НЕМЕРТВІ

Їх провели до Івра з охороною та без черги, але ніхто б не подумав, що це було благо. Весь шлях Ірина та Артур відчували за своїми спинами вістря мечів, а руки за спинами міцно стискала мотузка.

Зсередини Івра здавався облаштованим і тихим містом: ніхто особливо не тривожився чутками про повсталих мерців; люди посміхалися, дозволяли дітям блукати кам’яними вулицями без нагляду та навіть підбігати до вартових, що вели полонену пару.

— Пішли геть! — прогнав набіглих дітей один з вартових.

Артур, поки вони просувалися вулицями, все не відводив погляду від Ірини: вона явно була в полоні власних думок, йшла дивлячись донизу, але при цьому весь час спотикалася, ніби не бачачи тих нерівних каменів на дорозі. Така доля немертвих — переживати одну й ту ж гірку втрату двічі чи тричі.

Зовсім скоро показався досить великий замок серед міста, куди вартові й повели Артура та Ірину. Зовні він більше нагадував в’язницю, аніж житло місцевого лорда. А коли вони потрапили всередину, то лише більше переконалися, що втекти з такого місця буде складно: вартові, купа дверей із замками. Та на подив Артура, їх повели сходами не вниз до темниці, а навпаки — угору.

— Радник Олвін у себе? — запитав один з конвоїрів вартового замку.

— Так, щойно повернувся, — відповів той та з відразою поглянув на Ірину, порівняно з якою сам Артур виглядав значно здоровіше. — От же він зрадіє поповненню.

— Він-то зрадіє, а от лорд Янур знову нам відгули повідміняє, щоб охороняли краще, — дратівливо відповів конвоїр.

Довго блукати не довелося, й за наступним поворотом їх завели в кімнату та посадили на стільці. Просторо й добре освітлено; багато книг та рослин у горщиках. На безлічі столів — усюди безлад, ніби зграя бандитів усе перерила в пошуках поживи. А серед усього цього непорушно, ніби статуя, стояв лисий худий чоловік у мантії. Не відриваючи очей від книги, він навіть не подав і крихти уваги своїм гостям.

Всі в кімнаті завмерли так, ніби зупинився сам час: радник Олвін читав, а всі інші тихо чекали, поки він закінчить. Здавалося б, просто бери та тікай, але разом з людьми нерухомими були й вістря мечів навколо ший Артура та Ірини.

Олвін роздратовано цокнув язиком і закрив книгу, після чого нарешті мовив:

— Звідки ви? — голос був спокійним, і навіть не було б помилкою назвати його дружнім.

— Залісне, — відповів Артур, поки Ірина все так само свердлила поглядом підлогу. — Його кочівна банда пограбувала.

— Скільки разів уже померли? — не звернувши уваги на слова про кочівників, запитав Олвін і підійшов до стіни, на якій висіла мапа: на Залісному він поставив мітку. — Не мовчіть, відповідайте. Щоб побороти цю… епідемію, я маю знати як можна більше.

— Тричі, — сказав Артур.

— Хто був першим?

— Схоже, ведмідь.

— В… ведмідь? — здивовано перепитав Олвін. — Ти впевнений?

— Так. Думаю, він убив мене вперше, і точно знаю, що втретє також, — Артур говорив неохоче, волів би зараз усамітнитися з Іриною й поговорити з нею. — Це сталося в тому лісі біля Залісного.

— Чи помітив ти перед смертю, щоб із твого тіла щось вилетіло в напрямку ведмедя?

— Пам’ятаю лише, як востаннє він забрав у мене частку душі, — відповів Артур. — Це ж була душа, так?

— Дивовижно, — знову проігнорувавши половину слів, сказав Олвін і відкрив книгу.

Лисий радник занурився в текст. Час у кімнаті знову ніби застиг.

— А скільки смертей було в тебе? — він з-під лоба глянув на Ірину.

— Ви допоможете нам? — відповіла вона запитанням.

— Я не в силах допомогти, — похитав головою Олвін. — Єдині, хто може комусь допомогти, — це ви самі. Тож відповідай.

— Єдине, що пам’ятаю: прокинулася під снігом, — сказала вона тихо, ніби соромлячись. — І ще раз померла вчора, коли мене задушив старий.

— Старий живий, а тіло його жінки вже в темниці, — уточнив конвоїр.

— Хто саме вбив стару? — спитав Олвін.

— Я, — Ірина нарешті підвела погляд.

— Отже, ти точно не знаєш, скільки разів помирала, але на стару напала, — підсумував він. — Ти зробила це заради помсти чи заради душі? Чи сильно ти її прагнула?

— Я була в люті, бо вони забрали мої спогади. Я й так мало пам’ятаю, — злісно кинула Ірина. — Але так, я хотіла душу. Думала, це поверне втрачене.

