ВІДЬМІ - ВОГНЮ

Простуючи площею, інквізитор намагався вловити відголос чужої сили, і дійсно щось ніби пливло в повітрі. Не дуже то й зле, дивне відчуття, дуже відмінне від того, що довелося пізнати на вулицях мертвого міста в Чорноліссі. Тоді рука сама тягнулася до автоматичної гвинтівки зі срібними кулями. Але тут все було по-іншому. У місті дійсно гуляла нечиста сила, але до часу прихована, вона ніби накопичувала силу. 

Коли Григір зазирнув до невеликої аптеки, там було людно. Черга містян до єдиного віконця рухалася неквапливо, якась тітка все ніяк не могла визначитися з ліками. Хлопець-провізор відірвався від читання рецепту, коли Григір, проштовхуючись крізь чергу, постукав у віконце.   

— Чи можу я побачити пані Ксенію? Ми домовлялися про зустріч.

Провізор хитнув довгим русявим волоссям та, поправляючи білий халат, посміхнувся. 

— О, то вам пощастило: Ксенія Олександрівна щойно пішла, але повернулася – забула якісь папери. Вам туди, — провізор вказав собі за спину, на внутрішні приміщення. — У власниці там офіс, аптека з'єднується з сусідньою квартирою. 

Тітка, яку перебив Григір, почала нервово шарудіти якимись рецептами. Тож хлопець, швидко відчинивши скляні дверцята, пропустив інквізитора в аптечні нетрі.           

— Йдіть складом, далі коридором наліво, раз у вас була домовленість про зустріч.

Григір на секунду зупинився біля провізора й, схилившись до самого його вуха, промовив із крижаною сталлю в голосі:

— Телефонуй до поліції та виводь людей з аптеки. Я інквізитор зі столиці. Найімовірніше, власниця – відьма. 

Сказав і поглянув хлопцеві в очі. Провізор зблід, але Григір знав – повірив. Коли проходив складом, оминаючи стелажі з ліками, відчув дивне поколювання, ніби десятки невидимих голочок пробіглися вздовж хребта до потилиці. За спиною інквізитора хтось був. Григоір не квапився обертатися, чекаючи на розвиток подій. Гарно поставлений жіночий голос прошепотів у самісіньке вухо – так близько, що інквізитор шкірою відчув чужий гарячий подих.

— Я знала, що хтось із вас приїде після того, як Комір зжер того дурника-слідчого. Але ти сильніший. Бачу, фахівець серйозний. І у Чорноліссі бував. Що ж, пограємося!

Григір різко озирнувся. За спиною нікого не було. Складське приміщення оповила цілковита тиша. Зникли звуки аптечного залу та гомін черги. Інквізитор зробив кілька обережних кроків, коли крізь ватяне безгоміння почув тонесенький жіночий сміх. Секунди сміх лунав несміливо, але з кожною наступною миттю набирав сили. Здавалося, що все місто має почути цей неприродний, жахливий, чужий регіт, від якого почало закладати вуха. 

Саме в цей момент інквізитор по-справжньому відчув силу відьми. Вона вдарила по ньому, навіть не виходячи на прямий зоровий контакт. Миттєво голову стиснули сталеві кліщі болю, і Григір побачив те, що дуже скоро відбуватиметься на вулицях та околицях цього міста. Темний дим згарищ тягнеться до затягнутого брудними хмарами неба. Попіл і темна кров на бруківці. Мертві, спотворені тіла людей і тварин. Неясні, ніби розмиті, постаті змінених, диявольська суміш людей та потойбічних потвор. Такі, яким був Комір, і зовсім інші. Нескінченне, темне різноманіття народжених пітьмою створінь. І звичайно ж, чортиця. Тонка, висока фігура. Розірвана біла сукенка майже не приховує білошкіре тіло з чорним татуюванням вен. Волосся, що рудим вогнем падає на оголені плечі. Погляд, зелені очі, які палають первородною пітьмою. Саме поглянувши в ці очі, Григір з зусиллям скинув з себе заціпеніння мари, що навела на нього чортиця. Швидким рухом інквізитор створив перед собою Соломонову зірку й кинувся вперед. Немає чого чекати. Жалібно хруснув замок, тонкі двері легко відчинилися від удару важкого черевика, й Григір вбіг у приміщення офісу господарки аптеки. 

Струнка фігура. Діловий сірий костюм, гарне, тонке обличчя. Дійсно руде волосся, затягнене в довгий вогняний хвіст. Зелені очі дивилися на інквізитора без краплі страху, але з легким здивуванням.                

