тут ще багато іншого можу розповісти.

- Ви казали про найдовшу ротацію без зміни, але скільки ви всього провели діб у боях?

- Двісті двадцять чотири доби у бойових діях. Я сам почав проситися, після сорокової. Я вже не міг жити без вприскування препаратів у екзоскелеті. В мені пробудився маніяк. Мені не стільки важливо було отримати привілеї за перевиконання норм контракту, скільки вбити когось та дивитися йому в очі.

- Чи не думаєте ви зараз, що подібні вчинки принесуть вам задоволення?

- Вже не принесуть. Як і в будь-якій справі це у якусь мить перестало приносити задоволення. І щойно так це стало, я зміг вирватися з полону.

- Які загальні наслідки на собі відчуваєте? Останнім часом.

- Візуальні галюцинації. Безсоння. А якщо все ж таки вдалося заснути, то сняться настільки реалістичні кошмари, що я вже до самого ранку дітися нікуди не можу. Намагаюся спати без допоміжних засобів, але все ж таки інколи вживаю за вашою рекомендацією.

- Які сни?

- Дійсно бажаєте почути? Чи для виконання норм?

- Це моя робота. Розкажіть, що вам сниться?

- Позавчора наснилося, що я той молодий боєць, якому ж я і перерізав колись горло. Я дивився на себе очима того юнака. І бачив на обличчі задоволення… Мені зараз страшно усвідомлювати, яким монстром я був… Та й зараз ним залишився, просто приспав потвору…

- Чи думали ви колись, що монстр ваш знову прокинеться?

- Впевнений, але намагаюся уникати усіх обставин, котрі до цього призвели… Жінки, наприклад.

Запис №0.1.03 – психотерапевтичне заняття з Коулом Базовським, датовано 07.4.2151 (44-й рік від Війни рівноваги).

А що той день робочий? Він у сірих стінах, посеред сірих людей, поруч з сірими душами. Бездарний день. Пустий день. Серед шуму, сміття людського, довелося Коулу воювати зі своєю сутністю до самого вечора. Екзистенціальні тортури, нескінченні питання, нескінченні відповіді. Кава і цигарки. Сірі стіни, сірий день. Хвилина за хвилиною. Думки, хвороба, думки, хвороба. Коли ж цей день закінчиться?..

Закінчився. Сканер на шию, запис у талон, черговий відпрацьований день з виправного контракту. Це новий крок до перемоги, новий міцний і потужний поштовх до повторної інтеграції. Але чи буде у цьому сенс? То відомо тільки богам.

- Який відсоток сьогодні відпрацював? – пролунав у салоні голос Райфаса.

За аерокаром панує вечірнє Помаранчеве місто-титан – яскравий неон, сотні тисяч голограм, екстравагантно розмальовані аерокари багатих молодиків, чорні монументальні вежі до мороку небес. По трубах прозорим пролітали пучки енергетичні, час від часу додаючи нових барв, пірнаючи у моторошний погляд Коула.

- Йоу, Коуле? – нагадав про своє існування товариш.

- Сто п’ять відсотків, - сухо вимовив Райфас.

- У тебе це вже традиційно. Так дивися, скоротять тобі контракт за завчасне виконання. Ти пишаєшся собою?

- Безумовно, - знов протягнув Коул. – Коли тебе переводять?

- Мене вже перевели. Навіть не затягували з документами. Просто прийшов розпорядчий наказ, і я вже…

- Це ми вже не будемо бачитися? – дивлячись за полісом, запитав Коул.

Цей потворний і мерзенний витвір людства пробуджує у ньому лише гидотні почуття. Життя у віддаленому і покинутому будинку на самоті приносить йому більше користі та шансу відновитися, аніж виправна програма корпорації.

- Ну, завтра вранці тобі точно доведеться громадським транспортом добиратися, бо мені летіти у Блакитний треба. Ймовірно, житло теж там собі шукати буду. Тому це останній вечір, коли ми бачимося. Якщо хочеш, можемо десь зараз повечеряти…

- Ні, без цього буде краще, Райфасе… Напевно… - не зміг договорити Коул. Він проковтнув фразу і забув про неї.

- Що “напевно”?

