Романтичні нотатки

Мої думки мають палке бажання – поцілуватися, з тою, яка схопила з першого доторку своїх уст мене за душу. Як того разу, безтурботно на розі двох вулиць у кав’ярні, де її тіло було сповнене ароматом жасмину.

Зараз вже не згадати до останніх подій, цю миттєвість, але я пам’ятаю її соковите і ніжне ім’я – Катерина. Здається, що це було в минулому житті, яке не зуміло зостатися. Дороги весь час з’єднують людей у своїх заплутаних маршрутах. Вони здатні впливати на майбутнє, але, не усвідомлюючи цього, ховаються під покривалом минулого, адже не можуть змусити до наступних дій.

Кожного тижня в одну й ту саму годину вже рік поспіль, я заходжу у цю кав’ярню і думаю, що може все повторитися знову. Серед мільйона жителів цього міста є лише одна Катерина, яку знову й знову невпинно шукаю поглядом крізь загублене без неї повітря.

Сьогодні за вікном падає дощ і прозорими краплями сміється у промінні вечірнього сонця. Воно з останніх сил, ще тримається на горизонті та пробивається крізь сірувато-чорні хмари. Все ж ще інколи його світло зіштовхується з подорожніми, які не помічають краси навколо себе.

Технологічна ера огортає всіх моніторами. Вона змусила заглибитися у паралельний Всесвіт. Навіть в кав’ярні не можливо з кимось поспілкуватися та пожартувати. Здається, що люди забули навіть про справжній смак вишневого пирога. Вони просто їдять його запиваючи кавою і далі сміються з картинок на екрані. Фокус не у навколишньому середовищі, а серед сфабрикованої реальності.

Я продовжую дивитися у вікно і вболівати за мого фаворита на склі. Ці змагання починаються з кожним дощем, а закінчуються з останніми оплесками на асфальті. У мене приємний присмак торта у роті, мов язичок Катерини. У нас смаки на солодке майже не відрізняються.

Наша історія зустрічі, була короткою: студентка сиділа за столиком поруч вікна, читала наукову паперову статтю про емоції та почуття, я й підсів до неї, адже саме цю цікаву статтю вже вивчав. Ми говорили довго до закриття кав’ярні, а потім з’єдналися у палкому поцілунку. Вона подивилася на годинник і швидко побігла. Я не встиг навіть зрозуміти цього моменту і лише почув голос:

- Бувайте Пане. Я геть забула про сьогоднішню зустріч. Ми ще побачимося. Я щотижня приходжу в цю кав’ярню цього дня – сказала в поспіху Катерина, а очі сяяли чарівним моментом у чеканні наступного тижня.

Я швидко поклав на стіл потрібні гроші, ще й гарно докинув на чай, але коли вибіг, то у юрбі людей загубив її. На устах досі тлів той палкий перший поцілунок.

Кожного тижня навіть коли був хворий, серце мене піднімало, а ноги несли у це місце і щоразу думка сподівалася її відчути. Невже забула й про мене, а можливо щось сталося чи просто не хотіла знову побачитися. Ці моменти спливали у моїй голові з цокотом годинника, який щосекунди біг до часу закриття. Надія кожного разу не вмирала, що ось-ось вона зайде та сяде біля мене коло вікна.

Грала тиха мелодія Моцарта, який досі актуальний у сучасному світі музики. Легенди не вмирають, а залишаються у власних творах. Сонце вже покинуло половину планети, де живуть мої ідеї.

Раптом чути дзвінок на дверях, що тривожив кожного разу мене. Потім у кав’ярню заїжджає молода, трохи пригнічена дівчина на автоматичному кріслі-колісному. Я зразу упізнав в ній, ту приємну для серця студентку – Катерину.

Вона з ноткою перестороги подивилася навколо і замовила останній шматок вишневого пирога, що красувався на вітрині. ЇЇ погляд затримався на мені, мов на чомусь давно забутому, але такому рідному. Білі, ніжні руки тряслися від хвилювання, коли колеса поволі рухалися у сторону позабутого щастя. Очі наповнювалися солоною мокротою і здавалося, що скоро проллється той безмежний, невидимий для інших – океан. За єдиний рік тіло стало іншим, але родимка на щоці не щезла.

Мої почуття враз спалахнули новими барвами, адже на порозі з’явилася панна – чекане кохання. Саме воно змушувало вірити й продовжувати жити. За спиною виросли крила і у життя з’явився ясний сенс. Через мить почувся медовий, тремтливий голос:

- Пане, а ви досі чекаєте на мене?

- Кожного тижня лише на Вас.

Я підвівся зі столу та палко поцілував її, як того першого разу. На небі хмари поволі почали розлітатися, а ми не могли відірватися один від одного.