Дочка Ворона

Якщо по всій Паладії наставало бабине літо, то в Змертвілому лісі це була рання осінь. Дерева, що й так не надто обростали листям, поспішали його скинути, вітер ставав холодним і завивав, немов голодні упирі. Пейзажі ж, навпаки, ставали яскравішими: через опале листя складалося враження, ніби вся земля у вогні, щоправда, такому ж крижаному, як і господарі цієї землі.

З часом Вігдара навіть звикла до такого стану речей. Одного ранку вона виявила себе перед вікном — спостерігала за листопадом. Їй подобалася осінь, мабуть, навіть була улюбленою порою року. Зникали гамір і метушня, на їхнє місце приходив спокій, але не той, що буває взимку — коли ти впадаєш у сплячку і не хочеш нічого робити, — а такий, коли розум прояснюється і ти приводиш до ладу всі свої справи.

Тепер же дівчинка стояла на тренувальному майданчику, вперше в житті стискаючи у руках справжній меч, хай і тренувальний, із затупленими кінцями, але вже залізний. Він виявився набагато важчим за дерев’яний, і в перші миті їй навіть здавалося, що підняти таку штуку вгору неможливо, однак учениця некроманта це зробила і тепер стояла у базовій стійці.

— Нападай, — скомандував Арчин.

Це була чудова нагода як слід йому відплатити. За всі ті рази, що він її ганяв, за вбитого котика Гобболіно, та й просто тому, що він був огидним. Вігдара зібрала всі свої сили й кинулася на ворога, зваливши на нього кілька ударів.

— Ще! — так, ніби нічого й не сталося, наказав воїн.

Дівчинка била його знову і знову — рубаючий удар по тілу, з підворотом по ногах, цілячи в коліна, різкий у руку, такий би зміг обеззброїти, якби лезо було гострим. Вона добре пам’ятала всі уроки, та й рухи були до болю заїжджені, але, звісно ж, меч лишався затупленим і жодних подряпин не залишав.

— Хоч щось… — пробурмотів зомбі, він ніколи нікого не хвалив, окрім господаря, звісно ж. — А тепер захищайся.

Масивна туша рушила в атаку, перший удар маленька воїтелька відбила, щоправда, ноги її поїхали назад, мов у ганчір’яної ляльки. Другий пролетів над головою — дівчинка встигла пригнутися, а третій прилетів точно у бік, відкинувши її, мов порожню пляшку. Вігдара гепнулася на землю кроків за п’ять від супротивника, в горлі з’явився важкий клубок, що не давав спокійно видихнути.

— Арчин, гнила твоя макітра, ти маєш її вчити, а не калічити! — заявив Мордес, який усе це спостерігав.

— Не моя вина, що дівчисько не може тримати захист, пане, — виправдовувався гнилий труп. — Та й не покалічив я її, так, провчив.

— Поклич сюди Шарпа, нехай огляне.

Увесь той час, поки вони розмовляли, дівчинка боролася зі своїми легенями, намагаючись змусити їх нормально дихати. Нарешті вона прокашлялася й дихання вирівнялося, однак тупий ниючий біль у боці залишився.

Морта прийшов за кілька хвилин. Перше питання було: «Чи можеш ти рухатися?» — після ствердної відповіді ліч попросив її сісти, а тоді намацав ребра. Було боляче, але, як сказала сама мала, «стерпно», нічого не хруснуло, кров’ю вона теж не кашляла — це був добрий знак.

— Забилася, — зробив висновок Шарп. — За кілька днів, якщо маззю помастити, біль ущухне, але я б не став ганяти її з тренуваннями, доки цього не станеться.

— Я не дозволю їй сидіти без діла, моя учениця має вміти багато чого, у неї немає часу на відпочинок, — заявив наставник. — І, раз тренуватися з мечем їй наразі небажано, значить піде з тобою на Північні Болота, збирати інгредієнти. Сподіваюся, ти розумніший за Арчина, її не покалічиш, бо замість склепу житимеш у дерев’яній скрині.

— Я не підведу вас, мілорде.

Отак вони вирушили до сусіднього володіння, де здавна правили духи. Коли перетнули кордон, відразу стало зрозуміло: тут і там витали болотяні вогники, а ноги раз по раз вступали у в’язку кашу, що поступово переходила в болота. Шарп наказав своїй супутниці йти (точніше, шкутильгати, бо бік усе ще болів) точно його слідами — крок вліво, крок вправо — й утоне, адже місцеві дороги пролягали прямо через багнисько.

— А ще тут повно душ, не так багато, як на Узбіччі Самогубців, звісно, але напевне ми зустрінемо когось дорогою. Постарайся не виводити їх на емоції, духи у переживаннях дуже сильні, до того ж вони здебільшого користуються магією, якою ти зовсім не володієш.