— Ну привіт, панно-відьмо. Погуляла й досить, — Григір не встиг договорити – зелені очі спалахнули темним вогнем, і чортиця закричала.

Крик перейшов в ультразвук, хвиля гарячого повітря вдарила інквізитора в груди. Віконні шибки не витримали, й по обличчю та рукам мілкими голками прокотилися бризки розбитого скла. Лампи денного світла вибухнули, додаючи подіям ще більшої ефектності. Часу зважати на подряпини та кров, що у декількох місцях виступила на щоці та руках, не було, і Григір просто втерся, спостерігаючи за чортицею. Припинивши кричати, відьма одним поглядом жбурнула в інквізитора важким принтером, що стояв на столі біля стіни. Григір ухилився, а чортиця, рвучко скорочуючи дистанцію, з розмаху вдарила, як ножем, довгим уламком блискучого, скривавленого скла. Відводячи удар, інквізитор напружився – зірка засяяла яскравим білим світлом, і Григір завдав удар у відповідь. Відьма відлетіла до розбитого вікна. Діловий костюм втратив свій блиск. Піднімаючись, вона стисла кулаки, з порізаних рук на підлогу червоними стрічками потекла темна кров. Зелені очі так само палали ненавистю та злістю. 

— Це моє місто, — просичала відьма й додала кілька слів мертвою мовою, — чого вам усім не сидиться в столиці? Не лізьте у наші справи!

Григір розвернув та закрутив зірку у величезне сяйливе коло й пішов на відьму.          

— Більше не твоє місто, — мовив він і завдав наступного удару.

Відьма пручалася доволі довго, але сила Соломонової зірки та слова древніх заклинань, які мертвою мовою не переставав читати інквізитор, все ж вичавили з неї останні сили. Спочатку вона кричала, потім кляла, благала про помилування і знову проклинала, звертаючись до невідомих інквізитору богів. Відьму кидало на стіни та стелю. Однак Григір не зважав на благання й продовжував бити.

Знесилена чортиця забилася в куток, коли Григір взяв її під лікоть і повів до виходу з напів темного приміщення. Ксенія не пручалася, переставляла ноги, ніби в трансі. Їй гарно дісталося від Соломонової зірки, й сили полишили її. 

Мовчки пройшли складом, до виходу з аптеки. Надворі вже був похмурий вечір. Крапав безперервний, мілкий дощ. На площі зібрався чималий натовп, та, здається, всі поліцейські, що працювали в місті. Хлопчина-провізор з жахом дивився на свою скривавлену керівницю. Люди мовчали, Григір порівнявся зі старшим із копів, ім'я якого так і не встиг дізнатися.

— От вам і відьма-чортиця. Зараз вона без сили, боятися немає чого. На ній втрачені життя, кров та всі інші проблеми вашого міста. Думаю, все скінчено.

Поліцейські мовчки роздивлялися Ксенію. Валєрчик завів руки відьми за спину та застібнув кайданки. 

— Що скажеш, інквізиторе, — почав старший, — як ми вчинимо, за законом чи совістю?

Григір підняв погляд до неба і з насолодою підставив обличчя під холодні краплі вечірнього дощу. Душу огорнуло почуття спустошеності. Божевільний день добігав кінця. Інквізитор втомився борсатись у проблемах цього міста. Най його. Зараз чекати машину, везти цю руду дурепу до столиці, потім тягатися на суди, щоб врешті-решт отримати той же результат.

— Роби, як знаєш, капітане, — Григір вперше звернувся до копа хоча б за званням, — як хочеш, давай за совістю!

Сказав і пішов, проштовхуючись крізь натовп у напрямку далекого вокзалу. Місто висмоктало його, позбавивши останніх сил. Викрики натовпу “Відьмі – вогню!” не дивували. Люди завжди палили відьом.

Він ішов спустілим містом, мокра бруківка вулиць м'яко стелилася під підошви його черевиків, та з кожним кроком йому ставало все гірше й гірше. Вже стихли крики, скоро з невеликої площі в центрі, коло дільниці, до дощового неба потягнеться чорний стовбур диму. Відьом палили завжди. Це закон. Чортицю не можна вилікувати, її безглуздо тримати в ув'язненні. Це створіння з іншого світу. Закон природи. Але чому ж так гидко на душі? Що ж він зробив не так? Він правильний інквізитор. Він переміг відьму. Переміг. Стоп! 

