ВІДЬМІ - ВОГНЮ

Вийшовши з дільниці, Григір рушив паралельно з мовчазним Валєрчиком. Дощ так і летів з неба, але місто вже прокинулося. З'являлися перехожі та перші автівки. З якогось провулку під самісінькі ноги викотився брудний хлопчина, зі скуйовдженим волоссям та відбитком безумства на обличчі. Одягнений він був у старий адидасівський костюм і кеди. Очі його дивилися в різні сторони, від чого спіймати погляд було вкрай важко. 

— Ого, дядечка відпустили, Валєрочка сам відпустив, тепер з дядечком у справах йдуть.

Григір, впізнавши голос, з подивом оглянув дивакуватого хлопчака, на вигляд йому було років шістнадцять. У тому, що це був місцевий божевільний, сумніву не виникало. Валєрчик теж відреагував на появу дивака й коротко пояснив:

— Петренько це, місцевий. Він завжди з дивацтвами був. А як батьки, років зо два тому, загинули, то зовсім з глузду з'їхав. На Цегельці дах в одному з корпусів завалився, мати – бухгалтерка, батько – майстер. Двадцять душ загиблих, от і вони серед них. Із того часу зовсім поганий став. Зараз у тітки в передмісті живе, а містом вештається, бо що ж йому ще робити. Так щось десь помиє, щось розвантажить, де за копійку, а де за їжу. Звикли всі вже до нього.

Григір слухав поліцейського, але йти не припиняв. Хлопчина залишився позаду, вигукував вже якусь нісенітницю, але інквізитор міркував зовсім про інше. Бандит, через якого йде весь потік, – остання ланка в ланцюжку осіб, який веде до чортиці. Все сходиться, саме на цій стадії зник Аркадій.  

— Як його кличуть? — спитав інквізитор після кількох хвилин мовчазної ходи вранішньою бруківкою. Валєрчик подивився на нього здивовано, виринаючи зі своїх невеселих думок, тому Григір уточнив:

— Бандита, до якого ми йдемо. Що про нього скажеш?

— Комір. Без його слова у місті мало що коїться. Та він дивний, останнім часом відлюдкуватим став. Мало з ким бачиться. Телефоном все більше.

Далі залитим дощем та сонцем містом йшли мовчки, доки не зупинилися біля високого паркану, з-за якого було видно верхній поверх заможного будинку з дахом із червоної черепиці. Григір автоматично відмітив вікна другого поверху, забрані міцними ґратами. Завіси на вікнах були щільно закриті.

Валєрчик натиснув на кнопку невеличкого переговорного пристрою, щось сказав нерозбірливо, дочекався звукового сигналу та прочинив перед Григором низьку хвіртку коло масивних замкнених воріт.

— Йди, там на тебе чекають, — поліцейський подивився на інквізитора з непритаманним сумом в очах. — Ми тебе попереджали, та якщо хочеш – іди. Прощавай, інквізиторе!

Григір навіть не здивувався. Зло посміхнувшись у відповідь, він пройшов крізь хвіртку та попрямував до великого двоповерхового будинку, через охайний сад з доглянутим зеленим газоном. Біля напівпрочинених дверей інквізитора зустрів невисокий, абсолютно голомозий чоловік, з сивою борідкою та колючим поглядом сірих, миготливих очей. Дивлячись повз Григора, він швидко промовив:

— Підеш прямо, до сходів на другий поверх. Піднімешся, там чорні двері, не пропустиш. Як зайдеш — зачиняй, господар світла не любить.

Інквізитор зробив, як йому було сказано, і, стоячи перед великими зачиненими чорними дверима, не дуже дивувався тому, що коїлося навкруги. Його привели, як корову на забій. Корова сама йде до бійні, так заведено. В принципі, Григір розумів, що може на нього чекати з того боку темних дверей, тому внутрішньо приготувався та, потягнувши ручку, зробив крок у важкі ватяні сутінки. Велика кімната, що займала, мабуть, весь другий поверх, була майже порожньою, а повітря виявилося сухим і трохи теплим. Навпроти затягнутого важкими завісами вікна стояв масивний стіл з темного дерева, за яким сидів, неприродно випрямивши спину, немолодий чоловік з витягнутим сухим обличчям у простому піджаку, одягненому чомусь поверх бруднуватої білої майки.     

— Підходь ближче, ще один гість столичний, мене можеш називати Комір, старе прізвисько, змінив би, але всі вже звикли. Колегу шукаєш? — промовив господар будинку високим беземоційним голосом, і Григір зробив кілька кроків у лункій порожнечі.