— Виходить, емоції для духів — як філактерія для ліча?

— Ну, не зовсім. Філактерія не додає нам сил, навпаки: робить слабшими. З кожною новою втрачаєш частинку людяності, а якщо створиш їх занадто багато, то й на упиря можеш обернутися. У мене вона лише одна — хрест Люксиліни, з яким мене поховали, у господаря їх три, і я певен, що всі вони заховані десь у замку. Він не любить залишати щось там, де не може цього дістати.

— А ти ніколи не пробував їх знайти, знищити?

— Що ти! Я й гадки не маю, що буде, якщо пан помре. Прийде якийсь новий градоправитель, вижене мене з крипти, і що далі? Я — раб, у мене немає своїх грошей, своїх речей, нічого власного, хіба що тіло. Куди я піду, як існуватиму?

— Авжеж, — відповіла Вігдара, подумавши, що якби вчитель помер, і їй не було б куди повертатися, — виходить, іноді краще погано, ніж ніяк?

— Так. Цю просту мудрість знають усі люди: і ті, що стали біженцями, і ті, що лишилися в Імперії.

Дівчинка на мить уявила їх: прив’язаних спогадами й страхами до своїх домівок, імперців, які залишилися у Долині Верб, коли до влади прийшов месія. Тепер там хазяйнували чудовиська й усіх незгодних згодовували тіням, навіть некроманти вбивали людей за якимись законами, а там був лише один закон — бажання вищих. Хотілося спитати у Шарпа, чи бачив він колись тих, хто жив під владою чудовиськ, але вони вже вийшли на галявину, і на питання часу не залишалося.

Шкіра лічів тріскалася й пересихала, тому її треба було змащувати. Не так уже й багато цієї нежиті було у Змертвілому лісі, та Вігдара знала одразу двох. Один користувався звичайною олією, інший втирав у пергаментну шкіру бальзам, складений із суміші трав. Саме по них тепер і вирушив Морта, адже він добре знався на травах і завжди приносив своєму хазяїну тільки найкраще.

— Отже так, мені потрібні полин, календула, чорнокорінь і дика троянда. Усі вони ростуть тут, неподалік. Думаю, ти знаєш, як виглядають деякі з них, та й господар наказав… Загалом, відшукай для мене пучок полину, це буде найпростіше. Тільки прошу, будь уважною, дивись, куди ступаєш!

— Гаразд, Шарпе, зустрінемось на цьому самому місці.

Тепер вона палахкотіла впевненістю, так само, як у той день, коли напросилася йому в помічниці. Лічеві залишалося тільки сподіватися, що дівчинка буде цілою й неушкодженою, інакше господар йому голову відірве.

— І ще дещо, — додав він насамкінець, — побачиш вогники — не йди за ними, у трясовину заведуть.

— Звісно, я ж не дурна! — фиркнула мала.

Так вони розійшлися. Вігдара неквапом рушила на північ, бо там росло багато дерев. Ну не могли ж вони в такій кількості вирости у в’язкому болотяному ґрунті, ще й такі рівні! Не минуло й кількох хвилин, як кроки Шарпа стихли, і дівчинка опинилася зовсім сама.

Місцеві пейзажі не були схожі на буйний Ґренцен, вони заспокоювали. На гілках ухала якась птаха, може, пугач, а може — сова-сипуха, удалині спалахували зелені вогники, що вдень більше скидалися на сонячних зайчиків. На гілці одного з дерев відпочивав великий чорний павук, що розкинув на ньому свої сіті — виходить, не такими вже мертвими були ці землі.

Йдучи прямо, щоб не загубити дорогу, раптом дівчинка помітила те, що шукала: великий кущ полину, майже метр заввишки, такого врожаю надовго вистачить! От тільки варто було підняти очі, і мала остовпіла.

На гілці над рослиною висів чоловік. Його очі видзьобали птахи, засохлі патьоки крові стікали обличчям, одяг розвівався на вітрі, тоді як задубіле тіло було нерухоме, пальці його були скривлені, вони завмерли в останній агонії.

Вігдара до кінця не розуміла, що ж вона відчуває. Страх, відразу, цікавість? Хто це взагалі був і як він тут опинився? «Не так багато, як на Узбіччі Самогубців, звісно, але напевне ми ще когось зустрінемо на шляху», — пролунав голос Морта в голові.

— Гей! — гукнула дівчинка.

Мрець не відгукнувся, навіть вухом не повів. Скоріше за все, він був із тих, хто зустрів свою остаточну смерть, хоча вчитель казав про самогубців, що вони дуже неспокійні й майже ніколи не покидають землю за власною волею.

