***

Розбиватися краплями часу об душу, холодну навік,

І, віддавши честь палко екстазу, жбурнути її у потік,

А омивши, сідлати у збрую звабливих мрій, вій і повік –

Не кохати (хоча б не одразу).

Треба мчати до неба до скону чи, як мінімум, з поглядом в синь.

Бо ж меридіан морить вже коней, які кидають вечірню тінь

На той обрій, де меркнуть кордони, як лінії, принадні тим,

Що не м’якнуть від шорів наказу.

Як же широко в полі і в долі, а втекти і сховатись ніде.

Мруть амбіції, падають коні, а любов усе не пропаде.

Лиш один крок – і крок цей за обрій, не вдалося торкнутись зірок

І тебе… І полишу для добрих цю ніч та взведу свій курок.