ВІДЬМІ - ВОГНЮ

Григір йшов передмістям – дощик укупі з ранньою годиною випадкових перехожих назустріч не посилав. Звичайні не багаті, але й не бідні хати, відносно чисті вулички. Звук мотора за спиною Григір почув завчасно й озирнувся. Вулицею повзла, ніби великий білий жук, поліцейська автівка. "От так фарт", — подумав Григір і перечепившись, полетів на землю, майстерно оминаючи калюжу. Портфель і капелюх розлетілися в різні боки від, на перший погляд, гульвіси-невдахи. Поки, вдаючи сп'яніння, Григір підбирав свій скарб, поліцейська автівка чекала поруч, заглушивши двигун. Коли гульвіса піднявся, до нього рушило дві сірі тіні і, підхопивши попід руки, потягли до машини. Григір не пручався, а задоволено мугикав, даючи поліціянтам тягти свою доволі таки важкеньку тушку.

— До відділку придурка! — тільки й почув за своїм мугиканням Григір. — Важкий, але нічого, он портфель дорогий, грошва у цього прибулого точно має бути.

Коли автівка спинилася й поліцаї, тихо лаючись, тягли затриманого до дверей сірого одноповерхового будинку, Григір мимохідь побачив примруженими очима якусь невелику розмиту постать, що крутилася біля входу. До його вух долинув дурнуватий, трішки скрипучий голос.

— Дядечко напився, з самого раночку. Дурник дядечко, ой дурник, Валєрчик його хлоп – і до машинки, от біда буде дядечкові!

Потім один із поліцейських шикнув, і дурнуватий голос, переходячи у сміх, залишився на вулиці. Думати про дивацтва місцевих інквізитор не став. Час на це ще буде. До кабінету, який, на радість поліцейських, розміщувався на першому поверсі, його теж волочили. Григір удавав, що втратив свідомість, не тільки для знущань. Мав надію, поліцейські бовкнуть щось дорогою. Але ні, його просто запхали у задній відсік для затриманих та їхали мовчки. Хоча з кабіни доволі красномовно смерділо саме магічної обробки анашею. 

В кабінеті Григір продовжував вдавати дуже п'яного, щось мугикав і просто насолоджувався процесом. Затриманого посадили на стілець біля порожньої стіни, а самі почали нишпорити його кишенями, до часу забувши про шкіряний портфель. На стіл полетіли гаманець, носовичок і паспорт на ім'я  Григора Ковальського, який народився та проживає у столиці. Скоро поліцейським набридло дурнувате мугикання, і хтось хлюпнув Григору в обличчя склянку води.

— Чоловіче, кінчай вже дуркувати. Алкоголем від тебе тхне не настільки, думаю, ти протверезів і просто макітриш нам голови. Мета приїзду до нашого міста?

Над Григорем стояв середнього зросту поліцейський і тицяв йому в груди гумовим кийком. Як просять, треба робити. До того ж інквізитора й самого потроху почав дратувати весь цей цирк. Він повільно підняв голову й подивився поліціянту в самісінькі очі. Григір знав, що за потреби поглядом може зупинити ласу до крові собацюру бійцівської породи. Поліцейський відступив на крок, а інквізитор швидко підвівся, втираючи лице.

— Та що за? — почав було нічого ще не розуміючи коп, але Григір не дав йому продовжити. 

— Так, ви двоє – жетони на стіл! За формою привітатися! — заволав Григір, слідкуючи за другим поліцейським, що вже тягнувся до поясної кобури зі зброєю. 

Та і його інквізитор випередив. Григір миттєво викинув вперед правицю, відкритою долонею в бік здивованих копів. З кінчиків розчепірених пальців зірвалися сріблясті іскринки й затанцювали, вимальовуючи в повітрі осяяну сріблом шестикінечну зірку. Потім, не припиняючи руху, вони вписали зірку в коло та довершили картину написом давньою мертвою мовою вздовж усього периметра. Поліцейські стояли із роззявленими ротами й мовчали. Коли малюнок завершився, намагалися вже не дивитися на ефектне видовище, розуміли ж бо, такі фокуси будь-хто не показує. Це не пістолет, який можна відібрати або вкрасти. Соломонова зірка красномовно вказувала на те, хто її власник. Григір повів п’ятірнею зі сторони в сторону, й зірка слухняно пливла за його волею, ніби відгороджуючи володаря від всіх негаразд світу.

— Я інквізитор першого рівня, столичний відділ розслідувань! Як мене звати ви вже бачили, а ваші імена, чесне слово, мене не дуже цікавлять. 

