Чорна кров

“…І були на землі дві крові, два різні панства: Червона кров і Блакитна кров. Люди Червоної крові сповнені були життя й енергії сонячної, і волосся їхнє, й очі були просякнуті сонцем — кольору воронового крила. Люди ж Блакитної крові — витончені й бліді, з серцем холодним і твердим, мов крига: бліді були їхні обличчя, тьмяні очі, і світле волосся.

І з давніх-давен точилася ворожнеча між тими двома кровами: надто вже різні вони були, надто чужі. Та все ж не заважало це жити їм під одним небом: Червона кров будувала невеличкі домівки й храми в долині, серед пряних і духмяних трав. Люди ж Блакитної крові зводили величні храми й собори, й прикрашали вишукано свої оселі кам’яним різьбленням і самоцвітами.

Та була між ними страшна й давня сварка: могли народжуватись діти від таємного союзу двох кровей — а панство Блакитної крові був проти таких союзів. Вони берегли свою чисту, кришталеву блакитну кров, як зіницю ока. Кров їхня була настільки цінною, що, боячись зайвий раз поранити себе й виставити на огляд блакитну свою кров, ті люди носили довгі шати, що ховали тіло, і довгі рукавички, що ховали їх руки.

Через те союз між Червоною й Блакитною кров’ю заборонений був. Бо діти, народжені від такого союзу, мали кров незвичайну — яскравого бузкового кольору, палку й обпікаюче пристрасну. Легко було впізнати цих дітей: вони були неймовірно вродливими, і не помітити цієї божественної краси було майже неможливо. Вони переймали все найпрекрасніше й найкраще від обох батьків, і жоден із них не був схожий на іншого — всі різні, але всі прекрасні.

Хтось боявся цієї неземної краси, хтось захлинався чорною злобою — і ніколи не жилося щасливо дітям бузкової крові. Бо краса така — сильніша й небезпечніша за сили божественні — занапастила не одне життя, і крові перемішала…

Ах, та які ж прекрасні були діти тих союзів!

Ось така моя оповідь про ті місця…

Моя казка правдива, хоч і коротка, та світ — він значно більший за нас…”

Хлопчик обережно закрив книгу й глибоко, вільно зітхнув.

— І справді були вони прекрасні… — звернувся він до кам’яних стін, тримаючи свічку, придивляючись, чи не стежать за ним. У темряві було видно лише напружений погляд, що відбивався у дзеркалі. Та побачивши лише важкі колони, він знову зітхнув і провів рукою по обкладинці старой книги.

— Неможливо було не помітити ту божественну вроду… — слабо усміхнувся він, заплющивши очі. — Ви маєте рацію…Та - праві цілком…

І, загасивши свічку, хлопчик обережно взяв книгу навпомацки та вийшов із темного сховку до головної зали. Ледь він ступив за поріг — на нього впав барвистий світ вітража, й він примружився — безсонні ночі при свічці й життя серед Голубокровців далися взнаки. Озирнувшись і переконавшись, що нікого немає, він рушив кам’яними плитами до великої, оздобленої двері, що вела назовні, до повітря. Мантія заважала рухатися, а з рукавичок постійно вислизала важка книга. Добравшись до дверей, він штовхнув її спиною; важкі двері заскрипіли й трохи відчинились, і він, прослизнувши у щілину, опинився на порозі храму, у променях яскравого сонця.

Він примружився ще сильніше, мантія затріпотіла під подихом вітру свіжого. Хлопчик стояв на сонці, злегка нахилившись уперед і стискаючи книгу — вітер розтріпав його біляве, акуратно зачесане волосся, а риси обличчя на світлі стали особливо виразними: тонкий ніс, слабке підборіддя, худе бліде обличчя й довга шия з кутуватими плечима — в його позі, в тому примруженому погляді відчувалась рішучість, і попри тендітну статуру, в його рухах була сила... Хлопчик видихнув і ступив униз по сходах. Він знав, куди йде, і що має намір зробити.

Він ішов мощеною кам’яною вулицею до зеленого закутка — туди, де зазвичай гралися діти Червоної крові.

Ще здалеку він почув веселий сміх і зупинився. Хлопчик заплющив очі й вдихнув цей вільний, свіжий вітер.

А тоді знову розплющив — і побіг.

Він біг, знаючи, що серед дітей є Вона — з вогняно-рудими кучерями й очима, чорними як ніч — дівчинка неземної краси, дитя Бузкової крові…

До неї він біг — до тієї, заради кого читав і вивчав книги Червоної крові, ризикуючи бути спійманим. Йому хотілося підбігти, закричати, що вона божественно красива — ах, бо так було написано в книзі — обійняти її міцно-міцно, заритися в ці сонячні кучері...