— Ніщо не поверне вам душі чи спогади, — впевнено сказав Олвін. — Ви вже ніколи не станете живими. Чужа душа лише заповнює порожнечу власної та стримує від розпаду, аби ви не перетворилися на бездумні гнилі тіла. Щось повертає вас із мертвих і гоїть рани, але з кожною смертю душа тане, плоть загоюється дедалі гірше. Ви, мов глечики: варто лишитися порожніми — і вкриєтеся тріщинами, доки не розсиплетеся.

— То що буде з нами? — втрутився Артур.

— Я ще не закінчив, — відмахнувся Олвін. — Кого, крім тієї жінки, ви ще вбивали? Де саме?

— Я вбив двох мародерів у Залісному, — сказав Артур. — Відрубав їм голови, щоб не встали.

— О, це дієвий спосіб, — Олвін кивнув, ніби похваливши Артура. — А ти що скажеш?

— Та стара була першою, кого я вбила та забрала душу, — відповіла Ірина й, засумнівавшись, додала: — Інших, якщо вони були, я не пам’ятаю.

Олвін поглянув на стос листів, що височів на його столі, найвищий з яких Ірина впізнала: саме його вона довезла до Івра та передала вартовим.

— Отже, то не просто ведмідь, — ніби забувши про присутніх, Олвін перейшов до іншої теми. — В такому разі його й справді варто вполювати та дослідити. До цього вважалося, що лише люди піддаються цій… цій дивній хворобі. Чи не чули ви щось про людей, що розшукували залишки іноземного лицарського ордену та дивний чорний кинджал?

Коли Олвін вкотре перестрибнув із теми на тему, Ірина ніби здригнулася, пригадавши дещо незвичне. Сам Олвін не пропустив цього й завмер в очікуванні її слів:

— Там, перед роздоріжжям у лісі, є печера, — сказала вона й похитала головою, коли Олвін вказав пальцем не туди; потім, за декілька спроб, закивала. — Там я бачила мертвого чоловіка в мантії зі стрілою в потилиці. При ньому лежав малюнок із кинджалом, у якого було чорне лезо.

— Ще щось дивне? — із широко розплющеними від здивування очима запитав він.

— Там був стіл та казан, — подумавши, додала Ірина.

— То королівські травники залишили, або місцеві мисливці, — розчаровано відмахнувся Олвін. — Але навіть так це дуже корисні відомості. В мене є теорія, що з того кинджала все й почалося. Чи було ще щось цікаве?

— Староста, Лісового — не людина, — промовила Ірина, пригадавши, як ховалася за міцними стінами від тієї потвори. — Вона напала на мене, хотіла вбити. А рухалася…

— Забудь, — перебив Ірину Олвін. — Вона не людина, але й не одна з повсталих мерців. Нам про неї відомо: вона просто захищає своїх людей від будь-якої небезпеки.

— То хто ж вона? — поцікавилася Ірина.

— Не людина, — роздратовано відповів Олвін. — Ніхто не знає її природу, але ми з нею дотримуємося домовленості, укладеної ще позаминулим радником. Це було ще до мого народження, якщо тобі вже так цікаво.

— То що далі? — знову спитав Артур. — Відпустиш нас?

— В жодному разі, ви ще будете корисні, — різко відповів Олвін і віддав наказ вартовим: — В темницю їх, окремо від інших, але разом.

У якийсь момент, почувши наказ Олвіна, Артур був готовий спробувати звільнити руки та битися. Але навіть у безнадії було зрозуміло: шансів просто не було.

***

Це було підземелля замку — холодне та сире, без вікон, але слабо освітлене парою смолоскипів. У великій кімнаті попід стінами розташовувалися решітки; майже за всіма перебували ув'язнені люди. А чи люди? Деякі з них вже не могли так називатися: гнилі та подерті, вони намагалися протиснутися крізь решітку, щоб вбити когось і забрати душу. Та були й цілком нормальні — засмучені та налякані, як і мало бути в такій ситуації. В одній з камер лежала ще мертва стара, яку вбила Ірина.

Ірину та Артура завели в камеру, і лише після цього, крізь решітку, розв'язали їм руки.

На підлозі було трішки соломи, але зовсім недостатньо, щоб хоч якось пом'якшити холодну кам’яну підлогу. Жахливі умови, але достатні, щоб порозмовляти у відносному спокої: напівзгнилі в'язні не сильно шуміли, а лише голосно сопіли та дихали.

— Сідай, — згрібши солому докупи, Артур запросив Ірину сісти, після чого одразу ж вмостився навпроти неї.

— Ти щось відчуваєш до мене? — запитала вона.

