Дочка Ворона

Ти, мабуть, і не знаєш, що таке батьківщина. Свою я пам’ятаю дуже добре, хоча довелося залишити її багато років тому. Торі був славним містечком, де шанували імперські традиції. Сонце вставало дуже рано, розганяючи всі тіні, і разом із ним прокидалися люди, поспішаючи на молитви. З давніх-давен до ангелів зверталися в приміщеннях без стін, тож храми більше нагадували альтанки — не те що тутешні клітки: ти замикаєшся в них, потопаючи у світлі свічок, і навіть не знаєш, день на вулиці чи ніч.

У монастирі ми виходили на центральну площу, ставали у велике коло, в центрі якого була настоятелька. Тобі ще могло хотітися спати, однак її дзвінкий голос проганяв залишки сновидінь. Вона починала молитву словами: «Ангели-охоронці і Люксиліна, Найсвятіша з-поміж них, почуйте своїх дітей, адже сьогодні ми здійснимо чимало добрих справ, аби вознестися на небеса». Настоятелька говорила від імені всіх нас, але це не означало, що не можна було молитися про щось особисте. Про що я могла просити у свої п’ять років? Мені хотілося ще раз скуштувати цукерки, які давали тільки на свята, провести більше часу з матір’ю — вона вічно була на послухах — і, звісно ж, погратися з іншими малими, адже в монастирі я була єдиною дитиною.

Після молитви всі прямували на сніданок. Там у нас не було таких проблем із їжею, як тут, та тоді я цього не розуміла, не цінувала. Зранку подавали гарячу картоплю з маслом — усе вирощене тут же — від одного тільки запаху слина текла. Мені, звісно, хотілося чогось смачнішого, і я тихенько попросила, щоб ангели дали нам урожай із цукру або меду.

— Будь вдячна за те, що маєш, — зауважила мати, помітивши це. — А то вищі сили образяться й перестануть тебе слухати.

Потім мене чекало навчання. До парафіяльної школи ходило багато дітей ремісників, але в класі нас було не більше десяти — в основному ми вчили літери й письмо, часу на розмови не залишалося. Нашу вчительку звали Агафія, я малапіти у школу лише наступного року, але вона наполягла, щоб я почала раніше.

Якщо до їжі я ставилася байдуже, то до знань — дуже навіть позитивно. Мені хотілося знати все на світі, хоч старші й казали, що це неможливо. До того ж я ніяк не могла зрозуміти, чому інші діти не ходять до школи — у Торі було дуже багато дітей. Матір казала, що сільські взагалі не отримують освіти, бо їхнє завдання — обробляти землю. Ще тоді я пообіцяла собі, що мої нащадки будуть вченими, як би не склалася моя доля.

Далі був обід — завжди щось рідке. Того дня то була юшка з м’ясом і овочами, досить ситна, але я її не доїла. Мені не подобалася курка, яку додали у страву, тож я просто поклала її на край миски й залишила. У дні, коли мені не було чого їсти, ті шматочки м’яса снилися мені, і я прокидалася, кусаючи власні пальці.

Потім нам давали годину вільного часу — дорослі завжди знаходили, чим зайнятися, а мені було нудно. Пам’ятаю, я попросила матір пограти зі мною в хованки, але їй треба було навідати настоятельку, і вона пообіцяла, що ми пограємо завтра. Я пішла до монастирської бібліотеки, де попросила якусь книжку. Там не було нічого для дітей, але бібліотекарка дала мені іншу — дуже рідкісну, з малюнками. Вона розповідала про різних людей, про їхнє праведне життя і про те, якими ангелами вони стали після смерті, у чому нам допомагали. Ти й сама добре знаєш, про яку я кажу.

— Можна, я візьму її почитати собі в келію?

— Звісно, тільки пообіцяй, що повернеш.

Ту обіцянку я так і не виконала, мабуть, воно й на краще.

Коли вільний час закінчувався, ми вирушали на роботи — настоятелька кожному давала доручення. Віднедавна і мене залучили до цієї справи: мене послали в сад допомагати дорослим збирати яблука. Знаєш, зараз багато хто каже, що в Торі були дуже суворі монахині, але мені дозволяли з’їсти кілька яблук, та й карали в основному словами, ніколи не били. Може, люди просто хочуть прикрасити своє перебування тут, закалявши багном батьківщину, але це неправильно.

