Дочка Ворона

Життя у обійсті Мордеса виявилося не таким жахливим, як можна було подумати: учениці вчитель виділив окрему кімнату, такої розкоші у неї ще ніколи не було. Він також потурбувався про те, щоб слуги приносили дівчинці нормальну їжу, а не те, чим зазвичай харчуються зомбі. Вона отримала новий костюм з штанів, сорочки та камзола — відповідний її статусу, але й вимоги до дівчинки були високими.

Ліч запрошував її до себе кожен день о восьмій ранку. Годинника у кімнаті Вігдари не було, але вона приходила вчасно, іноді навіть заздалегідь, їй не хотілося гнівати некроманта. Рівно годину вони бесідували про все необхідне: як влаштований Змертвілий ліс, яке місце в цій ієрархії займають учні, як складеться її доля… Виявилося, учениця могла позбутися свого титулу в будь-який момент — якщо наставник уб'є її і воскресить як рабиню, або ж закінчити навчання — коли він вважатиме за потрібне — і перетворитися на нежить, тоді вона зможе зайняти титул градоправительки після загибелі вчителя, але вмирати в найближчі сто років він не збирався.

Після таких розмов Мордес перевіряв її знання, після чого говорив, що потрібно прочитати і зробити до завтра. Потім ліч йшов розбиратися з іншими своїми справами, не хотілося йому витрачати занадто багато часу на учнів, а дівчинка бралася за роботу, зазвичай разом з рабами, які всі ставилися до неї упереджено, якщо не рахувати Шарпа.

Одного разу вона все ж розгнівила наставника. Це сталося в день десятиріччя дівчинки, коли Мордес вирішив показати їй, як користуватися магією. Мало що зрозумівши з його пояснень, учениця змогла лише висікати сноп іскр з руки, і ті швидко зникли, пробігшись по пальцях. Це був недобрий знак.

— Розчаровуєш, Вігдаро, тим більше в такий день, — похитав головою ліч.

— Ви пам'ятаєте про мій день народження? — здивувалася дівчинка.

— Звісно, пам'ятаю! З цього дня я можу вбити тебе за будь-яку похибку, так що ти повинна вчитися старанніше, а не балуватися, коли я розщедрююся на уроки з тобою.

— Пробачте, учителю, я це не зі зла…

— Будеш читати основи магії і молити Ворона, щоб до завтрашнього дня у тебе все вийшло. А тепер гайда прибирати на кладовищі — всі дороги снігом замело, скелетам ходити незручно.

Нічого не відповівши, дівчинка пішла виконувати наказ. Взагалі, наодинці з собою вона багато думала над цим. А як справи у інших магів? Бувало так, що ти взагалі не можеш займатися магією? Може, вона і не винна, що так вийшло, але сказати таке вголос учителю було не можна.

Він міг і висікти за негідну поведінку, хоча на лупцювання Вігдара напросилася тільки раз — коли не змогла приготувати їжу для зомбі, злякавшись людських рештків. Іншим улюбленим покаранням Мордеса було заточення в підземеллі на день, от на нього вона потрапляла раз на місяць так точно, а бувало, що і по кілька разів. Там було сиро і холодно, але головне — темно, навіть власних рук не видно. У такому місці думки ставали голоснішими, поки не починали зводити з розуму, а день, проведений у темниці, здавався цілою вічністю.

Вийшовши на двір з лопатою, дівчинка почала чистити сніг: може, цього разу обійдеться? Поряд з нею бігав Гобболіно, от вже кому у замку Гренцена жилося добре. Тут водилося багато жирних щурів, так що кіт завжди міг розраховувати на ситну вечерю.

— Гей, Вігдаро, що ти тут робиш у такий мороз? — спитав Шарп, який якраз йшов зі склепу, несучи купу кісток. Напевно, воскрешати чергового скелета.

— Учитель наказав. — Вона ніколи не називала його «хазяїном», як це робили місцеві раби, але положення від того не сильно змінювалося.

— Ну, значить, нічого не поробиш, — знизав плечима ліч. — Але, можливо, я зможу поліпшити твій день, дивись, що у мене є.