Рука інквізитора стиснулася, й зірка миттєво згасла, лише бігали костяжками невеликі сріблясті спалахи.

— Не дуже переймаюся вашими провінційними справами – живіть, як заманеться, але на мої питання відповісти доведеться. Перше: що насправді вам відомо про зникнення Аркадія Чорнова?

Поліцейські переминалися з ноги на ногу й у вічі не дивилися. Але подітися було нікуди, почав старший.

— Хтось із ваших, столичних, зателефонував до відділку, зник бо чоловік. На зв'язок не виходить. Ми поїхали – номер порожній. Баба Зіна з рецепції сказала, що вже зо два дні немає, пішов кудись одного ранку та й привіт. Шукати – шукали, та де ж ти знайдеш, як ніхто його не бачив. До нас здоровкатися теж чомусь не забігав. Ми навіть, який він на вигляд, тільки з опису знаємо. А речі, речі ми – до коробки й у центр відправили. Все.

Григір розім’яв занімілий кулак. 

— Речі кажеш, а нічого не забули відправити, все до коробки поклали? — спитав і, внутрішньо сконцентрувавшись, обвів поліцейських поглядом.

Старший стояв як стояв, додати йому, видно, було нічого, а от молодший якось мимоволі сіпнувся, але Григору цього вистачило. До того ж легкий аромат магічно підсиленої трави стояв навіть у кабінеті. 

— Щось таки забули, і, здається мені, щось важливе. 

Молодший захитав головою на знак заперечення, але інквізитор вже зловив ниточку, за яку треба тягнути. 

— Поміркуймо разом. Гроші, навряд там було багато, та й важливості вони не мають, пістолет, ні, навіть виходячи на хвилину, Аркадій ствола б не полишив. І зі зброєю у вас, я собі міркую, проблем немає. Тоді що? 

— Все ми відправили, товаришу Інквізиторе, ну навіщо ж нам проблеми.

Але Григір уже майже не слухав, він подумки перебирав те, що залишилося від зниклого слідчого. Цигарки, фігня, не те, аркуші, дивні замальовки, ніби розписують ручку або, що ж або? Або малюють дурнички, чортенят, розмовляючи телефоном.

— Мобільний де? — зірка знову спалахнула перед розчепіреною п’ятірнею інквізитора. — Придурок, де телефон? Я розумію, ти взяв апарат до рук і побачив там щось таке, що могло гарно похитнути ваш такий тихий світ. Розплескати болітце. 

Григір підвищив тон, а його очі заблищали кривавою сталлю.

— Ви забули, що раніше я б вас, за потреби, на шматки порізав і мені б всі тільки дякували. Захистив бо від зла. А два довбні, хто про них пам'ятає. 

— Але ж зараз не ті часи, — тихо й невпевнено проговорив старший.

— Так, не ті, — ніби заспокоївся Григір, — тому, слухайте. До того, як зникнути, Аркадій надіслав кілька коротких записок, і героями першої якраз є ви. Здивовані? У мене гарна пам'ять, тому повірте, цитую все слово в слово: "Місцеві собаки в курсі всього настільки, наскільки їм це дозволено. Без їхнього пильного погляду тут не продадуть жодної краплі отрути, а отрута, скажу я вам, – сама б столиця позаздрила. Дехто з собак знайомий з тим, хто сидить на найбільшій діжці. Працюю далі. Аркадій Ч.". 

Старший з копів поглянув на молодшого за званням.

— Ну що це діється, Валєрчику, ти всі мізки тією клятою чарівною травою прокурив? Замість того, щоб просто підчистити дзвінки, ти телефона поцупив? Неси трубку, швидко!

Молодший вибіг з кабінету, й Григір з подивом подивився на старшого. 

— А не втече? — спитав інквізитор і наштовхнувся на невеселу посмішку.

— Ні. Та й куди нам, собакам, тікати? Родич, жінки брат двоюрідний. Все у нас пов'язано.

Інквізитор пройшовся кабінетом, заклавши руки за спину.

