Диво. Всупереч долі

Минуло два з половиною роки...

Стояла тиха, затишна київська осінь. Вона огорнула природу, неспішно взявши в руки полотно та пензлі, щоб з тендітністю художника прикрасити все навколо в яскраві золоті кольори. Був помірний сонячний день, і все ще теплі промені пробивалися крізь крони високих дерев, через що здавалося, що листя сяє і переливається від цього світла. Маленька дівчинка з чорними кучериками й великими синіми очима, швидко тупала ніжками по парковій алеї, збираючи опале листя ‒ жовте, багряне, помаранчеве, червоне.

— Лізо, сонечко! Не біжи так, бо впадеш! — застерігає Злата, крокуючи слідом за своєю крихіткою, яку важко наздогнати. Вона не переставала посміхатися, милуючись своєю чарівною донькою з ангельськими волошковими очима. Коли Злата дивувалася такому незвичайному "контрасту" в зовнішності дівчинки, Ярослав пояснював це тим, що у Лізи очі його мами та від цього він відчуває її присутність. Маленька росла життєрадісною й дуже кмітливою, допитливою дитиною. Як для такого віку, вона непогано розмовляла і за рівнем розвитку була вище своїх однолітків. Звичайно, Злата пишалася цим, але разом з тим трішки хвилювалася, бо розуміла, що в майбутньому в дівчинки можуть виникнути певні труднощі в спілкуванні з ровесниками. Як психолог, Злата вважала, що все повинно відбуватися у свій час.

— Мамо, мамочко! — весело лепече дівчинка, підбігаючи до Злати з "букетом" осіннього листя.

— Донечко, — Злата доторкнулася до пальчиків дівчинки. — Дивись! Тато йде! — вона кивнула в бік Ярослава, який вже повернувся з роботи та прямував в їхній бік.

— Тату, тату! — побачивши свого батька, Ліза на радощах побігла до нього. Вона випускає з рук листочки, які плавно, немов в осінньому танці, опустилися на землю.

— Хто це в нас так швидко біжить? Сумувала? — Ярослав спритно підхоплює дитину і садить собі на плечі. — Вам куди, моя маленька леді?

— До мами! — відповідає Ліза, заливаючись дзвінким сміхом.

— О, тоді нам по дорозі! Я теж хочу до твоєї мами! — сміється Ярослав. Міцно тримаючи свою доньку, він наближається до Злати, яка махала рукою й рухалася їм назустріч.

— Ну що, королево Єлизавета? Ми прийшли! — обережно опускає доньку на землю і в знак вітання цілує Злату в щічку.

— Я не королева! Я – принцеса! — поправляє його Лізочка з серйозним обличчям. — Королева – мама!

— І то правда! Логічно, — сміється Ярослав, дивуючись ходом думок такої маленької дівчинки. — Яка у нас розумна, кмітлива дитина росте!

— Вона ж на казках вчиться і вбирає все, як губка! Ти ж знаєш, вона їх просто обожнює, що іноді доводиться самій створювати! — з усмішкою пояснює Злата. — Як справи на роботі? — цікавиться вона, поправляючи дівчинці чорне волосся, яке вибилося з ‒ під легкої ажурної шапочки. — Все нормально?

— Так, все в порядку, — відповідає Ярослав. — Ще вдома попрацюю трохи. А у вас як день минув? Чим займались?

— Все чудово! Ліза знайшла твої полотна і фарби, — розповідає Злата. — Вона трішки витворяла. Добре, що до картин твоїх не добралася!

— Вона не витворяла, а творила! — сміється Ярослав, піднявши вгору вказівний палець. — Відразу видно, що це моя донька!

— Я, як тато! — щебече у відповідь Лізочка. Її сині очі засяяли, немов грайливий сонячний промінчик відбивався в безкрайньому океані.

— О ні! Двох художників в домі я не витримаю! — Злата награно закочує очі. — Ну що, ходімо обідати? — вона бере Лізу за ручку. — А декому ще й спати пора.

— Ні! — протестує малятко, відпускаючи мамину руку.

— Тааак, — Злата розтягує слова, даючи цим зрозуміти, що заперечення не приймаються.

— Ні! — стоїть на своєму Ліза. Виражаючи свій характер, вона обурено тупнула ніжкою.

— Не будеш спати? — перепитує Злата, примруживши очі. Вона перевела погляд на Ярослава і хитро посміхнувшись, підморгнула йому. По блиску, який раптом виник в її очах, він відразу ж здогадується, що Злата щось задумала.

— Ні! — не здається маленька і капризно хмуриться.

— Ти ‒ принцеса? — Злата присідає, опиняючись таким чином на рівні дитини.

— Так! — злегка підстрибуючи, Лізочка задоволено сплескає в долоні.

— Нарешті! Вона хоч щось відповіла, крім "ні"! — Злата не стримує сміх від зворушливості. — Яка ж ти принцеса? Принцеси сплять в "тиху годину". А ти ж не хочеш. Ех, шкода ... — вона театрально зітхає. — Я саме казку хотіла тобі розповісти. Теж про принцесу, про чарівну країну і великі - великі дива. Але казки тепер не буде.

— Не буде? — Ліза ображено дує губки.

— Ні, не буде, — незворушно відповідає Злата. — Ти ж спати не збираєшся. Тому казку розповідати не доведеться.

— Буду, — ледь чутно пробурмотіла Ліза.

— Що будеш? — пильно дивлячись доньці в очі, Злата вимагає від неї уточнення.

— Спатки, — супиться у відповідь маленька.

— От і добре. Розумничка! — задоволено вимовляє Злата. Стаючи у повний зріст, вона кидає на Ярослава переможний погляд.

— Злато, тобі не соромно маніпулювати власною дитиною? — хіхікає він їй на вухо. — Аяяй!

— Трішечки можна, — з посмішкою шепче йому Злата, приклавши до вуст вказівний палець. — З кращих спонукань, так би мовити.

— Дива тільки в казках? — несподівано запитує Ліза. Дівчинка не по-дитячому дивиться на свою матір знизу вверх з таким виразом обличчя, ніби це питання було першорядної важливості.

— Ну чому ж тільки в казках? — дивуючись цим питанням, Злата знову присідає й бере її маленькі пальчики у свої руки. — Ти ж у нас ДИВО! Попри все, ти є.