Останні двері

Тихо ти закриєш двері,

В очах твоїх сльоза бринить.

Щось ніжне відірвали з твого серця,

Тихенько, бо дівчата сплять.

Почувши звук замка у дверях,

Я озирнувся — замкнено уже.

Присівши, я заплющив очі.

Не хочу вірити в це все.

А ще годинами раніше

Ти грався із молодшою із них.

А старша донька страхом прикривалась —

Бо місяць був червоним, не простим.

Ми заспокоїли обох,

Заснули донечки вночі.

Між нами — тиша. Я збираюсь

І йду з домівки, де жив я.

Я знаю, що ти обираєш.

Ти знаєш, що не будем разом ми.

Тоді для чого ці всі ночі разом?

Для чого спокушаєш ти мене?

Чи то провчити хочеш, і не знаєш,

Як ще зробити боляче мені?..

Прошу тебе — вже схаменися,

І правду всю мені ти розкажи.

Чого ти хочеш? Що в тобі лишилось?

Чому не можем разом йти?

Бо боляче тобі зробив я

І зрадив наші почуття?..

Це все я знаю і приймаю гідно —

Що був невірним в наших почуттях.

Та це не значить, що не вивчив гріх свій —

Я чесно сам себе карав.

Ти не повіриш… Та я піду гідно.

І вже тоді заплачемо удвох.

Бо я також — живий та щирий.

Провину свою вивчив я.