Диво. Всупереч долі

Раніше мені здавалося, що японське «в майбутньому» означає «швидко» або «з часом», але це не так. Це «в майбутньому» відноситься не до часу, а до іншого плану буття. Воно означає «іншого життя», в інший час

Вілл Фергюсон

Японська осінь. Чарівна пора! Вона приходить нечутно і вся у відтінках. Ще зелене листя бамбука і яскраве сонце освітлює простір перед сезоном циклонів. Вже не спекотно, прозоріше повітря, сутінки стають густішим. Це час споглядання багряного листя кленів момідзі! Естетика! Скороминуща яскравість є знак в'янення, перший акорд у новій гамі розпаду.

Злата з Ярославом прогулювалися по токійському парку Хібія, який розташований в самому центрі міста та насолоджувалися його величністю й первозданною красою. Гра контрастів парку та сучасного Токіо просто вражаюча!

— Ярославе! Тут просто казково! — не перестає захоплюватися Злата. Її емоції били через край! Вони саме підійшли до пам'ятника капітолійської вовчиці, яка годувала своїми грудьми засновників Риму: Ромула і Рема.

— Так, — погоджується Ярослав, тримаючи Злату за руку. — Тут неймовірно красиво! — він посміхається, дивлячись на її сяюче щасливе обличчя.

Країна Вранішнього Сонця зачаровує, захоплює. Японія – дуже яскрава дивовижна країна. Країна гори Фудзі, мистецтва орігамі, прекрасних дерев бонсай, чарівних сакур і традиційних чайних церемоній. Тут гармонійно поєднуються снігові гірські вершини, водоспади, ущелини з хмарочосами, середньовічні замки з буддійськими храмами. Захоплює нестандартне змішання стилів архітектури.

****

Настав сонячний осінній ранок. У вікно доносився шум з вулиці. Місто прокидалося і починало жити своїм метушливим життям. Кіра розплющила очі й солодко потягнулася в ліжку. Антона поруч не було. Швидко накинувши халатик, дівчина вийшла зі спальні. Вона застала коханого на кухні: він сидів за столом, насолоджуючись ранковою кавою, а його погляд був спрямований в монітор ноутбука. Поруч були розкладені якісь папери.

— Доброго ранку, коханий! — Кіра підійшла до Антона і припала до його губ ніжним поцілунком.

— Доброго ранку, кохана! Виспалась?

— Угу, — Кіра сіла Антону на коліна й обвила руками його шию. — Що ти робиш?

— З документами розбираюся. На роботі повний завал! Тому не чекай мене сьогодні. Буду пізно. — діловим тоном попереджає Антон

— Знову?! — насупилася Кіра. — Я тебе майже не бачу! — вона не припиняє скаржитися на дефіцит уваги Антона. — Скільки можна?

— А що мені ще залишається? Там без мене зробити нічого не можуть! Звільню всіх до бісової матері! — Антон злегка вдарив кулаком по столу.

— А працювати, хто тоді буде? — сміється Кіра.

— Ти думаєш, що не знайдеться бажаючих? – гмикнув Антон, усміхаючись одним кутиком губ. — Та повно!

— Ну милий, — Кіра грайливо закліпала своїми блакитними, чистим, як кришталь, оченятами. — Іноді я відчуваю себе покинутим футбольним полем, куди лише зрідка приходять пограти.

— Гаразд, — здається Антон і знову цілує Кіру. — Давай так... Сьогодні я трохи розгребу свої справи, а завтра я влаштую тобі романтичний вечір. Домовилися?

Кіра не могла повірити своїм вухам: "Вау! Спрацювало! Злата мала рацію: метафора і гумор – найкоротший шлях до розуміння!". І ніяких докорів! Адже вони пробуджують почуття провини, а за цим, як правило, стоїть невиявлена агресія. Вдала метафора призводить до осяяння й нового розуміння складності у відносинах. Вона спрямована через образи до почуттів. А це найкоротший шлях до усвідомлення проблеми. І не обов'язково говорити все "в лоб" – це не з жіночої сутності.

— Обіцяєш?

— Обіцяю! — з готовністю відповів Антон і демонстративно приклав руку до серця. У цей момент в кухню забіг лабрадор з повідцем в зубах. Виляючи хвостом, він дивився на Кіру й Антона розумним поглядом і всім своїм виглядом давав зрозуміти, що йому пора гуляти. Дивлячись на цю забавну картину, Антон з Кірою голосно розсміялися.

— З Дарсі йдеш гуляти ти! Твоя черга! — нагадує Кіра. — А я поки сніданок приготую.

— Так, мій командир! — Антон піднімається з місця й акуратно збирає папери зі столу.

— До речі, ти пам'ятаєш, що через пів години Ярослав зі Златою телефонуватимуть?

— Так, звичайно! — в передчутті посміхається Антон. — Я встигну. Ходімо, Дарсі! — він чіпляє повідець собаці за нашийник і поплескує тварину по спині. — Я скоро, Кірочко!

