НЕМЕРТВІ

Артур йшов до самого вечора й складно було сказати, що було важчим — кроки в засніженому полі чи думки, що мучили його розум. Його пам’ять була пошматована, роздерта чимось так само як і одяг. Він пам’ятав Ірину, знав, що мав її знайти вдома: село було розбите, люди лежали мертвими під снігом, але серед цього всього так і не знайшлося його коханої дружини.

Деяких мерців він впізнавав, деяких ні, а були й ті, чиї обличчя немов жевріли в пам’яті, але все ж залишалися недосяжними образами. Особливо важко йому було у власному будинку: усе розкидано, перевернуто, а ліжко закривавлене. Можна було тільки здогадуватися, що тут сталося. Щоб розібратися з думками, він сів на стілець, що стояв перед пічкою.

Цієї пізньої ночі, майже перед ранком, він прокинувся під снігом поруч із мерцем, якого не міг впізнати, прямо біля коней, яких теж не пригадував. З собою мали бути листи від дружини, але вони зникли… Чи їх і не було? Він не був упевненим. У спробах знову пережити ті спогади він сперся на спинку стільця й почув її рипіння. Саме цей неприємний звук наштовхнув його на деякі спогади. Зірвався з місця та став ходити підлогою, натискаючи на дошки під ногами. Не одразу, але він знайшов потрібну і, піддівши її мечем, відкрив їхній родинний сховок. Там лежав невеликий шкіряний мішечок з монетами.

— Ні… — промовив він хриплим голосом, який ще не відійшов від холоду.

Ірина мала забрати ці гроші та піти до Івра. Але ось вони тут, неторкнуті. Це могло б означати, що вона загинула, а тіло її лежить десь там, де Артур його не знайшов. Та все ж він вирішив вхопитися за іншу ймовірність: можливо, ті бандити, про яких ходили чутки, її викрали; можливо, якось так сталося, що вона втекла, не маючи змоги забрати гроші. У будь-якому разі він має діяти: визволити чи знайти в Іврі, помститися за смерть. Стояти на місці він просто не міг, адже поклявся, що захистить.

Хтось закашляв надворі, й Артур насторожився та взявся за меч. Тихо підійшовши до дверей, він побачив двох вершників на гнідих конях. Вони розглядали розкопані Артуром тіла. Не солдати — це вже точно було видно за їхнім вбранням, — але озброєні. В одного лук, в іншого — спис. Лучник помітив Артура та кивком показав на нього своєму другові.

— Хто такий? — запитав лучник і натягнув тятиву.

Піднявся вітер, поніс з собою сніг, на мить закриваючи вершників від Артура один від одних.

— Це мій дім, — без особливих емоцій відповів Артур, коли хуртовина минулася. — То ти мені скажи, хто ви такі.

Вони переглянулися.

— Ми вільні люди, — здвигнув плечима лучник. — Живемо тим, що вдається знайти.

— Мародери?

— Ну так, мародери, — погодилися вони й кивнули.

— Знаєте, що тут сталося? Хтось вижив?

— Одна банда напала. Кочівна банда, — сказав лучник, опустивши зброю. — Ми за ними залишки добра збираємо. Та ти не подумай, ми з ними не в змові. З такими, як вони, ніхто справи мати не хоче.

Другий вершник зі списом зіскочив з коня та оглянув одного з мерців, перевірив кишені.

— Там головне те, що вони й самі ні з ким справ не мають, — сказав він і пішов до сусідньої хати. — Нападають на всіх, кого побачать. Навіть на собі подібних.

— Про те, що хтось міг вижити, ми не чули, — зі співчуттям сказав лучник. — Кого шукаєш?

— Дружину, — відповів Артур.

— Напад стався днів двадцять тому, — мовив лучник. — Хто знає, де вона може бути. У будь-якому разі я не чув, щоб вони когось пожаліли чи взяли в полон. Цим кочівникам полонені — як ярмо на шиї: не продати й не тягати з собою степами та лісами.

— А що лорд Янур? Послав солдатів за їхніми головами?

— Ха-ха, — засміявся лучник і поглянув на свого друга, що вже переходив до іншого будинку. — Ти, видно, десь довго пропадав?

Артур кивнув. Його горло досі боліло.

— Кочівників ніхто ловити не стане, адже дешевше й швидше дочекатися, поки ті підуть далі. Тим паче зараз, коли, відверто кажучи, в околицях Івра відбувається справжня чортівня. Розповідають, що мерці повертаються до життя. Сам не бачив, бо ми з братом живемо в глушині, подалі від патрулів, але мій старий казав, що бачив жебрака в Іврі, у якого була порожня очниця та зігнила до кісток рука. І він не подихав! Навіть коли йому за наказом лорда Янура відрубали голову, він наступного ранку був живим: єдине око бігало по натовпу, ніби насолоджуючись людським здивуванням. Потім спалили на багатті, і тільки це його упокоїло.

— Зрозуміло, — насправді нічого не зрозумівши, відповів Артур.