У будинку, а точніше на другому поверсі, відчутно пахло магією. І магія ця була якась дивна, неприємна, відчуття дискомфорту не полишало Григора, та в цій кімнаті він внутрішньо стинувся, готовий до будь-чого. Але й показувати свою невпевненість було небезпечно. Зробивши ще один крок, інквізитор зупинився.

— Так, я в курсі, що не перший гість зі столиці в цій оселі. І твоє ймення мені відомо. Аркадій, а так звуть зниклого, надіслав кілька листів, в одному йдеться й про тебе: “Той, хто сидить на найбільшій діжці з отрутою, смикає за всі павутинки. Він небезпечний, але є ще хтось. Вище. Головна павутинка в його руках”. Григір подивився в порожні очі Коміра, але прочитати у погляді нічого не зміг.

— Впізнаєш? За описом ти підходиш. Поліцейським казав і тобі скажу – на ваші наркотики й алкоголь мені плювати. Хоч втопіться в них.  Якщо скажеш, що трапилося зі слідчим, я, можливо, лишу тобі життя.

Чоловік за столом посміхнувся, і посмішка ця мала неприродний вигляд, укупі з абсолютно порожніми очима.

— Слідчий розібрався у всьому дуже швидко, майже так само швидко, як і ти. Розібрався і прийшов до мене. На цьому його шлях і скінчився. Ваші дороги схожі, інквізиторе. Ти в своїх пошуках знайдеш лише смерть. З'їв його, з'їм і тебе, наволоч!  

Комір почав підводитися з-за столу, і Григір відступив до зачинених дверей. Але тікати він не збирався – веселощі тільки розпочиналися. Бандит піднімався, і Григір навіть свиснув, коли зрозумів, у чому справа й що на нього чекає. Здогадки підтвердилися: Комір  – змінений. До поясу він був звичайною людиною, а от нижче – потворне комашине черево тримали сховані до часу за столом масивні павучі лапи. Пружно присівши, напівлюдина стрибнула на інквізитора, а той, миттєво відкочуючись, прикрився Соломоновою зіркою. Лапи з ніби сталевими наконечниками забили по зірці, за якою Григір ховався, ніби за величезним щитом. 

Зусиллям волі інквізитор штовхнув зірку вперед, потвору відкинуло до столу, але вона, перекотившись, знову звелася на свої потворні лапи та стрибнула вдруге. Григір миттєво розрахував траєкторію та, пригинаючись, розвернув зірку у блискучу площину. Підкочуючись до Коміра, він рубанув по з’єднанню людського тулуба з комахоподібним черевом, а зірка, сріблястим лезом відділила потворне від людського. Комір впав на підлогу двома, більше нікому не потрібними, купами. Крові майже не було, замість неї на підлозі кімнати розпливалися, швидко густіючи, дві калюжі брудно-зеленого кольору. Верхня, відділена половина тіла смикнулася, коли Григір присів поруч. Тепер це був просто смертельно поранений чоловік.

— Слідчого з'їв, зрозуміло. Кажи, хто поділився з тобою силою? Зміненими випадково не стають. Жив потворою, так хоч помри людиною!

Комір захрипів, повернув голову та сфокусувався на ворозі.

— Най тобі, козел столичний!

Григір заніс руку з зіркою, що палала, для останнього удару, але бандит заговорив знову:  “Відьма це. Обдурила, силу пообіцяла. Що пообіцяла – те й дала, але на свій, чортячий, лад. Чортицю Ксенією звуть. Аптека на площі, вона власниця, десь там сьогодні буде. Як побачиш  – впізнаєш. Руда, як вогонь. Спіймай її, інквізиторе”.

Бандит завмер з розтуленими вустами. Тепер назавжди пусті очі Коміра мертво дивилися в сіру стелю. Коли Григір проходив повз відрізане зіркою черевце, павучі лапи ще тремтіли в останніх конвульсіях.    

На вулиці стояв Валєрчик, навколо якого крутився Петренько. Його дурнувато-скрипучий голос ніс повну нісенітницю. Інквізитор мовчки витягнув телефон і за секунду швидко заговорив до невидимого співбесідника. 

— Тут доволі цікаво. Був один змінений. Ні, все гаразд. Здається, я її вистежив. Спіймав чортицю за хвоста, як щура. Ні, допомога не потрібна. Сам. До зв'язку. — І, закінчивши розмову, звернувся до поліцейського, — Що, чекав, поки й мене зжеруть? Паскуди ви. Викликай своїх, там мертве тіло, вам сподобається. 

Очі Валєрчика округлилися, коли Григір пройшов повз нього, не зронивши й слова. Інквізитор прямував до площі, згадуючи мапу міста, яку роздивлявся ще в поїзді. “Відьма, то відьма”, — думав він, день добігає кінця й справу скоро буде вирішено.