Він бачив її лише одного разу — на Святі Миру між Червоною і Блакитною кров’ю. Тоді вона підбігла й в радощах і святкуванні загального праздніка й обняла розгубленого вихованця монастиря. Відтоді він думав тільки про неї — про її вогняне волосся й ті гарячі обійми...

У серці жило сильне, пристрасне бажання поцілувати чаруючі її вуста, дозволити цьому бузковому полум’ю обпалити себе...

І він поспішав, боячись не встигнути — до Поцілунку прощення...

Він побачив її — вона розмовляла з другом, бесідуючи про щось.

І, не втримавшись від радості, побіг до неї, кинувши книгу в траву, простягши до неї руки...

“— Ти божественно красива!”... — хотів вигукнути він.

— Стій! Не підходь до мене! — дівчинка зупинила рух простягнутих рук жестом, і хлопчик-вихованець зробив крок назад.

З його обличчя зникли радісний захват і щирість: з’явилися сумніви й нерозуміння...

— Але… чому? — він відкрито простягнув до неї руки в беззахисній позі. — Чому, мила дівчинко?...

Дівчинка недовірливо відступила ще на крок, показавши рукою на рукавички вихованця монастиря.

— Ти в рукавичках. А рукавички носять лише ті, хто холодний. Під цією шкірою ховається холод криги… У тебе інша кров, не така, як у нас — кришталево блакитна. І ти це знаєш…

— Так, дівчинко, Флоренціо це знає… — важким рухом рука в рукавичці опустилась хлопцеві на плече, і він різко обернувся на голос, прикривши обличчя долонею.

— Отче Венціо? — страх на мить охопив голос і розум хлопчика.

— Флоренціо, сину мій, тобі не варто спілкуватися з дитиною Чорнокровкой, — голос наставника був м’який, але в кожному слові звучав крижаний холод.

Діти, побачивши монаха, поховалися за деревами, затуливши обличчя руками від страху.

— Отче Венціо, вона не Чорнокровка!

На обличчі отця Венціо з’явилося м’яке здивування, а рухи рук, холодні, мов лід, пронизали серце. Він обережно підняв книгу, що впала в траву.

— Он як? — холодним поглядом монах відкрив книгу і перегорнув сторінку. — І хто ж вона, по-твоєму, сину мій?

— Вона така ж людина, як і я, і ви, отче Венціо! — мить страху змінилася впертістю і гнівом.

— От як? — повторив монах, який уважно слухав. — І колір крові для тебе більше значення не має, хлопчику мій? Звідки ж в голові у тебе такі думки? Бідна моя дитино…

— Кутлувата рука в рукавичці, оздобленій перснями з блакитним камінням, ніжно, але холодно погладила скуйовджену голову вихованця. На обличчі наставника блиснула крижана усмішка.

— Здається мені, ти надто багато читаєш останнім часом — навіть занадто. Ти втомився… — Інша рука, що тримала книгу, голосно її закрила, і монах м’яким, пронизливим жестом злегка підштовхнув хлопця в спину.

— Ходімо, сину мій, тобі нема що робити серед Чорнокрових — твоє місце у соборі.

— Отче Венціо! — вигукнув Флоренціо й відсахнувся на крок від монаха; в його короткозорому примруженні вже вгадувався наростаючий гнів.

— Мій хлопчику! Чорна кров затуманила розум тобі, хіба ти не побачив, що вона тобі не рада?

Флоренціо відступив ще на крок, не бажаючи приймати й усвідомлювати суть слів наставника… але то була правда. В словах настоятеля була суть і сенс…

Монах узяв хлопця за лікоть у рукавичці:

— Ви різної крові. Запам’ятай це, сину мій. Ходімо до собору. Не змушуй мене засмучуватись.

М’який, але колючий холод слів обпік серце вихованця. Йому не залишалось нічого іншого, як прошепотіти:

— Так, отче Венціо.

— І, під натиском руки в рукавичці, він рушив слідом.

Йому кортіло озирнутись, побачити востаннє дівчинку бузкової крові… Але рука монаха — крізь рукавички й мантію — обпекла його крижаним дотиком…

І він не наважився оступитись — уперше в житті.

***

Тяжкі двері розчинились, і на кам’яні плити впали тіні монаха й вихованця.

Отче Венціо обережно підштовхнув Флоренціо до групи монахів, які, побачивши їх, спрямували на хлопця свої пронизливо холодні погляди.

— Брати мої, наш вихованець, Флоренціо, ступив на хибну стезю гріха!

