Дощ перед грозою
Дощ рясно годував землю коли номер
132,465,667,555 транспортували на смертну кару. Смертна кара в епосі гибіючого часу чудернацька річ. Уявіть, ви все життя провели в залізному квадраті в самотності та ізоляціі а зараз вас приводять в величезну освітлену залу де на вас дивляться сотні пар очей.
Ще раз. Людину, котра не бачила живої душі, не відчувала поруху чужих губ коли вони проронять слово, не бачила посмішки дитини і сліз матері, не бачила нічого з цього прекрасного живопису природи, вперше приводять в коло людей і кажуть: померай!
О сліпці, вони навіть не розуміють, що таке інколи померти серед людей, навіть не серед найкращих з них, але серед! Вони думають це кара.. ха-ха-ха, короткозорі можновладці з відгодованими черевами і сім‘ями, хіба вони можуть зрозуміти, шо відчуває людина, котра вперше виходить з зопрілої задухи на свіже повітря?! Ні, вони не уявляють, який дарунок приносять бідній безіменній дівчині.
«Що ж таке смерть?» задалась вперше в житті питанням номер 132,465,667,555 коли комісар відійшов від її квадрату повідомивши, що завтра зранку її буде транспортовано в залу смерті номер 78654, для виконання постанови кубічного комітету.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!