5/9/25

Смерть є смерть.

Вона проста і ходить за тобою по ріщям

рухає тебе як показник, рухає коліщя-

та, наближаючись - зве

за потоплені баржі, за вимерлі села

десь лягти під смерекою чи дубом

дивиться в білки роздумовуючи,здуб

чи маревом весел загруз в невеселих

роздумах?

Інколи бере мороз від її дотиків

і вдивляючись у простір не помічаєш тіней

бо розлітається ехом від стін «ей»

чуже якесь, може твоє дитяче, бо доти

можеш чути себе доки існуєш сам

а потім, розродячись частиною інших,

стаєш мазнею, плямою, тим, шо немає ліпших

відтінків лише чужі, тобто стаєш вассалом

чужого життя а потім - перестаєш

існувати і спізнавати себе, тоді ти помераєш

бо смерть є смерть. І чорнота в серці як гуаш

розливається і ти злісно плюєш

в ту чорну цятку а вона росте, росте

і насміхається зі сподівань які висять гирями

ні, це не каяття, навіть на панегірик

смерті, просто констатація, шо все - пусте

і смерть як життя, і всесвіт як від‘ємний рух

як хаос, шо хоче без рук тебе обійняти

він смішний, як застаріла в любові мати

просить від черствості відповіді чи рук

але завжди отримує лиш смерть як виводок

бо такий жереб вибирає коло нашого існування

і лиш смерть схожа на висновок чи милування

закінченням як єдиною вірною вигодою

в кінці.