Намалюй мене, будь ласка...

Наступний тиждень пройшов так тихо й добре.

Мене дійсно поклали до лікарні. Завдяки Геннадію та Матвію я мала окрему палату. Що правда виходити з неї без дозволу не можна, але то таке. Щодня мені ставили крапельниці, а з лікарями ми проговорювали… багато усього.

Жодного разу на мене не накричали, а ще дозволили малювати. Навіть за школу ніхто не згадав ані разу.

Лікарі мали оптимістичні прогнози. Моя психіка потроху поверталась до здорового глузду, ніби після повного опанування власних сил я стану зовсім стабільною.

Щовечора приходила Аліса. Приносила мені смачненьке та розповідала новини. Хотів прийти теж Матвій, але його не пропустили. Тому він передав мої маркери та маленькі скечбуки зі спеціальним папером. Думала він їх викинув.

Маргарита та батьки нарешті отримають вирок за все що накоїли. Певно це більше ніж гарний варіант з тих варіантів помсти, що я планувала. Знайти нове тіло і привернути до себе зайву увагу було правильним рішенням.

Аню поховали тими ж вихідними. Її справу визнали нещасним випадком. Сестра передала її батькам мій малюнок. Не знаю, що вони зроблять із ним, але свою обіцянку я виконала.

— Лукань, до тебе сестра прийшла. — санітарка постукалась до моєї палати.

— Біжу. — відвертаюсь від чергового малюнку.

Аліса сиділа на диванчиках, де дозволялось спілкуватись. Сьогодні ми тут були самі, навіть персонал який має наглядати за зустрічами. Цікаво куди ці настирливі жіночки могли подітись.

Коли я присіла поряд, то одразу розуміла — щось не так. Аліса ніколи не сиділа… не знаю так.

— Ти довго. — на її обличчі з’явилась посмішка. І очі. Ці практично білі очі.

— Що ви зробили? — стало трохи лячно.

— Оу, не переймайся. Твоя сестра поспить трохи й запам’ятає звичайну зустріч між вами. — ця говорила спокійно та навіть приязно. — Я хотіла поговорити з тобою… про твої особливості. — її обличчя спокійне. Чи можна назвати цю істоту нею? — Людмила, Єлізавета й Ганна. Вони не перші хіба ні? Тетяна теж, сестра Матвія. Одразу після її смерті Аліса розірвала стосунки з ним. Доволі цинічно хіба ні?

— Можливо, їх трохи більше. — кривлю ніс. — Яка різниця? Вас цікавлять самогубства, чи може самі тіла?

Вона сміється. Чи воно?

— Не переймайся. Часу поговорити про це вистачить.

…

Що ж ну і не дарма цей аркуш залишився пустим) Поки Соломія більше не малювала цікавих історій. Можливо колись вона покаже мені свій новий альбом, яким схоче поділитись і з вами теж.