— От я зараз розкажу, як у вас все в місті влаштовано, а ви мене спиняйте, коли я десь помилюся, — почав Григір, коли Валєрчик повернувся з мобільним у спітнілих долонях. — Місто невелике, жили ви собі й суму не відали: алкаші, побутові справи. Та роки зо два тому почала погіршуватися криміногенна ситуація в районі, центром якого ви і є. Невмотивована агресія, вбивства, самогубства, люди стали зникати, але водночас пішов вам до рук, посилюючись у прогресії, обіг наркотиків чарівних та лівого, теж намовленого, алкоголю. Пішов потік знатно, думаю, що всю область через вас забезпечує. Саме коли все закрутилося, припускаю, до вас завітали з візитом. І запропонували співпрацю, на дуже вигідних умовах. Комусь – гроші, комусь – вільний доступ до найкращого зілля. А ви й погодилися. Показники потроху вирівнювати почали, де треба – очі заплющили, де треба – відійшли у бік та й не помітили.

Копи мовчали, ніби школярі на килимі у директорському кабінеті, й Григір зрозумів, що поцілив у самісіньке яблучко. Десять з десяти вибив.

— Скільки вас всього в районі, всі в темі?

Старший із поліцейських подивився на Григора.

— У відділку п’ятеро, дільничних троє. У темі всі, певною мірою. Що, інквізиторе, карати нас будеш, за цим приїхав? А як нам жити, коли гроші самі до рук прийшли? Та й ситуація більш-менш виправлятися почала. Якого дідька ви до міста приперлися?

Григір з сумом міркував, стоячи до копів у півоберта.

— Карати кажеш? Ситуація? От якби не ситуація, то карав би, будь спокійним, але трішки не до вас мені зараз. А приперлися ми тому, що ти забув, чому вас у Академії вчили. Рапорти ви хоч і підчищали, але здавали справно, і навіть того, що лишилося, вистачило, щоб аналітики склали факти докупи і на перевірку поїхав спеціаліст. Якби рапорти були складені чесно, як є, то тут би вже була спецгрупа зі мною на підсиленні. А так до вас приїхав лише один Аркадій, і почав копати, виходячи з тих даних, що в нього були. І накопав. Думаю, в телефоні, який ви приховали, був номер того, хто сидить на верхів'ї постачання дурного зілля. Місто мале, маю думку, що все йде через одні, доволі впливові, руки?

— Їхав би ти до столиці, — Григір навіть здивуватися не встиг таким словам старшого. — Бо може бути, так само, як і слідчий ваш, у дощах розчинишся. Ми його не бачили навіть, це ти на нас не повісиш, зілля-трафік – так, та його ми не чіпали. Зник бо. А от ти, як далі підеш, за твою долю й копійки не дадуть. Люди там дуже серйозні, не дрібнота, що на базарі по кишенях лазить. Бандити, одне слово. 

Інквізитор розсміявся, а зупинившись, знов продемонстрував Соломонову зірку у повній красі.

— А ти за мене передчасно свічки не став. Гроші та страх вам очі затулили. Бандити, тьфу! Точно, погано ви у своїй Академії вчилися! Забули головне правило – коли криміногенна ситуація раптово погіршується, а магічна активність стрибає догори, само собою таке не виходить. Все має свій корінь. З півтора року на вашій землі господарює Чортиця. Поки молода, але відьма швидко силу набирає.

Старший з Валєрчиком знову мовчали, але тепер дивилися на Григора з непідробним острахом.

— Голови вам усім вона задурила, містом крутить собі на потребу. А знаєте, що тут буде за роки два такого веселого життя? Історію забули? То я вам нагадую, давнину навіть до уваги брати не буду. Кінець минулого сторіччя, Чорнолісся, згадали? Там лишень дві відьми-чортиці погуляли. Туди, як схаменулися, не слідчий з інквізитором – туди нацгвардія зайшла, за підтримки інквізиційного корпусу. — Григір помітив, як у молодшого заворушилися вуста, та, прочитавши старовинне “Відьмі – вогню”, продовжив. — Ніколи в околицях мертвого міста не були? А я був! Кретини, грошики з горілкою, намовленою вам в голові. Там люди ще років сто жити не зможуть, а потвори до цього часу на кордони виходять. Лише якихось дев’яносто кілометрів від столиці. Там теж, маю думку, були шанувальники чарівної трави, яким все одно.

І знов старший штовхнув у бік молодшого, той віддав телефон. Поводивши пальцем по екрану, поліцейський мовив.

— Номер був. Той, що треба, номер. Йди – Валєрчик тебе супроводить. Бо там такі люди, що просто так у дім не впустять. Але пам'ятай мої слова, інквізиторе, все, що буде далі, – на твій розсуд. Так, і ще раз кажу, чоловіка вашого, Аркадія, ми не чіпали.

Григір слухав, виходячи з кабінету. Валєрчик сумно плентався за його спиною. “Бандити, то бандити, — думав інквізитор, — день візитів чемності триває”.