Вони забули мене на Землі

Мені ж не примарилось? Трясця, не могло ж примаритися? Це точно був хлопчик, років… хто взагалі вміє на вигляд розбиратися в тому, скільки дитині років? Гарячково кидаюсь від дверей до дверей, від повороту до повороту. Невже хтось залишив дитину? Як таке взагалі можливо? Що сталося на старті?

Вилітаю на кухню, аж тут бачу худеньку постать, що притулилася за холодильною камерою.

— Гей… не ховайся, усе добре. Ти загубився?

Постать не рухається.

— Я ж тебе бачу, — кажу обережно.

Малий трошки мнеться, а тоді частково вистромляється з-за холодильника і пропалює мене настороженим поглядом.

— Ви хто? — гукає з викликом. От же ж, таке мале, а голос не тремтить зовсім. Здається, я злякалася набагато більше за нього.

— Пасажирка, — відповідаю, маю надію, спокійно.

— Тоді чому не на кораблі? — обрубує різко. От же ж малий гівнюк, одразу по живому ріже.

— Ще не знаю. Мала летіти, але… А ти?

— А я не мав.

Чудуюся. Хіба тут могли бути ще сторонні, окрім тих, хто збирався покинути планету? Багато хто відмовився покидати рідні оселі — там, за високим парканом, що відділяв колись густо населене містечко від стартового майданчика космодрому. Вони хочуть померти вдома, і я не можу засуджувати їх за це рішення. Навряд хтось із них іще живий. Але я ніколи не чула, щоби хтось планував залишитися жити на базі після відльоту кораблів…

— Де твої батьки? — питаю. Хлопець раптом сіпається, затуляє руками обличчя, але не встигаю відреагувати, як він знову вистрибує за двері та десь зникає. Яка бридка дитина, кривлюсь йому вслід.

Де вже двоє, там можуть бути й інші. Окрилена цією думкою, знову поспішаю до спальних кімнат.

Нікого.

Сиджу просто долу, прихилившись спиною до стіни, прокручую дві тонкі каблучки з білого золота, що надто вільно сидять на схудлих пальцях, і втомлено споглядаю, як чорна пилова буря з’їдає далекий горизонт.

Усі житлові кімнати, окрім капітанської, пусті і відчинені. Я намагалася вломитися й до кімнати капітана, але не змогла залишити бодай подряпинку на дверях. Взагалі не маю ідей, як туди потрапити. Можливо, на базі знайдеться якийсь інструмент… У будь-якому разі, з тої кімнати ніхто не подав голосу. Так само намертво замкнений був центр управління, чи як там та кімната зветься. Це вже видавалось якимсь тупим рішенням. Який сенс? Аби ніхто не завадив вильоту? Чи не зміг подати сигнал із Землі, що вони, покидьки, залишили тут дівчину й дитину? Корабель неможливо було б розвернути назад, це шлях в один кінець. Але врятовані могли б жити далі зі знанням, що всі вони — срані вбивці.

Мстиві думки заспокоювали, відволікали від безпорадності. Погляд блукав купками помаранчевого пилу, під яким деінде вгадувалися інші корпуси. Там уже точно нікого не лишилось. Усі перебралися сюди ще кілька місяців тому, а решту корпусів задля збереження енергії знеструмили. Повертаю голову і знову бачу хлопчака.

— Як тебе звуть? — питаю тихо. Зовнішній захист будівлі не пропускає всередину нескінченного виття вітру, даруючи бридку стерильну тишу всередині, тож хлопчик напевне чудово мене розчув. Йой, то ж він, мабуть, і той мій безпорадний вереск чув?..

…Яка вже різниця.

— Ти питала за маму з татом.

Одразу підвожуся.

— Так.

— Там, — він махає рукою в незрозумілу сторону й тупоче своїми малими босими ніжками геть. Поспіхом телющусь за ним.