Відставивши коробку з кістками, Морта дістав з кишені шкіряний мішечок, який простягнув юній учениці. Та обережно відкрила його, навіть не знаючи, що там може бути, і до свого величезного здивування виявила кільце! Воно було зроблене з міді, а вінчав перстень незвичайний камінь, схожий на крапельку крові. Вігдара навіть торкнулася його, остерігаючись, що крапля просто зникне, але ні — камінь виявився гладким, холодним.

— Це подарунок, на день народження. Якщо хазяїн буде запитувати, скажи, що купила на той золотий, який він тобі залишив.

Та нещасна монета все ще лежала під подушкою дівчинки, вона ніяк не могла від неї позбутися, і дивитися на неї теж не могла. Але, напевно, її все-таки треба було викинути, а от кільце красиве, і досить непогано сіло на вказівний палець. Надівши його, учениця навіть почула щось… Схоже на стук серця. Що за магія?

— А звідки ти знаєш, що у мене день народження? — навряд чи Мордес розповів про це всьому замку.

— Взагалі, я збирав про тебе всю доступну інформацію, він наказав. В той день, коли ти навела порядок у бібліотеці, хазяїн захотів забрати тебе і доручив це діло мені.

— Виходить, ти вислідкував мене і маму, дізнався, де наш дім, і що у мене є сестра, теж ти йому розповів?!

— У мене не було вибору. Раби зобов'язані виконувати накази, а інакше їх просто знищать.

— Але Мордес казав, що лічі не бувають рабами, як же ти примудрився?

— Я б на твоєму місці продовжував працювати, щоб впоратися вчасно. Ти не зупиняйся, а я розповім.

Як виявилося, ліч цей жив ще в ті часи, незадовго до початку третьої ери Затемнення. Він був монахом у храмі Люксиліни, більш того, могутнім цілителем, звідти і отримав сильний зв'язок з магією. У дні, коли чудовиська почали захоплювати Імперію, слуга ангелів займався тим, що переправляв каравани людей у різні місця — до порту Мерсена, на землі темних ельфів у Мередімах, і, звісно ж, сюди, в Гренцен. Люксіліні таке не сподобалося, вона хотіла, щоб усі боролися до останнього, і за таке свавілля вигнала священика, якраз коли той привіз чергових біженців до міста некромантів.

Втративши зв'язок з божеством, колишній монах припустився найбільшої помилки в своєму житті — покінчив із собою. Його поховали за стіною кладовища, а душа блукала між двома світами, поки її не підняв Мордес. Він же і дав йому нове ім'я — Шарп Морта, старе ліч давно вже забув. Те, що такий могутній маг служить у нього при дворі, не могло не тішити самолюбство хазяїна, і, звісно, він хвалився своїм улюбленим рабом за будь-якого зручного випадку.

— Значить, ти теж жив в Імперії до падіння влади короля. Скажи, а яким воно було, те місце, яке люди повинні звати батьківщиною?

— Ну… — задумався мертець, — там було майже так само, як тут. Світило сонце, падав сніг, тільки земля була більш родючою: можна було вирощувати багато їжі і не голодувати. В Імперії було немало проблем, і все ж там жилося спокійніше. Це була наша домівка, і там ми були у своїх правах, закони писали такі ж люди, а не чужаки, і іншим людям від того жилося непогано.

— Я б теж хотіла пожити в тій Імперії, а не в цій, яка стала зараз.

На це ліч нічого не відповів, просто пішов далі робити свої справи. Дівчинка досить часто чула від старших — в основному старих — яким був той край, добрим і сонячним, тільки ось сама вона знала іншу Імперію — будь-яка людина, що перетнула кордон з нею, ставала рабом чудовиськ, тепер це була їх земля.

Закінчивши з цим завданням, дівчинка взялася за магію. Вона прочитала кілька розділів у книзі, спробувала заклинання звідти, але все марно — з рук злітали іскри, нічого більше не відбувалося. Наступного дня вона прийшла до вчителя з поганим передчуттям: той неодмінно повинен був покарати її за недостатнє старання.

Однак, цього разу ліч був не один, його супроводжувала дивна жінка, зростом на голову нижча наставника. Скроні у неї були поголені, інше волосся заплетено у велику косу, з собою воїтелька носила сокиру, а на поясі тримала ріг — чи  то для того, щоб з нього пити, чи то для того, щоб дути під час битви, розганяючи ворогів.