Із очей ніби спала всеохопна полуда. Маячня. Переміг, але занадто швидко. Вирахував, так, але здолати відьму не так вже й просто. До того ж, чортицю, що гуляє в місті щонайменше півтора року. Зникали ж люди з приїжджих, тобто були й людські жертвоприношення. Та й купа всього, що тут коїться, мало нагодувати відьму силою. Занадто легка перемога. Так не має бути. Яка, до богів, Ксенія відьма. Кілька фокусів – це ще не чортиця.  

Ні, ні! Тільки б встигнути. Григір розвернувся. До відділку, чимдуж. Дим чорною баштою піднімався до неба, і, побачивши це, інквізитор побіг ще швидше. Марення, нам усім задурили голови. Затягнули очі плівкою, на якій показували лише те, що ми мусили побачити. Він встиг пробігти лише пів кварталу, коли його гукнули.

— Куди біжиш, дядечко? Відьму спіймав, то і їдь собі спокійно, вокзал – з іншого боку!

Григір впізнав дурнуватий голос Петренька й почав розвертатися, розуміючи, що не встигає. Широка в цьому місці вулиця була абсолютно порожньою. Двоповерхові будівлі дивилися на інквізитора темними вікнами сонних домівок. Григір лише кинув погляд на фігуру хлопця-дурника, саме в ту мить коли той почав змінюватися. Петренька додавав добрих пів метра зросту, ставав ширший у плечах, за кожним з його важелезних кроків на землі залишався відбиток, сповнений живого вогню. Очі світилися темрявою, а з лоба лізли довгі баранячі роги. Картинку доповнював довгий щурячо-голомозий хвіст, що тягнувся землею за потворою. І очі, чорні немиготливі й злі.           

— Полював на відьму? — глузуючи запитала потвора, передражнюючи голос дурника,  — то й полював на відьму, а спіймав чорта!

Григір за звичкою і радше інерційно викинув вперед праву руку, але потвора лишень змінила кут нахилу голови – як інквізитор почув тріск власних кісток. Пальці неприродно зігнуло, зламана у кількох місцях рука повисла безпорадною колодою вздовж тіла. Падаючи на коліна та поринаючи в море болю, кричати інквізитор собі заборонив. Потвора на такий подарунок не заслуговує. 

— Дівчина невинна, навіщо багаття, чому просто не вбив? — крізь біль та крик, що все ж не хотів відступати, процідив Григір і стиснув зуби.

— То палає дільниця, пожежа виникла випадково, — потвора жартувала, а інквізитор важко дихав, підтримуючи зламану руку. — Вона втекла, хоч і в кайданках, дасть собі раду. Ксенія, як і Комір, хотіли сили, хотіли по-різному та й отримали – кожен на свій лад.

Потвора облизнула гострі звірині ікла. 

— Інквізиторе, ти згадував Чорнолісся. Що ж, той випадок видасться вам казкою. Там гуляли чортиці, а тут гулятиме сам чорт! 

Створіння зайшлося гавкітливим сміхом, і погляд вже зовсім не людських очей впав на Григгора. Той чітко зрозумів, що єдиний порух голови цього монстра відділяє його від зламаної шиї чи відірваної макітри.

— Бувай-но, друже Григір, ніколи не подобалася мені ваша інквізиція, будемо виправляти, й ти будеш першим!

Потвора хитнула головою, а інквізитор, як би не хотілося, очей не заплющив. Але нічого не сталося. З різних боків вулиці, від будинків та поодиноких автівок, до демона йшли люди. Перед кожним палала Соломонова зірка. Жінки та чоловіки, зовсім молоді та похилого віку. Майже половина центрального управління інквізиції зібралася на малесенькій вуличці загубленого у північних лісах міста. Потвора совалася, шипіла та пручалась, але зірки своїм сяйвом не давали їй жодного шансу. Коли коло майже замкнулося, Григір з величезною обережністю, підтримуючи зламану руку, підвівся на ноги.

— Ти гарно навчився мімікрувати та підставляти інших, читати чужі листи та слухати розмови, але ти забув про те, що ми, люди, теж хитрі створіння. У відьом не буває хвостів. За хвоста, як щура, я зловив саме тебе. Йди до пекла!

І Григір повільно підняв ліву руку, утворюючи сяйливу Соломонову зірку та замикаючи світлове коло. Біле різке світло затопило вулицю, крики потвори полетіли над містом, та, здавалося, їх чули всі ліси довкола. Інквізитори, що утворили коло, затягнули молитву мертвою мовою, і потвора заверещала ще гучніше. Коли все закінчилося, на тому місці, де стояв демон, лишилося коло світла, що повільно згасало. Тільки побачивши його, Григір дозволив собі видихнути. Мокра бруківка під ногами різко захиталася – інквізитор упав, втративши свідомість.