НЕМЕРТВІ

Від вигляду Івра у спогадах Ірини навіть нічого не ворухнулося. Навіть якщо вона колись тут бувала, пригадати було просто нічого. Навколо міста стояла безліч хат, де жили ті, кому не було місця за стінами.

Насправді її увагу більше привернула велика кількість людей, що стояли по всій дорозі й до самої брами. Спершу могло здатися, ніби це місцеві вийшли зі своїх хат, що оточували мури Івра, але сумки, мішки та кошики свідчили про інше: до міста або нікого не пускали, або пропускали надто повільно. Можна було б довго гадати, яка в усього цього причина, але відповідь прийшла сама собою.

— Лорд Янур досі думає, що ми нічого не розуміємо! — кричав чоловік у сірій рясі священника. Щоб його краще бачили та чули, він заліз на чийогось покинутого воза. — Я був у різних селах, бачив і чув там одне й те саме! Це прокляття розповсюджується! Скоро нашими містами й селами ходитиме більше мерців, ніж живих!

Люди збиралися довкола чоловіка: дехто з розумінням кивав, а хтось дивився на нього, ніби на дурня. Ірина теж зупинила коня та приєдналася до натовпу. Неподалік стояли троє вартових і спостерігали за подією.

— Я сам бачив, як десятирічна дівчинка, яку я мав відспівувати, ожила! — вигукнув священник. — Кажу вам, люди, це не від неба! То все прокляття!

— Та ти ж священник! Як ти можеш таке казати? — закричала у відповідь якась набожна жінка.

— Янур та його солдати нам брешуть! Приховують ту страшну правду, про яку вам розповідаю! Наш лорд — не що інше, як частина цього прокляття!

— То хто нас прокляв? — запитав хтось із натовпу, але відповіді не почув.

Священник ніби не чув людей і, виглядаючи безумцем, дивився на інших так, ніби це вони подуріли й не розуміли істини. Та стояв він на возі недовго — троє вартових взялися стягувати його звідти.

— Ви думаєте, чому вхід до Івра заборонили?! — кричав він наостанок. — Бояться, що й сюди прийдуть мертві! Я бачив їх, розмовляв із ними: вони бажають наших душ!

На цьому вистава скінчилася; далі відбувалося тільки одне — зв’язування буйного священника вартовими. Ніхто не став його захищати, навіть ті, хто йому вірив.

Ірина направила коня крізь натовп до вартових — кінська постать змусила людей розійтися. Один вартовий, що якраз закінчив зав’язувати священнику рот, нервово поглянув на неї.

— Лист від старости до ратуші, — коротко промовила вона й передала папірець.

— Передам, — відповів він і ретельно роздивився обличчя Ірини.

— То до міста ніяк не потрапити? — запитала вона з надією.

— Наказано нікого, крім довірених людей, не впускати, — відповів він так чітко, ніби повторював це сотню разів. — Як довго це триватиме, я не знаю.

Солдати на те й солдати: нічого не знають, виконують наказ; їх не переконати, бо бояться за власні шиї.

Якийсь час Ірина стояла посеред дороги й роздумувала, що робити далі. До Івра її не пустять, а інших місць вона не знала й не пам’ятала. Та ще й Артур, якщо не забув, мав іти слідом за нею. Та чи безпечний він? Можливо, якщо Ірина його дочекається, він просто нападе на неї заради душі. Від цієї думки вона відмахнулася: навпаки, якщо він дійде сюди крізь ті села й відстані, то точно має бути при своєму розумі.

Вечоріло, й це змусило Ірину шукати прихистку. Спершу вона хотіла сидіти обабіч дороги та чекати Артура, але, побродивши поселенням і вийшовши в його малонаселену частину, на очі їй трапилася похила пара, що вийшла під вечір з хати. Їм не подобався такий галас, що доходив аж до них, але нічого поробити з цим вони не могли. Деякі люди підходили до них і просилися переночувати, але отримували відмову й поверталися кудись у напрямку брами. Коли вони вже зібралися замкнутися у своїй хаті, Ірина заговорила до них:

— Я віддам вам коня, якщо дасте пожити у вас.