— Ну, мій старий той ще пиворіз, тому могло щось привидітися, — посміхнувся лучник і теж зіскочив з коня.

Він підійшов до Артура й заглянув через його плече до хати, нишпорячи жадібними очима наживу. Погляд його ковзнув і по тому, що було на Артурі, особливо по мішечку з грошима.

— То ти тут не затрима… — вже хотів сказати лучник, але знову піднявся вітер та сніг й змусив його замовкнути.

Не стільки через сильне відчуття справедливості, скільки з необхідности, Артур, користуючись поганою видимістю, різким рухом меча завдав удару прямісінько в шию лучника. Переконавшись, що другий мародер нічого не почув, він дочекався, поки лучник ослабне, а потім дістав меча й пішов далі. Вже йдучи він відчув, ніби щось доторкнулося до його спини, але лучник лежав мертвим та нерухомим. «Здалося» — подумав Артур.

Мародер якраз виходив з іншої хати, коли Артур кинувся на нього. Втім, хоч він і завдав удару, але не зміг ухилитися від випаду у відповідь. Мародер упав із перерізаним горлом у сніг, а Артур, із раною від списа в животі, звалився на порозі. Кров текла з нього, рана пекла, але думки його були лише про Ірину — про те, як він знову її підвів і не зможе захистити. В останню мить йому здалося, ніби до нього щось підлетіло — маленьке та сяйливе, але, так і не розгледівши цього, він помер.

***

Артур прокинувся наступного ранку. Холодний, закривавлений ще більше, ніж до цього, а в одязі виднілася ще одна діра. Це був не страшний сон чи марево: він чітко пам’ятав, як отримав списом у живіт, але тепер там не було рани. У голові, ніби битим склом, рознісся один конкретний спогад: «Розповідають, що мерці повертаються до життя».

Він поглянув на свої долоні: у них не було тепла, а лише біль від зашпорів. Як не крути, а він мав померти — як не від поранення, то від холоду. Отже…

— А-а..! — закричав він різко, але одразу ж закрив рота долонями: біль скував горло, змусив очі засльозитися.

Ніби тікаючи від усвідомлення, він заповз до будинку та завмер, намагаючись зібратися з думками. Та дещо злякало його ще більше: знову в пам’яті чогось бракувало, чогось важливого. Він забув ім’я своєї коханої, деякі їхні спільні моменти життя. Пригадував, що називав її на ім’я, писав його на листах… Але яке ж воно, те дорогоцінне слово, що надавало йому сил увесь цей час?

Такою була його розплата за повернення до життя, і він нарешті це усвідомив. Тоді в лісі він так само прокинувся від мертвого сну, та лише цього разу він ухопився за істину: чим більше ти помираєш — тим більше забуваєш. Не можна дозволяти себе вбити, інакше станеться найстрашніше для Артура — він забуде ще щось про свою кохану.

Повільно підвівшись на ноги, він захитався та взявся за голову. Лише коли запаморочення минуло, він вийшов назовні й оглянувся. Тіла мародерів досі лежали на місцях. Ніщо не вказувало на те, що вони встануть так само як Артур. Та щоб не мати проблем у майбутньому, він вирішив переконатися, що вони вже не піднімуться: замерзлі шиї добре пручалися клинку меча, та все ж піддалися сталі.

Не без відрази, але він усе ж зібрав із тіл мародерів трохи грошей, стріли та лук, а також забрав їхні припаси їжі. Правда, бажання їсти так і не було.

Спершу коней не було видно, але пройшовшись їхнім слідом за будинок, він їх побачив. Тварини їли сіно, заготовлене колишнім власником будинку. Артуру навіть здавалося, що він пам’ятав обличчя того чоловіка. Спершу коні його злякалися, відступили, щойно він наблизився.

— С-спокійно, — тихо сказав Артур і все ж зміг доторкнутися долонею до морди коня.

Як солдат, що часто був змушений їхати верхи на кордон, і як мисливець, що мав справу з тваринами, він зміг отримати довіру однієї тварини. Другий кінь був не дуже потрібен, але все ж Артуру сподобалося, що той рушив за ним. Можливо, він знайде свою кохану, а може, просто зможе час від часу пересідати на іншого скакуна, щоб якнайшвидше дістатися Івра.

Вже коли зібрався підігнати коня, він поглянув на голову лучника, що лежала поруч зі своїм тілом. Одне око спостерігало за Артуром, а друге просто замерзло й не розплющувалося. Губи намагалися щось промовити, але безрезультатно.

На якусь мить Артуру навіть стало шкода мародерів, утім краще вже так, ніж давати цим негідникам вічний спокій.

Кінь понісся заметеною дорогою крізь поле, несучи свого вершника до величного лісу, де зовсім скоро промайнув і заметені кінські тіла, де ще не так давно лежав і сам Артур. Він не зупинився, а так і проскакав повз мерців вкритих білою холодною ковдрою: так і не помітив, що звідти зникло ще одне тіло.