— Це моя учениця Вігдара, Вігдара, познайомся з Мальмфрід, хускарлою, яку я найняв, щоб розібратися з упирями.

Та проблема вже цілий місяць докучала Мордесу: на одному з кладовищ Гренцена завелися дикі упирі. Підкорити їх було складно, та й не любив цей некромант таких безмозких воїнів, але й залишити просто так було не можна — вони ж нападали на людей і роздирали їх так, що вже не піднімеш.

— А вона точно впорається з усіма упирями? — спитала учениця, відчуваючи неладне.

— Цур тобі, дурна дитино, це ж воїтелька з земель гномів, звісно впорається, ти ж проведеш її на кладовище, у мене на це немає часу!

Складно було сказати, що краще — мандрувати до лігва чудовиськ, чи провести день у темниці, але вибору у дівчинки все одно не було.

— Як накажете, учителю. — Сказала вона, розглядаючи жінку з інших земель.

Так вони вдвох вирушили на інший край поселення, дорога зайняла цілий день. Мальмфрід виявилася дуже балакучою і з радістю поділилася історією про свій народ: у царстві гномів намагалися досягти рівноправності, але здавна там правили жінки, від того майже кожна вміла поводитися зі зброєю. Цій гномисі набридло служити в гарнізоні рідного міста, і вона пішла найманкою, але взагалі-то у неї було півстоліття досвіду на службі, так що з упирями вона повинна впоратися.

— Мій батько теж був з гномів, — раптом заявила дівчинка, так сильно їй хотілося бути частиною чогось настільки ж прекрасного, тим більше що гноми стримали натиск тіней, у їхніх землях ніякі месії не правили. — Аскбьйорн Йотунсонн, він повернувся в Свартальхейм кілька років тому.

— Я б на твоєму місці про це мовчала, — раптом похолодівши, сказала гномиха. — Таке прізвище у нас отримують чудовиська — вони живуть на скелях, що переповнюють Фьердівське море. Може, не всі чудовиська схожі на звірів — в тобі я не бачу їх крові — і все ж до їхніх нащадків ставляться упереджено.

— Я не можу бути чудовиськом! — заперечила дівчинка. — Моя мама людина, а бабуся взагалі втекла від них, коли вони захоплювали Імперію, якби тато був з тими, хто вигнав нас з дому, вони б ніколи…

— Іноді дорослі роблять дуже дурні речі через любов, — відповіла на це гномиха. — Що ж, я бачу, ми підходимо до кладовища. Тобі б краще сховатися десь, поки я буду розбиратися з упирями, зможеш?

— А те, у мене добре виходить ховатися! — відкинувши геть сумні думки, відповіла Вігдара.

— У такому разі йди, у бійці від тебе користі не буде.

Слідуючи порадам воїтельки, дівчинка знайшла закинутий склеп. Він був старим і не схоже, що за ним хтось доглядав: дах пробило велике дерево, гілка якого все ще там лежала. Сховавшись за нею, учениця некроманта затихла і стала прислухатися до того, що відбувалося ззовні.

Мальмфрід таки дістала свій ріг і подула в нього, видаючи такі звуки, ніби грім з небес спустився. На ці гучні раскати повилазили упирі, земля здригнулася, коли тварюки почали покидати свої укриття — їм і так пора було прокидатися. Тоді роздався бойовий клич і звук першого удару — діва оголила сокиру.

Неочікувано з дальнього кута гробниці також роздався скрегіт — зрушила одна із старовинних надгробних плит і на світ вибрався упир. До цього Вігдара тільки чула про них у страшилках старших дітей і, зізнатися, не особливо зраділа, зустрівшись з ним наживо.

Очі чудовиська вилізали з орбіт, були вологими, налитими кров'ю. Губи воно саме собі зжерло, оголивши загострені зуби. Створіння пересувалося на двох ногах, однак його руки практично торкалися землі, хребет вигинався в дугу і проступав з-під шкіри, з одягу на ньому залишилися лише рвані штани, однак, краси це не додавало.

Почвара принюхалася, видала тихе ричання. Вона була схожа на тхора або куницю — якогось дрібного хижака, який шукав, чим би поживитися. Передні кінцівки, що безвільно бовталися в повітрі, напружилися, голова повільно повернулася в бік коряги, де ховалася дівчинка. Воно рушило туди, видаючи гарчання, так само як і Мальмфрід, лише йому відомий бойовий клич. Створіння невідворотно наближалося, а дівчинка не могла навіть закричати — адже тоді сюди сунуться інші упирі.