Після роботи ми йшли вечеряти, а потім знову мали вільний час, хоча мені вже було пора спати. Про свою матір я знала напевно: вона завжди була зайнята, але ніколи не пропускала вечір, щоб укласти мене та розповісти казку — це був наш час. Того вечора вона читала мені книгу, яку я взяла в бібліотеці, а перед тим, як піти, поклала її на столик біля мого ліжка.

— Хай ангели тебе бережуть, — почула я перед тим, як провалитися в сон.

Все, що мені запам’яталося з того сну — коридор. Довгий коридор, але не монастирський. Там висіли портрети, безліч портретів, а на підлозі лежав оксамитовий килим. Це був коридор якогось замку, можливо, навіть королівського палацу. На одному його кінці були двері, що вели до виходу, інші — щось підказувало мені — в тронну залу. Саме звідти з’явилося те створіння. Увесь чорний, як смола, за формою нагадував кремезного чоловіка, лише дві речі на ньому не були темними — золота корона з коштовним каменем і плями крові, що вкривали руки з довгими пальцями. Воно всміхалося, усмішка тягнулася аж до вух, відкриваючи пожовклі зуби, на яких теж залишалась кров. Я побігла, ноги несли мене щодуху, «тінь, це тінь» — крутилася думка в голові, але омріяні двері зі спасінням ставали все далі, чим швидше я бігла, а жахлива тварюка наближалась, розминаючи руки.

Прокинувшись у холодному поту, я мала лише одну думку — покликати маму. Але тоді я сказала собі, що вже надто доросла, аби будити її через нічні кошмари. Замість цього я взяла ту книгу з ангелами й притисла до грудей — так було спокійніше.

Монастир спав, усюди панувала тиша. Поступово й я почала засинати, аж раптом почула кроки за дверима. Але це були не босі ноги і навіть не туфлі — то цокали копита. Моє тремтяче серце переконало мене, що не здалося: тут щось було, і воно явно не бажало мені добра.

Все ще стискаючи книгу, я залізла до шафи й зачинила дверцята. Лишилась лише маленька щілинка, через яку можна було підглядати. Минуло ще кілька хвилин у тиші, і я вже подумала, що небезпеки немає — але не тут-то було.

З гучним «бах» двері розчинилися, і до кімнати увійшло воно. Це був перший раз, коли я побачила ту потвору — вкрите білим хутром, високе, з хвостом і рогами, як у корови. Насамперед воно загасило свічку, покликану відганяти тіні. Світ занурився в темряву, але я все ще чула, як воно принюхується у пошуках жертви.

Повітря наповнили тихі голоси. Кожен говорив про своє. Я щосили стискала книгу, сидячи в шафі — таке місце легко помітити — і молила ангелів, аби створіння мене не знайшло. Копита застукотіли по підлозі. Потвора обходила кімнату, тягнучи за собою хвіст. Вона принесла з собою запах мокрого хутра і сморід чогось гнилого. Раптом громила зупинилась біля шафи: я не бачила, але чула це. А чи могла вона бачити в темряві? А чи здогадається відчинити дверцята? Я не знала, і все, що мені залишалось — молитися про себе, палкіше, ніж будь-коли у житті.

Нарешті, істота пішла, мов той кошмар, залишивши мене саму. За кілька хвилин з сусідньої кімнати пролунав крик, і монастир поступово почав прокидатися. Вночі, до сходу сонця, а як відомо — це поганий час.

Гамір голосів став новою колисковою, а шафа — ліжком. Я чула благання, біг, бите скло, схлипи, дикий рев і сміх. Спочатку здригалася від кожного шереху, потім просто звикла. Вирішила залишатися там до світанку — світанок прожене тіні, а ті створіння, безперечно, були їхніми породженнями.

Не знаю, скільки часу минуло, коли звуки вже вщухли. У тиші я знову почула кроки — цього разу коридором бігла людина. Не знаю, що на мене найшло, але я вийшла з шафи й покликала: «мамо!» — і в мою кімнату зайшла жінка з лампадкою. То була Агафена.

— Слава Люксиліні, хоч хтось живий, — сказала вона тихим, тремтячим голосом. — Ходімо, малеча, нам треба вибиратися звідси.

Я не розуміла, що відбувається, у моїй голові роїлося безліч запитань, але не було часу на відповіді — та й навряд чи я б їх зрозуміла. Учителька взяла мене за руку, і ми разом рушили далі, до чорного ходу. Коли ми залишили монастир, усе ще мовчазні, Агафена повела мене дорогою, наказавши ні в якому разі не озиратися. Але тоді я її не послухалася.