Дід та баба аж завмерли, не очікуючи такої пропозиції. Ірині навіть довелося якийсь час почекати, поки вони усвідомлять почуте.

— Надовго? — запитала стара, поки старий оглядав коня.

— Точно не знаю, але маю дочекатися знайомого біля Івра. То можна у вас пожити?

— Та можна, — погодився старий, усе не відводячи погляду від коня.

Кінь був справді добрим: такий і воза потягне, і борону. Лише потрібно годувати та доглядати, чого сама Ірина не могла зробити. Віддати його на заміну даху над головою було кращим рішенням.

— Ти заходь, заходь, — покликала її за собою стара, поки дід повів коня кудись за хату. — Постелю тобі в куточку.

Хата була бідною, однокімнатною, й навіть ті, що були в Залісному — пограбовані та побиті — мали кращий вигляд. Двоє вікон, одне з яких виходило по той бік хати: Ірина поглянула туди та побачила, як старий заводить коня до хліва, де вже стояла худорлява рогата коза. Далі за хлівом був невеликий лісок, що під вечір здавався химерним через свої голі гілки.

— Там якийсь священник розповідав про ожилих мерців, — ніби просто заради розмови сказала Ірина, поки стара, крекчучи, стелила на підлогу в кутку солому та діряві мішки. — Чули щось про таке?

— Моя матір мені казала, що якщо багато думати, то можна додуматися до безумства, — посміявшись, відповіла вона. — Все, що можу точно сказати: зима цього року затрималася, і їжі не вистачає. Може діло й до голоду дійти.

— Мені їжі не треба, я собі сама дістану, — відповіла Ірина й нарешті відірвала погляд від голих дерев за вікном.

— Добре, добре, — з погано прихованим полегшенням пробурмотіла стара.

Коли до хати зайшов старий, Ірина вже зайняла своє місце на соломі й вкрилася мішками. У пічці горів вогонь, а господарі полягали на своє ліжко. Вони про щось перешіптувалися, але Ірину це мало цікавило: подумки вона боролася з бажанням убити їх, боролася з жагою замінити втрачені частини душі чужими. Щоб не бачити старих та не привертати зайвої уваги, вона заплющила очі й удавала сплячу. Намагалася думати про щось інше, літати в роздумах та фантазіях.

У ту мить вона мріяла про новий дім з міцними стінами та дверима, про зручне ліжко й смачну їжу; думала про те, що колись уже мала, але не пам'ятала. За цими роздумами вона й не помітила, як зарипіла дошка, щось заступило світло з пічки, а на її шиї зімкнулися жилясті пальці.

Старий душив її, навалився всім тілом та важко дихав. Стара ж, навіть не дочікуючись смерті Ірини, одразу взялася переривати її речі. Шукала щось цінне, можливо те, чим, на її думку, Ірина планувала себе прогодувати.

Ірина намагалася відбитися, била нападника по обличчю, хрипло гарчала та жахливо боялася помирати. Та все було марно: її погляд застиг, а голова безсило повернулася в напрямку пічки. Вогонь відбивався в її очах, могло здатися, ніби кликав до себе, обіцяв показати уривки спогадів. Але на цей клич уже ніхто не відповідав.

***

Артур ледь не зневірився, коли під ранок дістався Івра й побачив такий величезний натовп. І як шукати серед усіх цих людей людину, чиє обличчя він забув? Чи згадає він її лице, коли випадково на неї натрапить? Був лише один спосіб дізнатися, й він почав шукати та розпитувати. Не часто побачиш жінку верхи на коні, тому хтось точно мав її запам’ятати.