Флоренціо підвів погляд на наставника.

— Він розмовляв із дітьми Червоної крові й Чорнокровими, і та кров затьмарила його розум гріховними бажаннями й думками.

— Гріх народжує чудовиськ, хлопчику мій, — похитав головою один із монахів.

— Але в мене не було гріховних бажань, отче Венціо! — вигукнув вихованець, хапаючи за мантію наставника.

— Хлопчику мій, Флоренціо… не треба обманювати ні себе, ні Господа, бо й це — гріх, — ніжною холодною рукою в рукавичці наставник погладив його по плечу.

— Гріх бажання живе в тобі, і його слід спокутувати…

— Венціо, хлопчик може знайти спокуту лише через поцілунок прощення, — промовив рівним, крижаним тоном один із монахів.

— О ні! Будь ласка, отче Венціо! Я не хочу Поцілунку прощення! Я хочу поцілувати…

І крижані стріли поглядів монахів пронизали Флоренціо, рвучи серце холодом.

— Так, хлопчику мій? — м’яко й ніжно спитав Венціо.

— …Але що в цьому поганого, отче? — у розпачі й гніві запитав Флоренціо.

— Те, що тобі сказала та дівчинка, сину мій: ви різної крові. І це — правда.

— І знову вихованець відступив — від монахів, від наставника, — у тінь кам’яних стін, затуливши обличчя руками, не бажаючи чути наступне слово.

— Ти з Голубої крові, як і твій батько. Він віддав тебе в наш монастир, бажаючи, щоб із тебе виріс гідний слуга Господній, Флоренціо. А ти, плекаючи в собі гріховні бажання й думки, відмовляєшся визнати їх і спокутувати вину, сину мій. — Крижана рука в рукавичці опустилась йому на плече, блиснувши синіми каменями в перснях.

— Не вчиняй більше дурниць, сину мій. Ходімо. Я допоможу тобі спокутувати провину.

І, схопивши холодною рукою за лікоть вихованця, він спокійно і тихо повів його до масивних важких дверей з кам’яним орнаментом, як вівцю веде до забоя звір.

Флоренціо йшов за ним пригнічено, не знаючи, що чекатиме його попереду.

Отче Венціо відчинив двері й завів хлопичка в невеличкий закуток храму — з високою, вузькою стелею й невеликим вітражем, на якому був зображений Господь, що цілує людину, даруючи прощення. З вуст же цієї людини капали краплі блакитної крові.

Посеред зали стояла різьблена кам’яна лавка.

Отче Венціо підвів Флоренціо до неї та сів сам, акуратно зібравши поли мантії.

— Флоренціо, стань навколішки, — мовив він, обхопивши руками в рукавичках голову вихованця. — Флоренціо, чи каєшся ти в тяжкому своєму гріху, що спокуси здолали твою душу?

— Каюсь, — не відводячи погляду від холодних очей наставника, сказав юнак.

Отче Венціо підніс долоні в рукавичках до вітража тонким жестом.

— Тоді волею Господа передаю я з вуст у вуста Поцілунок прощення — моїми вустами говорить і цілує сам Господь, прощаючи тебе, Флоренціо… — Він нахилився ближче й прошепотів:

— Коли я закінчу — прикрий вуста рукавичкою, щоб ніхто не побачив твоєї блакитної крові. Тільки тканину не забрудни.

— Кров? З моїх вуст? — встиг тільки прошепотіти Флоренціо, але наставник уже поклав свої кутлуваті руки йому на плечі й нахилився в поцілунку.

Холод льодових вуст отця Венціо обпалив серце хлопця, тілом пробіг тремтячий струм. Він утратив силу й упав, спершись на кутлуваті коліна наставника, але той продовжував — холодний, безбарвний, пекучий, як лід, поцілунок.

Флоренціо здавалося, що він іде крізь жахливу зимову хуртовину, і лід витягує з нього життя…

Раптом отець Венціо подався вперед і надкусив губу вихованця. Той тільки застогнав, відчувши, як по губах стікають краплі, ллється струмінь крові — його власної.

— Зупиніться, Венціо! — вигукнув хлопець, відштовхуючи наставника. — Мені боляче… — прошепотів, прикриваючи уста рукою. Сльози потоком скочувалися по щоках його.

Безбарвні очі отця Венціо блиснули пронизливим холодом блакитного льоду.

— Як ти мене назвав, сину мій? — уперше в його голосі не було ніжного холоду — тільки крижана злість, що різало мов лезо.

— Отче Венціо… — вихованець опустив очі, повні сліз, але потім раптово підняв їх:

— Але чому? Чому ви це робите, якщо мені боляче? Навіщо робити мені боляче?!