Тіла всіх жінок, які населяли монастир, висіли на стінах — це вже можна було побачити незадовго до світанку. Вони були жорстоко розтерзані, а кров стікала по побілених стінах, немов сльози. Серед них була і моя матір. Там могла бути й я, якби тієї ночі пішла до неї.

Побачене паралізувало мене. Я просто завмерла на місці, повторюючи: «мамо, мамо», не бажаючи йти далі. Хотілося просто стояти й дивитися, можливо, підійти ближче, але моя провідниця взяла мене на руки й понесла далі дорогою.

Трохи згодом ми вийшли до вервечки возів, що покидали місто. Агафена попросилася до одного з них, візник дозволив нам сісти, і саме з їхньої розмови я нарешті дізналася, що сталося.

— Як таке взагалі можливо? — обурювалась монахиня.

— Усе котиться до тіней, — відповів чоловік. — Невже ви не бачите? Кажуть, прокинувся ще один месія — він підступив до самого короля, вирізав усю його родину й тепер посів трон. Імперію захоплюють почвари. Дехто все ще сподівається на краще, а я краще заберуся геть, поки вони не заполонили кожен куточок.

— Куди ж ви прямуєте? Невже є якесь безпечне місце?

— Лідер Вічного Союзу попереджав короля, але той його не слухав. Їхні посланці казали: якщо прийде темний мессія, вони нададуть притулок людям. Ми прямуємо до Змертвілого лісу, на землі некромантів. Не знаємо, що нас там чекає, але точно краще, ніж тут.

Некроманти… Жодна монахиня їх не любила, але Агафена не сказала  слова проти. Ми кілька днів провели в дорозі, майже не відпочиваючи, проїхали через Борден і перетнули міст у Вічність, опинившись тут, у Гренцені. Тоді нам ледь вистачало води, а про їжу годі й казати — саме тоді мені вперше наснилася недоїдена миска юшки та куряче м’ясо на її краєчку. По прибутті нас зустрів градоправитель — він уже підготував домівки для біженців, але висунув свої умови.

Нежить могла забирати в свою армію померлих, яких вважала придатними для служби, а також ще живих — якщо в родині було більше однієї дитини. Людям дозволялось обробляти землю і займатися ремеслом, але ніхто не гарантував захисту від бродячих духів і сусідніх правителів. Біженців було багато, але Агафена змогла домовитися, щоб нам виділили маленький будиночок, де ми живемо й досі. Саме тут вона розповіла мені одну таємницю, яка мала піти в могилу разом із моєю матір’ю.

Вона була монахинею, яка добровільно прийняла постриг, однак зробила це у юному віці й не знала, що таке любов. Коли до Торі приїхав король, матінка не змогла встояти перед його чарами, хоч і чудово розуміла, що в нього є королева і спадкоємці, і що він ніколи не забере її до палацу. Я народилася бастардкою, але в мені текла кров нащадків Люксиліни. Агафена вважала, що саме мені судилося стати спасінням для Імперії, повернути туди владу ангелів, скинути месію. На жаль, її надії не справдилися.

Усе своє подальше життя я прожила тут. Народила єдину доньку — боялася, що інших дітей заберуть некроманти. Пережила свого чоловіка, якого, на щастя, ніхто не воскресив. Зберегла ту саму книгу й знання, які передала мені наставниця. Побувала на скромному весіллі, яке ти влаштувала зі своїм першим чоловіком. І з радістю няньчила онуку. А тепер… тепер ти заявляєш мені, що хочеш вийти заміж вдруге — і за кого? За людину з прізвищем Йотунсон?!

— Це просто прізвище. Ти ж бачила його, мамо, він такий самий, як і ми.

— Він прибув із земель гномів. Якщо точніше — з племен чудовиськ. От туди хай і повертається. Хіба ти не чула, про що я тобі щойно розповідала? Саме вони стали ставлениками темного месії. Через них ми змушені жити в таких умовах, вони відібрали в нас батьківщину й розкидали нас по світу, прирікаючи на загибель! А тепер моя донька хоче шлюбу з одним із них? Це ж божевілля!

— Це не божевілля. Мамо, я… я чекаю від нього дитину. Хіба буде добре, якщо вона народиться поза шлюбом?

Від такого зізнання старенька запнулась, навіть вогонь у каміні притих. Ще хвилину вона мовчала, пильно дивлячись на доньку, а тоді таки сказала своє слово:

— Гаразд, іди заміж, раз уже так сталося… Це ж треба так… Згадай моє слово: ця дитина не принесе добра.