Романтичні нотатки

Вечірні тротуари замітає листям. В далині чути фунікулер, який шурхотить по короткій колійній дорозі вниз та вгору. Шум дніпрових хвиль шепоче вітру, немов розповідаючи про власні пригоди. Осінь – це дивна пора, коли непомітне в швидкості руху стає в думках на передній план. Все залежить від того, як ми хочемо її бачити: як вона шелестить своїми останніми кольоровими кронами дерев, чи її красу у кожному моменті.

Я присів на лавці, щоб на повні груди вдихнути спокій, але у ніс долинув аромат, який не схожий на природній. Це зовсім не дивно, адже навколо не зупиняється міське життя. Воно лине крізь кожну миттєвість і залишається в своєму безпомилковому хаосі.

Раптом, мов все завмерло, і не чути більше нічого, тільки ніжний дівочий голос, що бринів у далині. Здається, саме він зливається з ароматом, який чітко огортав кожну молекулу, що летить повітряною дорогою до мене.

Під ногами у подорожніх шелестить листя, мов справжня симфонія, що відносить у пошуки відповідей на власні запитання. Навкруги розливалася м’яке оранжево-золотисте світло західного сонця. Промені лагідно прощаються і повільно сповзають з усього. Здається, навіть місто робить паузу, щоб взяти нові шалені ноти, але вони такі короткі, як наше життя у Всесвіті.

Красномовний голос стає дедалі чіткішим, ніби вабить мене піти йому на зустріч, щоб відкрити для себе цю невідому таємницю. Я не спокушаюся цим, адже добре знаю, що в потоці втомлених і щасливих людей можна легко загубити це мажорне звучання.

На моїй шкірі виступили сироти, напевно, від того річкового подиху, де вже гойдаються пришвартовані теплоходи. Водночас з тим мене огорнуло німе захоплення, яке тяжко описати словами. Юна дівчина йде повільно, вишукано та розмовляє по телефону. Схоже, що досить довго, адже її голос прагне вирватися з гратів невидимого зв’язку. У неї довге розплетене чорне волосся, яке грається з всіма тонами цього кольору на вітру.

Все ближче й ближче незнайомі кроки, а моє серце б’ється частіше, мов зачароване їхнім тактом. Дівчина наближається до того місця, де сиджу я, і на мить ловить мій погляд. У її очах присутній цілий Всесвіт із невичерпною загадковістю. Розмова вже стихла, телефон схований на дно чорної сумки, що в невагомості спочиває на плечі, подібному до скрипкового. Вона несміливо усміхається, а я відчуваю надприродне та особливе значення цього моменту.

Дівчина сідає поруч зі мною, щоб перепочити, й дуже натхненно промовляє: "Який фантастичний вечір". Я ж відповідаю з присмаком спокою: "А Ви є його найяскравіша частина". Якісь дивні хвилини тиші запалали й уже ввімкнули ліхтарі. У голові промайнула думка: "Не шукай щастя деінде, якщо воно вже сидить поруч із тобою на осінній лавці". Та мені пора підійматися, тому що час вже стукає в двері. Я вдячно вдихаю повітря та починаю йти далі, проти безкінечної течії людей, до верхнього Києва.

Раптом чую той самий голос, що раніше виразно пробивався крізь гамір міста: "Пане, зачекайте, будь ласка. Можна з Вами вгору? Мені теж туди потрібно". Після цих слів життєва дорога, що здавалася самотньою, раптом стала спільною.

На короткочасну секунду мій погляд зупинився на барвінку, що дивовижно знову розквітнув восени. Це рідкісне, майже чарівне явище цієї пору року. Попри все, маленька синя квітка вперто цвіте крізь кольоровий килим з листя.