Вігдара зробила ще кілька кроків до трупа — жодної реакції. Ще крок — праворуч злетіла ворона, від чого мала підскочила, а тоді стиснулася в клубок, схопившись за хворий бік. «Та годі, ти народилась на землі некромантів, що тепер, трупів боятись?» — подумки вилаяла себе дівчинка, після чого нахилилася до полину.

Вона вже схопилася за стебло, коли й її схопила рука. Крижана і все ще міцна — як у наставника-зомбі. Тут уже дівчинка не витримала і закричала на все горло, хоча на волю вирвався лише тихий хрип. Звиваючись, мов вуж, вона відчула, як хватка ненадовго ослабла, й одразу відкотилася назад. Яким би коротким не було її волосся, а жмут все одно залишився в руках мерця, тепер чорні пасма блищали у кулаці.

— Не прикидайтеся, я знаю, що ви живі! — нарешті видушила з себе мала. Лишалося тільки сподіватися, що мотузка була достатньо міцною, аби втримати труп.

— Те, що я є, то зовсім не життя, — протягнув повішений. Порожні повіки заворушилися так, ніби він кліпав, пробуджуючись від довгого сну. По засохлих доріжках крові потекли нові сліди чогось жовтого й мутного.

— Пробачте, я не хотіла вас будити, — посміливішала дівчинка. — Мені тільки треба забрати траву, що росте у вас під ногами, і я піду, даю слово.

— Не бачу жодного сенсу тобі допомагати, — коли він говорив, у роті мерця ворушилося щось, схоже на личинки комарів. Зомбі в замку ніколи не запускали свої тіла до такого стану. — Отож задушу тебе краще, й не буде мені так самотньо.

— Якщо вам так самотньо, навіщо ви це зробили? — втративши рештки страху (ну, може, трохи його лишалося), випалила дівчинка.

— Некромант місцевий забрати хотів, мене чи брата, обрав мене, то я вирішив умерти, поки він не бачить, і піти, не служити в його клятій армії!

— Душам самогубців важко потрапити на той світ, лишається тільки чекати тут на того, хто відпустить, або візьме в рабство.

— Багато знаєш про це, дівчинко.

— Я учениця градоправителя Ґренцена, він мені розповідав.

— Учениця некроманта, ти можеш дати мені свободу?

— Ну… — зніяковіла дівчинка, — я ж тільки вчуся…

— Зроби це, і тоді зможеш спокійно нарвати трави.

Вігдара задумалася. Учитель вирішив відкласти навчання магії, але багато розповідав про те, як підкоряти потрібні душі, брати їх у рабство й упокоювати неслухняних. Вона знала технічні аспекти ритуалу, навіть бачила, як Мордес робив щось подібне, лишалася одна проблема — магія, її власних сил ледве вистачало на дурні іскри, що вже казати про цілий обряд.

— Я спробую, — пропищала мала. — Тільки не чіпайте мене, треба підійти впритул, щоб зробити це.

Отже, вона наблизилась до мерця, цього разу він не пробував її схопити. Дівчинка дістала кишеньковий ніж і накреслила два кола: одне для себе, захисне, друге для покійника, на ньому сяк-так по пам’яті вивела знак магічного письма, що перекладався як «вигнання». Тепер треба було заплющити очі, зосередитись і прочитати закляття.

Слова вилітали з її вуст знову й знову, та нічого не відбувалося. Тоді дівчинці стало страшно, що ось зараз труп як ухопить, і вона в паніці стисла руку, на якій був перстень. У голові знову залунало биття серця, і від долоні почало розливатися тепло. Та що там — це був справжній жар! Коли Вігдара знову повторила слова й розплющила очі, то не побачила більше болота, лише якусь кімнату, схожу на покої таверни. Ну а варто було знову кліпнути — і вона повернулася назад, де повним ходом ішло звільнення.

З тіла вирвався сніп іскор, світло-жовтих, мов світлячки, воно смикнулося востаннє й обм’якло, а жовта хмара злетіла до неба, після чого розтанула в хмарах. Дівчинка ще якийсь час просиділа там. «Це справді я зробила?» — питала себе Вігдара. Та ні, її магія була надто слабка для такого. «Виходить, хтось мені допоміг?» І справді, та енергія, що наповнила малу, виходила від персня. Це була ще одна філактерія якогось ліча, а може, магія зовсім їй не підвладна й досі нікому не відома?

Як би там не було, а жмут полину учениця принесла. Шарп похвалив її, а тоді попросив сходити за дровами, а сам заходився розбирати речі, які приніс у великому мішку.

— Як так, ми залишимось тут?

— Так, не встигнемо дістатися додому до заходу.

