Хто ж сказав тобі?

Ангеліно. Ти знаєш, чим ти мене, бл*, зачепила? Не тим, що ти пишеш про "апельсинову кірку". Не тим, що ти пишеш про "вугрі". І навіть, курва, не тим, що ти нагадуєш, що "родзинка не може бути банальна". Ти зачепила мене тим, що ти, бл*, досі питаєш. "Хто ж сказав тобі, люба ти моя, що з тобою щось не нормально?". Це так... зворушливо. Ця наївна віра в те, що хтось "сказав". Що є якийсь зовнішній ворог, який насмілився назвати твої вуха "ельфійськими", а щічки – "пампушками". Мила моя. Ніхто не казав. Ти сама, курва, собі це сказала. Ти сама себе розглядаєш під мікроскопом. Ти сама вимірюєш себе чужими, вигаданими, ідіотськими стандартами. Твій вірш – це не маніфест прийняття. Це, бл*, діалог. Діалог із тим внутрішнім критиком, з тією маленькою, наляканою дівчинкою, яка досі, чорт забирай, вірить, що з нею "щось не нормально". І це, курва, чесно. І це, бл*, сильно. Набагато сильніше, ніж якби ти просто написала: "Я себе люблю, йдіть усі нах*й". Не зупиняйся. Продовжуй цей діалог. Може, колись ти, курва, нарешті повіриш сама собі. А не йому.