****

— Привіт, друже! Раді тебе бачити! — вітає Антон Ярослава, коли вони з Кірою, нарешті, зв'язалися з ним по відеозв′язку.

— Привіт, друзі! — вітається Ярослав і махає їм рукою. — Як ви там?

— Та все добре! — відповідає Кіра. — Як ви? Чому ти один? Де Злата? — запитує вона, помітивши, що її подруги немає по той бік екрана.

— Вона зараз підійде, — уст Ярослава торкнулася загадкова усмішка.

— Як долетіли? Як там в Японії? — Антон засипає питаннями слідом за Кірою.

— Перше враження, коли опиняєшся в Японії – ти наче потрапляєш у зовсім іншу реальність і стаєш героєм якогось фантастичного кіно чи мультфільму, — з захопленням розповідає Ярослав. — Технології тут вражають. Здається, що епізоди фільму "Термінатор. Повстання машин" в найближчому майбутньому стануть не фантастикою, а реальною дійсністю!

— Що дійсно так? — зацікавлено запитує Кіра.

— Ага! — сміється Ярослав. — І японці просто схиблені на аніме!Вони часто перевтілюються у різних персонажів! Це "косплей" називається.

— Так – так! Я щось чув про це, — каже Антон.

— Ми зараз перебуваємо в Кіото — продовжує розповідати Ярослав. — Дуже надзвичайно барвисте і романтичне місто. Культурна столиця Японії. Як наш український Львів! Парки тут просто рясніють момідзі! Їх листя змінює колір з яскравого салатового до червоного та лимонного. Це приголомшливо красиво! Злата дуже задоволена. Але вона чомусь недавно себе погано почувала, — в його голосі почулися сумні нотки. — Зараз, начебто, все в порядку.

— Погано? — стривожилася Кіра. — А що сталося?

— Напевно клімат впливає, — припустив Ярослав. — Ось і вона! — він знову посміхнувся. У цей момент в його очах з'явилося стільки ніжності й любові! Злата постала в сучасному японському кімоно в стилі комон з характерним маленьким повторним малюнком всюди по предмету одягу. Таке кімоно є більш побутовим і може носитися в повсякденному житті або з формальним обі його можуть надягати в ресторан. Комон можуть носити як заміжні, так і незаміжні жінки. Японське кімоно – загадкове і незвичайне вбрання, стало справжньою культурою, а незвичайним одягом. В носінні воно має свої особливості, і за століття було доведене до справжнього мистецтва. Тому, перебуваючи в Кіото, де збережені всі японські традиції, Злата не упустила можливості спробувати щось нове і приміряти на собі національний одяг цієї країни.

— Коннітіва! — Злата радісно привітала друзів японською мовою. — До: дес ка?

— Вона запитує, як справи. Ну все! Злата повністю вжилася в японську культуру. Вже й мову вчить! — сміється Ярослав. І всі сміються разом з ним.

— Як я вам? — Злата чарівно посміхнулася. Перекинувши волосся через плече, вона покружляла навколо своєї осі в японському вбранні, яке чудово показувало всю ніжність жіночої натури.

— Ти просто неймовірна! Супер! — захоплено вигукує Антон. — Я навіть не думав, що це може бути настільки красиво!

— Приголомшливо! — Кіра приєднується до Антона. — Тобі дуже пасує цей образ! Чарівно виглядаєш!

— Арігато! — Злата подякувала японською мовою. — Антоне, Кірочко... Я так скучила за вами! Як же мені хочеться вас обійняти! — скільки неосяжної теплоти й ніжності було в її голосі — Як там Вероніка, Ігор? Я з Веронікою ніяк не можу зв'язатися. І в соціальних мережах вона рідко з'являється.

— Златочко, все добре! Ніка над якимось проєктом працює. У неї зараз зовсім мало часу. Тому останнім часом ми з нею рідко бачимося. — пояснює Кіра. — А тебе, я бачу, Японія підкорила! Вся світишся! — дивлячись на подругу, вона не може натішитися. Злата просто розцвіла! Її очі виблискували безмежною енергією! По ній було видно, що вона набралася купу вражень та яскравих моментів.

"Щось змінилося в ній. І справа зовсім не в її образі й емоціях. Тут щось інше. Тільки що?! Ех, шкода, що я не можу поговорити з нею наодинці!" — Кіра пильно дивиться на Злату і Ярослава. Вона ще ніколи не бачила таку красиву пару. Вони просто створені один для одного! Ярослав надзвичайно красивий. Просто чудо! Не хлопець – мрія! А коли це все йде з внутрішньою красою – це вища міра досконалості!

— Так! Це дивовижна країна! Природа Японії вражає! Було б чудово потрапити сюди навесні під час ханамі, — мрійливо промовила Злата. — Але, як на мене, на Японію краще дивитися очима туриста.

— Чому це? — дивується Кіра.

— Та є свої "нюанси", — відповідає Злата. — Японці насправді дуже самотні люди, їм не вистачає простого людського спілкування. Тут теж існують "темні" сторони. Деякі речі просто шокують. Це треш! Не дарма кажуть: "До такого тільки японці могли додуматися"! Складається таке враження, що вони не з планети Земля! Але у них багато є чому повчитися.

