Вони забули мене на Землі

Вони забули мене на Землі.

Стежу, як останній космічний корабель покидає нашу планету, і не йму віри очам. Усі вони — на його борту, летять до чудового майбутнього, в якому немає довгої болісної смерті від задухи. І я, я маю бути там, із ними! Але стою тут, забута, і не можу відвести погляду від густого димного сліду в атмосфері. Протираю обличчя зі сну, але не певна, чи дійсно прокинулась. Відступаю на крок від високого вікна, жадаючи не побачити випадково своє жалюгідне зарюмсане віддзеркалення. Не хочу дивитися на набряклі зелені очі, розпухле лице та загнаний вираз усвідомлення власної нікчемності. Непотрібності. Холодні тонкі пальці тремтять, коли притискаю їх до обличчя, намагаючись сховати те, що сховати неможливо. Я — непотріб у найпрямішому сенсі. Жоден не схвилювався, чи я на борту. Жоден не зайшов до моєї кімнати, не штурхонув у плече й не запропонував встигнути перехопити кави перед вильотом.

Жоден.

Тягнусь до волосся і стягую його в тугий рудий вузол на потилиці. Ноги виносять неслухняне тіло на кухню, але усвідомлюю це, лише коли впираюся поглядом у пару, що підіймається над матовою чорною поверхнею чайника. Він воркотить, розбурханий киплячою серцевиною, і раптом розумію, що й сама от-от вибухну. Вони мене забули. Покинули тут. Не стримавшись, волаю щодуху:

— ВИ ЗАЛИШИЛИ МЕНЕ ВМИРАТИ ТУТ!

Цей виск, не схожий, навіть, на людський голос, дзвінкою луною розходиться базою. Бездушна самотність тієї луни лякає. Завмираю, дослухаючись. Можливо, усе ж не самотня? Можливо, хоч хтось?..

Але навколишня тиша мертва. Всередині, як і ззовні, не полишилося жодної живої душі. Земля приречена на самотнє забуття. І я з нею.

Облишаю чайник і плентаюсь коридорами, оминаючи босими ступнями розкиданий одяг, книги, іграшки. Що робити тепер, коли жодна дія не має сенсу? Нащо взагалі щось робити, коли тобі відомий кінець? Не тільки твій власний — усього навколо. Торкаюся міцного віконного скла. Менше сантиметра прозорого сплаву захищає мене від токсичної атмосфери. Тої самої атмосфери, що нещодавно дала нам життя, а тепер воліє вбити.

Варто, мабуть, просто розбити скло. Закінчити все швидко. Навіщо чекати, поки скінчаться залишки продуктів на базі, коли зіпсується вода, а шквальний вітер, нарешті, розірве електричні дроти між генератором та житловим блоком? З усієї сили б’ю кулаком прозору перепону між життям і смертю, але марність цього поруху прошиває свідомість наскрізь ще до того, як шкіра торкається прохолоди скла. Буря, що раз-по-раз намагається зрівняти останні залишки людських осель із ґрунтом, досі не розбила його, а де я проти тої сили стихії? Покидаю зовнішній оглядовий коридор разом із дурними думками про самогубство й пірнаю в стерильне біле світло проходу до житлових кімнат пасажирів. Йду поміж них, зазираючи в кожну по черзі, і намагаюся впізнати власника за залишеними речами.

Дитячі іграшки, знову. В останній групі було кілька дітей, але зазвичай вони мовчки тулилися до батьків, налякані тим, що коїлось — ззовні та всередині бази. Мало хто з них, мабуть, дійсно міг охопити своїм маленьким мозочком ту ступінь катастрофи, що нас спіткала. Взагалі мало хто міг, бодай яким дорослим він би не був.

Книги. Багато книг. І треба було їх усі перти сюди, аби однаково полишити поза кораблем? Люди дійсно не вміють обирати найцінніше… або ж усе це — і є найцінніше? Можливо, власник просто не міг обрати, що забрати, а що залишити?

Полотнію від розуміння: що, як мене не забули?

Що, як мене свідомо залишили? Як, бодай і цінну, але непотрібну там, у майбутньому, книгу.

Запинаюся за черговий поріг і забуваю, про що щойно думала: на мене з кімнати в усі очі витріщається дитина.

А потім хутко пірнає під руку і зникає за рогом.