Він розпитував про вершницю з собакою у всіх — від місцевих і до прибулих, від старих і до дітей. Багато хто її бачив, і це додавало віри, та ніхто не міг пригадати, куди вона пішла. Мить за миттю, година за годиною, й коли сонце вже було в зеніті, удача йому посміхнулася:

— Здається, вона змогла напроситися до відстороненої хати під самими деревами, — промовила молода жінка з немовлям, вказуючи пальцем у потрібному напрямку. — Ми з чоловіком туди просилися, але нам відмовили. А от ваша… дружина, так? Я вгадала? Її вони пустили до хати й коня кудись сховали. Правда, собаки я не бачила.

— Так, вона моя дружина, — посміхнувся Артур та одразу ж кинувся у вказаному напрямку. — Дякую, дуже дякую.

Протискаючись між людьми, обходячи калюжі та багно, Артур проходив вулицю за вулицею. Декілька разів ледь не падав: мало того, що холод почав відступати перед теплом, так ще й люди розмішали сніг та ґрунт до такого стану, що легше було б пройтися замерзлим озером. Та чим далі він йшов, тим більше було мокрого снігу під ногами та менше багна й людей навколо.

Стара хата під самими голими деревами. Спереду було одне вікно, й те наглухо зашторене. Неприємне видовище, ніби з казок про відьом. Та все ж Артуру здалося, що саме такий вибір і мала зробити дружина. Їй завжди не подобався галас і скупчення людей, тож вона радше жила б у такій халупі, зате осторонь від криків та метушні інших.

Підійшовши до дверей, він почув голоси, але як тільки поріг під ним зарипів, люди по той бік замовкли. Артур так і не розчув, чи був там її голос, але водночас не був певен, чи правильно його пам’ятав. Він постукав у двері, хоча хтось уже стояв за ними.

— Жити не впускаємо, — промовив жіночий голос за дверима.

— Я шукаю свою дружину. Мені сказали, що ви її впустили на ніч.

Тиша. Занадто довга тиша, ніби необхідна для того, щоб щось придумати чи мовчки прийняти якесь рішення.

— Зранку пішла вже, — кинула жінка. — Не знаємо, куди.

— А в якому напрямку?

— Та кажу ж, що не знаємо! — роздратувалася жінка. — Дай нам спокій.

Артур замислився, не поспішаючи відходити від хати. Куди могла піти? Що вона взагалі пам’ятає про цей світ? Вона ніколи не подорожувала, майже ніде не бувала. Чим довше Артур про це думав, тим більше боявся, що вона вже не була тією, якою він її знав. Могла піти куди очі дивилися, в надії розпочати нове життя, умисно забувши про зв’язки з минулим, забути про Артура. Але як вона могла б забути про нього, носячи під серцем його дитя?

Дитя. Артур, коли зустрів її в лісі, так і не встиг поглянути на її живіт: не було часу, й одяг на ній був вільним. Відійшовши від хати на кілька кроків, він уже й не розумів, що думати. Як вплинули її смерті на дитину? В розпачі він опустив погляд, готовий закричати, аби тільки відволіктися від важких думок. Але його очі — мисливські очі — ухопилися за сліди.

До хати старих снігом йшов лише один-єдиний свіжий слід — його власний. Всі інші виглядали вчорашніми, серед яких був і кінський. Саме за слідом копит Артур і пішов. Спершу він привів його до порогу, а потім за хату — до хліва. Там кінь і стояв, жуючи сіно: тварина поглянула на Артура так, ніби упізнала, а коза, що стояла поруч, погребла підлогу ратицею на чужинця.

Кінь за якусь мить перевів погляд. Артур теж туди глянув, обернувся до хати й побачив у вікні обличчя старого діда та баби. Вони насторожено дивилися на нього, трішки здригнулися, коли побачили меч на поясі. Коли Артур підійшов до вікна, то стара сховалася за спину діда, а той, своєю чергою, стояв уперто на місці.