— І він упав у безсилому гніві та розпачі на коліна наставника.

Отець Венціо лише приречено похитав головою.

— Флоренціо, ти відкинув уста прощення. Ти відкинув уста Господні, сину мій. Ми мусимо завершити ритуал відпущення та спокути…

— Боже, чому саме я? — вигукнув хлопець, здіймаючи руки до вузької стелі, до Бога й наставника — та жоден не відповів.

— Я не хочу! Чуєте?! Не хочу! — Й худі кулаки стиснулись, обхопивши коліна наставника з усією силою відчаю. Той сидів нерухомо, холодний, як кам’яна статуя.

Флоренціо, тремтячи всім тілом, уткнувся в коліна наставника, ридаючи, виливаючи сльози болю й страху на чорну мантію.

Отче Венціо споглядав на нього з холодною зверхністю. Ледь помітним рухом двох пальців у рукавичці він обхопив підборіддя хлопця й підняв його обличчя, змучене болем і жахом.

— Ти — слуга Господній, Флоренціо.

А слуга Божий, сину мій, — людина без себе… — прошепотів він, розбиваючи кожне слово, як крижинку об камінь.

І знову наставник нахилився до вихованця, торкаючись уст у поцілунку прощення. Флоренціо здригався, а сльози падали на кам’яну підлогу й на перстні наставника з блакитним камінням.

І знову він застогнав, коли отець Венціо прокусив його губи, але вже не міг вирватись — бо був зломлений, розбитий на тисячу уламків, як прозора льодинка…

Флоренціо знесилено лежав на кутлуватих колінах монаха, а той всмоктував з його вуст кров, злизував її язиком — бо пролита кров очищує від спокуси, звільняє від бажання, і є жертвою розкаяння Господу Богу…

Кам’яні стіни мовчали, вбираючи в себе тишу та пустоту…

Отче Венціо розтис пальці — і голова хлопця безсило впала йому на коліна.

— Вставай із колін, сину мій. Тобі даровано прощення.

Флоренціо спробував підвестись, але тіло лише зсунулось на підлогу. Він згорнувся, прикривши пів обличчя рукою в рукавичці.

Отець Венціо теж підвівся, поправив мантію й прикрив обличчя долонею.

— Нам час, Флоренціо.

З-за високих дверей вийшли вихованець і наставник, прикриваючи вуста долонями в рукавичках.

— Сину мій, скоро вечірній спів. Іди до своєї кімнати — маєш підготуватись.

Флоренціо покірно опустив погляд і повільно пішов до сходів.

Двері невеликої кімнатки відчинились, і Флоренціо увійшов, усе ще прикриваючи вуста долонею в рукавичці. Він знеможено опустився на стілець навпроти дзеркала, обхопивши обличчя руками. В душі панували тільки порожнеча й втома — і не було кому сказати...

Віднявши одну руку від обличчя, але залишивши другу на вустах, він глянув у дзеркало. Там він побачив блідий лоб під акуратною зачіскою, тонкий ніс і очі, злегка примружені через короткозорість.

І все, що було. І все, чого вже ніколи не буде. Все це — через неї. Через Бузкову кров...

— Ненавиджу тебе, Чорнокровко! — вигукнув він у сліпому гніві й розпачі.

Зірвавшись зі стільця, він кинувся до дзеркала, у сльозах і істериці б’ючи його кулачками, стиснутими до болю. А тоді схопив стілець позаду себе, замахнувся — і розбив дзеркало.

Холодне, жорстоке, правдиве скло розлетілося на тисячі уламків — та жоден із них не завдав шкоди хлопцю Флоренціо.

Не тому, що на ньому була чорна мантія й довгі рукавички. А тому, що мертвой людині байдуже до ран…

Тим часом у соборі звучав вечірній спів.

Після молитви подяки Господу співав хлопець Флоренціо, вихованець отця Венціо й монахів. За звичаєм, соло співали молоді — бо хор вважався забавою для людей Червоної Крові.

Попри юний вік, у Флоренціо був дивовижний глибокий тенор — хоч Голуба кров зазвичай співала лише сопрано.

Голос вихованця Флоренціо звучав голосно, поривчасто, здіймаючись над куполом собору в присутності мовчазних монахів.

Все голосніше, все вище — ніби він з кожною нотою піднімався до самих небес. А тоді — падав з них униз, до кам’яних плит храму, наче з висоти молитви — в глибини покинутості.

Якби людина впала з тієї висоти, куди здіймалась пісня Флоренціо — вона б розбилась на попіл…

Але Флоренціо вижив.