Вона закрила очі і знову почула стукіт чужого серця з загадкового червоного каменя. Цей перстень, звідки Шарп його дістав, кому він належав раніше? Як би там не було, зараз цей амулет надав Вігдарі сил, і та, подивившись прямо на упиря, витягнула руку вперед.

— Стій, не рухайся! — сказала вона, ледве утримуючись від того, щоб закричати.

І упир завмер, як вкопаний. Його очі все ще палахкотіли кривавою люттю, а руки тягнулися до жертви, однак ноги завмерли нерухомо. Так вони і простояли невідомо скільки часу, поки в склеп не вірвалася Мальмфрід. Її прихід порушив ту дивну атмосферу, і тварюка таки стрибнула. Вігдара не знала, що на неї найшло — вона просто виставила ногу вперед, зупинивши монстра на льоту, і той звалився на землю. Він, напевно, піднявся б за лічені секунди, якби на голову не обрушилася сокира.

— Ти в порядку? — спитала гномиха, оглядаючи склеп. — Здається, це був останній.

— Так. Він напав на мене, але не встиг поранити, — з полегшенням відповіла дівчинка.

— Знаєш, а спритно ти йому ногою заїхала, я б сказала, прирожена воїтелька. Можливо, в тобі таки є щось від гномів, — підбодрила її хускарла. — Ну що, переночуємо в таверні, а тоді повертаємося до твого вчителя. Він буде радий виконаному завданню.

— Учитель… Не вміє радіти. Він каже, справжні лічі не відчувають емоцій.

В ту ніч дівчинка задумалася над своїми страхами і здібностями. Вона до жаху боялася свого наставника, адже була просто дитиною, яка не могла за себе постояти. Але якщо — як у той момент, коли упир їй підкорився — уявити, що Вігдара щось вміє, наприклад, махати мечем, якщо вона може відбити всі ті жахливі прокляття, які мертвяк здатний наслати, залишиться тоді той тваринний жах? Адже, управляючи упирем, вона не відчувала страху, лише радість від того, що змогла таке зробити, і впевненість — все так і повинно бути.

Можливо, якщо бути уважною ученицею і докладати більше зусиль, одного разу вона зможе перевершити вчителя. В ту ніч у серці маленької дівчинки загорілася надія. Вона не була панацеєю, зовсім ні, але, розгоряючись з кожним днем все сильніше, допомагала звикнути до життя в потойбічному замку.

Наступного вечора вони повернулися. Мордес звернувся до учениці одразу з порогу, без зайвих формальностей:

— А як же просувається твоє магічне навчання? Ти постаралася, чи мені відправити тебе в підземелля для кращого результату?

Магія! Вона зовсім забула про це завдання, думала, наставник його скасував, якщо вже справа дійшла до вилазки з гномихою. От тільки він не забув, просто чекав підходящого моменту, щоб нагадати.

— Я не думаю, що у неї так відразу вийде, — втрутилася Мальмфрід. — Ви, мабуть, погано знаєте свою ученицю, вона воїтелька, а не маг. Дайте їй меч, і — даю вам слово — махати ним вона навчиться набагато швидше, ніж вимовляти заклинання.

— Ви повинні були знищити упирів, її виховання — не ваша турбота, — різко схопивши дівчинку за руку (вона ненавиділа його дотики) і потягнувши в свою сторону, вигукнув ліч.

— Знищила, а ви зобов'язалися заплатити мені півсотні срібняків за роботу.

— Забирайте і провалюйте звідси, — швирнувши їй гроші, вигукнув мрець.

І хоча він не сказав цього вголос, але все ж прислухався до слів воїтельки. Навчання військовій справі доручили зомбі, який колись був імперським воїном. Він не любив дівчинку і часто заганяв так, що та могла вислизнути з одягу, настільки була мокрою від поту, однак, варто віддати належне, його уроки приносили плоди.

Шарп Морта дивився на це з тією жалістю, яку був змушений тримати при собі. Він не знав, яка сила змусила його погодитися на пропозицію дівчинки допомогти, але вже не один раз шкодував про це.