За кривим дешевим склом, у невеликому вікні, за постаттю діда, Артур побачив лежанку в кутку кімнати, сумку та свого мисливського ножа. В ту мить йому все стало зрозуміло, й він обійшов хату та, не церемонячись, вибив двері.

— Де вона?! — закричав, діставши меча.

Стара стояла перед ним, завмерла, ніби опудало в безвітряну погоду, а дід тримав у руці ножа, піднятого з підлоги. Вже вдруге за останні дні на Артура наставляли його власний ніж.

— Що ви з нею зробили? — прогарчав крізь зуби Артур, підходячи до діда.

Старий тримав ножа невпевнено, не розумів, чому чоловік перед ним зовсім не боявся зброї. Та Артур був досвідченим солдатом, а тому продовжував підступати до діда крок за кроком, аж поки ніж не випав зі старечих пальців.

— Я її вбив, — промовив старий і впав на коліна. — То все я. Жінка моя не знала.

Меч у руці Артура здригнувся один раз, після чого наблизився до горла старого.

— Де вона? — запитав Артур, але не встиг отримати відповіді.

До хати швидко забігла ще одна людина, закричала й кинулася на першого, кого побачила. Вона напала на бабу та повалила її на підлогу, схопила за шию й з ненависті та слізьми почала душити, зрідка перериваючись на удари кулаками по обличчю.

— На допомогу! — дід спробував кинутися рятувати дружину, але в ту ж мить отримав удар руків’ям меча по щелепі й упав непритомним.

Артур упізнав її за одягом, уже хотів підійти до дружини, заспокоїти, обійняти нарешті. Але він не став цього робити. Сів за стіл і відвів погляд: йому не хотілося бачити її такою. Натомість він узяв до рук листи, що лежали перед ним на столі, й упізнав їх. Деякі писав він сам, а інші — Ірина. Нарешті від наново дізнався це заповітне слово — ім’я, яке так багато для нього значило.  Та чи це та сама Ірина, що зараз убивала іншу людину?

Нарешті все стихло, стара померла з жахом і нерозумінням на обличчі. Артур нарешті поглянув на Ірину: вся брудна та мокра, худа й ще хворобливіша на вигляд, ніж раніше. Коли з тіла старої вилетіло щось сяйливе й залетіло в Іринине, він відчув якусь глибоко приховану заздрість до своєї дружини. Щось у ньому теж бажало заповнити порожнечу чиєюсь душею. Але Артур узяв себе в руки й подавив це бажання.

— Це все ще ти? — запитав він з надією.

Ірина мовчала, її руки тремтіли. Здавалося, вона боялася самої себе. Та зрештою її ноги впевнено стали на підлогу, а погляд зустрівся з Артуровими очима.

— Здається, я забула щось важливе, — промовила вона тихо та підійшла до Артура. Та більше її увагу привернули листи, що лежали перед ним. — Це наші?

— Так, наші, — Артур передав один Ірині, і її очі забігали рядками. — Ми нарешті разом, після стількох випробувань. Нарешті я дізнався твоє ім’я.

— Я… — Ірина випустила з рук листа, відступила та поглянула на себе. — Я була вагітною? Я не пам’ятаю, де… де дитина?

— Схоже, ми її втратили, — Артур встав і підійшов до Ірини. Він спробував обійняти її, але та знову відступила. — Ми можемо оплакати нашу втрату пізніше, а поки потрібно вирішити, куди йти далі. У цих краях може бути небезпечно.

Та розмови не сталося.

Вже вкотре за цей день хтось увійшов до жахливої хати. П’ятеро вартових, зі зброєю наголо, одразу ж наставили вістря мечів на Артура та Ірину. І так невчасно старий, тримаючись за щелепу та підповзаючи до своєї дружини, закричав:

— Вона одна з тих мерців! Вона… вони вбили мою жінку!