Артур боявся цього запитання. Він не знав, що відповісти, але спробував:

— Я пройшов увесь шлях заради тебе, навіть віддав життя, щоб ти могла врятуватися, — ніби для того, щоб переконати себе самого, відповів він та відвів погляд. — Звісно, що щось відчуваю.

— А я до тебе нічого, — почув він у відповідь. — Я навіть не вірю, що колись була іншою. Мені складно приміряти на себе це ім'я.

— Але ти ж відчуваєш біль через втрату дитини? Отже, ти лишаєшся собою, але без деяких спогадів.

— А хто ми, як не спогади? — Ірина поглянула на немертвого гниляка за решіткою. — Того, що ми не пам'ятаємо, для нас не існує. А дитина… Можливо, коли знову помру, я повністю забуду, що була вагітною. Я бажаю забути цей біль, і хочу, щоб тоді ти пообіцяв мені не нагадувати про цю втрату.

— Ти не помреш. Я не дам цьому статися.

— Ти спробуєш, — погодилася вона. — Але рано чи пізно це станеться.

— Колись ти була не такою зневірливою, Ірино.

— Я задушила того собаку, — неочікувано сказала вона. — Незадовго після втечі від ведмедя.

— Навіщо? Думала отримати душу?

— Сподівалася, але була й інша причина, — Ірина поглянула Артуру в очі. — Я пам'ятаю, що він їв мертвих людей у Залісному. А тоді я подумала, що він міг з’їсти когось важливого для мене. Тепер, знову дізнавшись про вагітність, думаю, тоді я запідозрила… що він зжер дитину. Тому я не проти померти ще раз, якщо після цього забуду все, що пов'язувало мене з вагітністю.

— Мені шкода, що так сталося, — понурився Артур. — Шкода, що не був поруч із тобою, коли на село напали. І шкода, що так сталося із Жолудем.

— З ким?

— Так собаку звали, — пояснив він. — Це був наш собака. Коли ми лягали спати, він завжди лежав поруч та прислухався до дверей.

До підземелля увійшли двоє вартових зі зброєю в руках. Обидва раніше були присутні на допиті. Один оглянув мерця, що лежав в одній із сусідніх камер, а другий підійшов до Артура та Ірини. Вони виглядали знервованими.

— Ти, — звернувся він до Артура. — Підійди до решітки.

Артур неохоче встав та підійшов ближче, а коли вартовий вказав вістрям меча, куди саме треба стати, довелося підступити аж до решітки.

— Де востаннє ведмедя бачив?

— Між тією печерою, про яку я казала, та селом, що на виїзді з лісу, — натомість відповіла Ірина. Вона продовжувала сидіти на місці, обхопивши руками коліна.

— Саме там і бачив востаннє, — підтвердив Артур.

Варто було тільки цим словам покинути його вуста, як меч вартового пронісся крізь решітку та вдарив своїм вістрям Артура в серце. Гостре та холодне залізо змусило його спершу похитнутися, а за тим, зробивши пару кроків назад, упасти на спину.

Немертві в камерах не звернули особливої уваги на те, що сталося: вони звикли до такого. Але дещо змусило помираючого Артура відчути розпач: над ним не схилилася постать Ірини, не взяла в долоні його обличчя. Він так і помер, дивлячись на темний холодний камінь, що слугував у підземеллі дахом.

Ірина дивилася на все це зі страхом. Що, якщо наступною буде вона? В неї знову заберуть життя, спогади та душу? Але Артурова душа залишилася в ньому, ніщо не покидало його грудей.

Та наступної миті Ірина відчула сором і все ж змусила себе встати та підійти до Артура. Він уже був мертвим, більше не потребував її присутності поруч, але вона сіла біля нього та взяла його долоню.

Її погляд вчепився в криваву рану. Вона просиділа так довго, відчуваючи, як пальці Артура спершу затверділи, а потім знову обм’якли. Скільки минуло часу? Вона сама не знала й навіть не намагалася зрозуміти.

Час від часу приходив вартовий, дивився на мертвого Артура, а потім йшов геть. Їх посилав Олвін, який проводив дослідження. Чи був він жахливою людиною без серця та совісті? Можливо. Але Ірина розуміла: те, що з нею сталося, чим вона стала, було загрозою для людей. Можливо, на місці Олвіна вона б робила те саме.

Спершу її пальці здригнулися від руху в них Артурової долоні, а потім — від власного здивування. Рана на грудях Артура затяглася, а лице зблідло. Він став виглядати слабшим, хворобливішим та все більше схожим на Ірину. Та якби ж тільки зовнішність була платою за живлення…

— Пам’ятаєш мене? — запитала Ірина.

— Я не можу зрозуміти, що саме забув. Але я пам’ятаю тебе, — сказав він та посміхнувся, але швидко посмішка зникла. — Ти… ти…

— Ти називав мене Іриною.

— Так, справді. Яке гарне ім’я.