— Але ж як же тіні?!

— О, не хвилюйся, я розведу велике вогнище, до ранку горітиме. Головне, принеси побільше дров.

Вігдара послухалася його й принесла навіть із запасом, бо тіней вона боялася ще більше, ніж учителя. Вони могли з’явитися тільки в темряві, будь-яке джерело світла їх відлякувало. Тіні не торкалися тих, хто носив із собою священні символи своєї віри, як, наприклад, хрест Люксіліни. Але той, що був у дівчинки, Мордес одразу викинув, тож перед ними вона була беззахисна. Варто було тільки тіні торкнутися людини, як та миттю починала гнити, вони забирали її душу в страшне царство. Казали, коли комусь снилися нічні жахи, це означало, що в минулому житті він побував у тих краях.

Як і обіцяв, Шарп розпалив велике вогнище, біля якого постелив трохи свіжозірваної трави для супутниці. Сам він міг спокійно лягти на холодну землю та так і впасти у сплячку — щоб відновити сили, звісно. За майже століття буття лічем у нього це добре виходило, а от Вігдару часто мучило безсоння.

Вона довго лежала на спині, не відводячи погляду від місяця — джерела світла, що робило ніч не страшною, а навіть трохи прекрасною. Мала все думала про те, хто ж допоміг їй з тим ритуалом, хто жив у її чарівному персні? Як раптом темрява промовила її ім’я.

— Вігдара… — і голос цей був не чужим.

— Мамо? — здивувалася дівчинка. — Що ти тут робиш?

Вона спробувала вдивитися туди, звідки чула голос, але там нікого не було. Щось наче ворушилося, й трава шаруділа, та розгледіти деталі було неможливо.

— Мамо, ти що там робиш, іди сюди! — покликала дівчинка.

— Не можу. Я — лише примара, твій супутник мене прожене. Моє серце вмерло від туги, і тепер я безпритульно тиняюся світом, шукаючи свою дитину.

— Шарп тебе не скривдить, я йому не дозволю! — відчуваючи, як на очі навертаються сльози, заявила учениця некроманта.

— Він слухає тільки свого хазяїна. Іди ж до мене, моя маленька, я так давно тебе не обіймала!

Вігдара підвелася, зробила кілька кроків від вогнища. Вона забула навіть про ниючий біль у боці, настільки була схвильована. Це точно був голос її матері, вона б його впізнала з тисячі! І ось дівчинка простягнула руку в непроглядну пітьму, та зупинилася.

— Мордес казав, усі привиди сяють. Якщо ти привиддя, чому не світишся?

— Іди, іди до мене, ніщо не буде важливим, коли ми воз’єднаємось.

— Ні, — зробивши крок назад, заявила дівчинка. — Ти не моя мама. Невже ти й є…

У темряві почулося шипіння, потім — невдоволене гарчання. І раптом ця сама темрява — весь величезний згусток — колихнулася, потягуючи звивисті ниті до полум’я. Узявши себе в руки, Вігдара підійшла до вогнища й, хоча те палало доволі яскраво, підкинула туди ще дров. Тіні… То були кляті тіні.

Повернення до рідного міста складно було назвати приємним. Тіло все ще боліло, але уроки бою продовжилися, і тепер Арчин, здається, ще дужче хотів вибити дух із підопічної. Ба більше, за тиждень у Ґренцен прибула градоправителька Північних Боліт, яка поскаржилася Мордесові, що з гілки пропала душа самогубця, якраз після візиту його ліча.

— Шарп? — здивувався вчитель. — Він же раб, рабам не даються закляття підкорення й визволення, якими б обдарованими некромантами вони не були.

— Але факт лишається фактом, — не вгамовувалась градоправителька. — Хтось же його визволив, і це точно були не мої слуги.

Ліча викликали на допит, хазяїн зробив це в присутності учениці, щоб показати, як цим займатися. Спершу він став описувати рабу всі принади остаточної смерті, які той міг отримати, а тоді вихопив із кишені хрест Люксіліни — філактерію слуги — й кинув собі під ноги. Він збирався стати ногою на тотем, перевірити, що відчує той, із ким він пов’язаний, але натомість наступив на руку учениці, яка залилася слізьми.

— Не робіть цього, Шарп ні в чому не винен! Це я, я його визволила, щоб він на мене не напав!

— Я не вчив тебе подібної магії, — зауважив мрець.

— Але ви розповідали, як таке робити. У мене на це пішла купа часу, одного разу випадково вийшло.

— Випадковості не випадкові, знаєш. Раз вийшло — значить, доросла. Я даю тобі пів року, Вігдаро, і щоб маг із тебе був не гірший, ніж воїн.