— А ще вони дуже багато працюють – не менше дванадцяти годин на добу! — додає Ярослав. — У них навіть існує термін "кароші" — смерть від перепрацювання. Компанії змушені виплачувати великі компенсації!Тому їм дешевше найняти людину, яка буде в певний час розганяти співробітників по домівках! Ще у них є таке поняття як "інемурі" – сон на робочому місці. Це дозволяється і вважається ознакою того, що людина багато працює, тому і втомлюється.

— Ого! Нічого собі! — присвиснув Антон. — А ви за цей час, чимало дізналися про Японію!

— В Токіо ми познайомилися з одним японцем Йоші, — пояснює Злата. — Одного разу він люб'язно погодився допомогти нам зорієнтуватися в метро. Це взагалі ціла історія! Двісті дев'яносто станцій! Система складна. Навіть самі японці іноді плутаються! То, що вже про нас казати? Благо, вони трохи знають англійську. Ось так ми з Йоші й "порозумілися"... Можна так сказати, навіть подружилися. Саме він і розповів нам про японське життя.

— А ще ми тут куштували борщ! — вставляє Ярослав.

— Ух ти! І як? Смачно? — з цікавістю запитала Кіра.

— Ну, як вам сказати? Він нагадує розігрітий томатний сік, куди накидали кукурудзу. Він має більш японський смак. Я колись чув про відгуки японців про наші суші, що вони не мають нічого спільного з їхніми справжніми! Можу сказати, що це взаємно! Їхній борщ не має нічого спільного з нашим традиційним українським борщем.

— Це їхня така маленька помста нам за суші, — засміялась Злата і раптом прикрила рот долонею. — Вибачте, я зараз! — вона швидко схопилася з місця і вибігла з кімнати.

— Що це з нею? — захвилювався Антон.

— Не знаю, — на обличчі Ярослава відбився переляк. — Нічого не розумію. Може мені за нею не піти?

— Ні, не варто цього робити! — наполягає Кіра. — Дочекаймось її.

— Злато, як ти? — стурбовано запитує Ярослав, коли вона повернулася вже через пару хвилин. — Що сталося? Ти якась бліда.

— Не хвилюйся! Нічого страшного, мабуть, отруїлася, — запевнила Злата. — Тільки давайте не будемо про їжу. Особливо про японську!

— Злат, як ти взагалі там харчуєшся? — запитує Кіра, не звертаючи уваги на її прохання.

— Та вона майже нічого не їсть! — скаржиться Ярослав. — Крім фруктів, ну і креветок! Можливо, тому вона й відчуває себе погано?

— Та годі тобі... — відмахнулася Злата. — Давайте не будемо! Я ж просила! — благає вона, відчуваючи, що ще трохи й буде черговий "напад".

— Друзі, ми будемо відключатися вже... — говорить Ярослав, помітивши, як Злата обхопивши його руку, почала засинати на його плечі.

— Так, звичайно.

— Злато, з тобою точно все добре? — тривожиться Кіра. Злата лише злегка кивнула у відповідь і занурилася лицем Ярославу в груди.

— Гей, Кір? Ти чого? — запитує Антон, поглянувши в її стурбоване і зосереджене обличчя, коли вони вже вийшли зі зв'язку.

— Га? Що? — схопилася Кіра. — Ні – ні! Нічого. Я просто задумалася...

****

Аеропорт Бориспіль. Аеропорт — це особливе, незвичайне місце. Зовсім інша атмосфера. Тут велелюдно, дуже багато машин. Повітря насичене подорожами. Голос диктора оголошує посадку на рейси, шум натовпу, і звуки літаків. Панувала атмосфера радісних зустрічей і сумних прощань. Хвилювання й передчуття чогось цікавого.

— Де ж вони?! — Кіра нетерпляче вдивляється в потік прибулих пасажирів.

— Так он же! Йдуть! — вигукнула Вероніка, побачивши серед натовпу Ярослава і Злату, які теж помітили своїх друзів і радісно махали їм руками. Антон з Кірою та Ігор рушили до них вслід за Веронікою. Друзі в радісному пориві обіймалися, потискували один одному руки. Радість зустрічі ‒ це не неймовірні відчуття!

— Ми знову всі разом!

— Ну що, друзі? В машину! — скомандував Антон, коли емоції трохи вляглися. Весела і дружна компанія попрямувала до виходу.

Десять днів у Японії минули невблаганно швидко. Це захоплююча подорож у Країну Вранішнього Сонця для Злати з Ярославом вже стало історією. Ці дні для них назавжди залишаться одним з самих яскравих спогадів у їхньому житті. І хто його знає? Можливо, це не остання їхня поїздка в цю країну. Але, як же приємно повертатися додому, ходити по рідній землі, бачити поруч близьких і дорогих тобі людей, яких ти так сильно любиш та сумуєш за ними. Це ні з чим незрівнянні емоції.