- Таксі буду замовляти. Мені все одно гроші нікуди витрачати.

Проковтнув “Напевно”, яке значило, що Коул навряд чи взагалі тепер полетить на цю кляту роботу. Він довгі місяці боровся з собою, його тягнув до останнього Райфас, а тепер в одну мить все ось так стирається у пил. То нащо такі подорожі потрібні? Фактично, його стримували на виправній роботі не контракт чи психотерапевт, а товариш, який своєю поведінкою змусив повірити у те, що Коул йому небайдужий. Але в одну мить вся ілюзія розвіялася.

І тільки зараз, з буденності вирвавшись, Коул миттєво згадав про інцидент ранковий. Через дві години, після початку робочого дня, чоловік загубив ті факти у лайні повсякденному, а тепер як свіжий подих, як блискавка, вдарили вони йому у серце, лишаючи там подряпини у вигляді почуттів, що давно не навідувалися – страх, сумніви, хвилювання. Емоції бурилися у саме серце, не даючи йому спокою. Якщо те створіння не покинуло будинок, отже… збрехало. Отже, треба його якось позбутися…

- Ти чого завис, Коуле? – привернув до себе увагу Райфас.

- Та нормально все. Планую вечерю, - повільно тягнув чоловік, міркуючи, що робити зі створінням.

Нарешті клятий аерокар домчав до подвір’я старого будинку поруч з руїнами. Вже традиційно Райфас відмітив, що не розуміє вчинку товариша, який проміняв квартиру в одному із житлових блоків на зношений столітній будинок. Вже традиційно нічого так і не відповів Коул.

- Прощавай, друже, - усміхаючись, махнув рукою товариш. – Успіхів тобі!

- Тобі теж, - без зайвого ентузіазму буркнув Райфас та поплив до подвір’я.

Єдиним джерелом світла якийсь час були фари аерокару, але цього вистачило, щоб безперешкодно дістатися до дверей. Сканер системи безпеки проаналізував код на шиї Коула Базовського, після чого він з тимчасовою затримкою потрапив у своє укриття. Світло автоматично забулькотіло над головою, роззявивши блідно-синє сяйво русо-сивому волоссю.

На перший погляд у будинку нікого не було. Сам самісінький. Тільки дикий вітер з пилом з дверима. Тільки сигналізатор з нудотним писком: одяг і тіло потребують обробки та очищення від радіації. Ствол старинний сховався у шухлядці вранці перед виходом поруч з тумбою зі взуттям. Свій старий артефакт Коул вчепив миттєво, знявши туфлі брудні і смердючі.

Першим ділом обійшов чоловік перший поверх: кухню, де віртуальний асистент намагався з ним привітатися; вітальню з купою книжок від старого господаря, грамофоном, музикальним центром, дуже древніми носіями інформації і картинами; піддалася огляду вбиральня з усіма її інструментами, що так і лишилися на своїх місцях; комірниця – пусто.

Шлях тепер веде на другий поверх по тим клятим гнилим сходам… На якусь мить відвідала надія Коула, що у нього вранці просто був збій черговий, галюцинації. А якщо і не було того, то створіння забрали – як воно того і обіцяло. Але де ж тоді нагорода? А не буде її, бо штучна людина, той-самий нелюдський суб’єкт засів на тому ж місці, де з ним вранці розпрощався Коул.

- Ти якого біса ще тут, а, бляха? – невдоволено і гнівно гудів він, направляючи пістолет на створіння у дівочому тілі.

- Як не сумно, але за мною досі ніхто не прийшов, - спокійно промовляла машина. – Тому, вибач, я все ще ховаюся у твоєму будинку. І хотіла би попросити побути тут ще…

- Ти ж розумієш, бляха, що ти – загроза моєму життю?! – крикнув Коул. – Через тебе мене грохнуть на два рахунки! Зараз вони простежать, куди ти і як побігла, і я буду просто елементом, який зітруть! Чому ти не підеш собі далі?! Що, бляха, у цьому домі тобі вбачилося?! Укриття?! Тут цегляні стіни, старий дах і руїни поруч! Йди у місто! Там більше можливості сховатися!

