Наднова

Я зустріла тебе

І це наче знайти загублену частинку,

Яка літала у просторі, оминаючи планети, зорі, чорні діри,

А потім зупинилась перепочити і віднайшла половинку.

Ти прекрасна, чарівна, сонячна та загадкова.

І я на твоє тлі гасну, помираю так, як помирають зорі.

Я кричу і борсаюся, відмовляюсь приймати кінець.

А потім тону, і не намагаюсь, а потім зникаю у морі.

Зірка світить ясно, і що яскравіша то більший вибух по смерті.

І знову ж, таке і кохання у мене до тебе.

Воно палає, обпікає кістки, залишає рани.

А я радію наче п'яна.

А треба йти далі, все-таки треба.

А втрата як чорна діра, поглинає усе.

І всі чудові спогади розчиняються під тиском гравітації.

Переглядати старі світлини відчувається ніби ковтати розпечене вугілля.

Тому я ховаю у скриню наші забуті ілюстрації.

Я так тебе кохала, ти наче вранішнє сонце змусила відкрити мене свої очі.

Але всім відомо, що після довгого дня приходить темрява.

І це мене лякає, адже в темряві оживають страхи.

Але це усе ілюзія, лише безглузда гра.

Нам здається, що сонце заходить, кохання вмирає, зірки вибухають.

Але ми зрідка дивимося на речі під іншим кутом.

Сонце заходить за обрій, та так і лишається в небі, лиш тепер дає тепло іншій частині землі.

Сонце мчить небокраєм.

Кінець зірки це лише перехідна стадія, адже по смерті зоряний пил формується у щось нове, прекрасне.

Тож я сподіваюся, що наше кохання-це космос, це зірка, це всесвіт.

Я сподіваюсь, що воно переродиться, скільки б часу це не зайняло.

Я почекаю.