- Зараз по всьому місто організовані пошуки решти трьохста сімдесяти шістьох моделей. Приховано. Дрони у першу чергу прямують туди по наводці засобів стеження. В мені вірус та мої рятівники вимкнули всі засоби пеленгу. І поки відбувається полювання на решту моїх товаришів, я маю за наказом переховатися у відповідному до умов цього житла місці. Де немає зв’язку, мала щільність населення, відсутність аналітичних та охоронних модулів.

- Йди у руїни! – не здавався Коул. – Мені не потрібні…

- …Проблеми, - кивало створіння. – Я розумію. Але у руїнах мене швидко знайдуть, адже туди теж побігли мої товариші. У добавок до всього: якщо я туди зараз відправлюсь, то вони зможуть просканувати мій маршрут втечі. Це їх приведе сюди.

- Ти мене шантажуєш? - смикнув запобіжник Коул. – Прибирайся з мого дому!

- Послухай, Коуле, - заговорила дуже спокійно і свідомо машина, - я можу тобі допомогти. Поки знаходжусь тут, я здатна допомогти тобі шукати відповіді на питання.

- На які питання?! Ти звідки моє ім’я знаєш?! Видивлялася у домі щось?!

Пістолет бахнув. Спалах освітив напівтемну спальню. Але куля пройшла поруч з головою здобичі, бо нелюдський суб’єкт здійснив миттєвий маневр, а потім ще один маневр, після нього ще один та останній. Пролунало всього три постріли – три секунди. Пістолет вилетів з руки Коула, а сам він умчався від поштовху у гардеробну комірку навпроти. Силует дівчини у світло-сірому плащі завис у коридорчику. Тінь її падала прямісінько на шоковане лице чоловіка. Вперше за довгі роки у душу закралися страх та біль.

- Я прошу лише допомоги, але ви, люди, жалюгідні та негідні створіння! Ви мали б вже зникнути з лиця планети! Ти, жалюгідне створіння, що вбивало сотнями, міг би мені надати можливість пересидіти у цьому притулку день або два! Але ж ні! Ти боїшся! Чого ти боїшся?! Втратити своє життя?! У тебе нічого немає! Ти втратив всі людські цінності, котрі могли б бути важливими для тебе! Існуєш сам, без інтересів! Коуле Базовський, ти – виродок у людському тілі…

- Та залишайся собі, - піднявшись на ліктях, відчуваючи біль у грудях, мовив чоловік. – Чого кидатися одразу?!

- Ти мене застрелити хотів! – кричало злісно створіння у людському тілі. – Я бажаю жити! Я не хочу помирати від рук монстра!

- Так а тобі навіщо жити? – не міг зрозуміти ситуації Коул. – У тебе ж немає “цінностей”. Ти і сама – не людина.

- Я живу, і я це знаю! Мій організм – потужний механізм. Це правда. Але розум мій потребує від мене відповіді: “Що буде завтра”!

- Ясно, - крехтів чоловік, підіймаючись вище та упираючись спиною у стіну. – Тоді пішли спокійно поговоримо на кухні. У мене поки що немає агресивних планів проти тебе… Якщо ти правда підеш у скорому часі, то добре…

Коул замислився. У голові його пробуджувалися ланцюги, що ніяк не могли відшукати місця під небом чорним. І ці ланцюги пробудили у нього наступну репліку:

- Вибач, що намагався тебе вбити. Це суто з метою самозахисту… Уяви, якби щось для тебе невідоме увірвалося до тебе у дім, а через це над тобою нависає загроза знищення від всього світу.

- Не можу тебе не зрозуміти, але я не просто увірвалася, а благала про допомогу. І ось ми тут. Допомогу ти вже погодився мені надати, хоч для цього і довелося продемонструвати деякі свої здібності.

- Тоді… Допоможи мені піднятися. Ходімо на кухню… Бо я нічого за сьогодні так і не з’їв.

- Попрошу не застосовувати до мене будь-які види сили, щоб не отримати правомірну відповідь. До цього часу я можу вважати наші відносини дружними.

- Домовилися…

Прототип різко протягнув руку потерпілому та допоміг йому зірватися. Один стояв і важко дихав, інше тіло холодно і спокійно сфокусувалося у просторі.

Це початок нової фази…