Сповідь.

Я йду по парку де живуть життям,

Цвітуть моменти, народжуються миті.

Це ж вроді й називається буттям.

А все ж, для кого ж створені ці квіти?

Я раб природи, вірний їй слуга.

Щовечора, щоночі їй вклоняюсь.

Її березам, соснам і дубам.

Хоча, для кого ж це я сповідаюсь?

Шановна мати, панонько, природо,

Скажи ж мені, за що мені пута?

За що шмагаєш безпощадно,

Свого ти найвірнішого раба?

Я ж квіти твої потом поливаю!

Водиці із джеред твоїх не п'ю!

Рабів твоїх я також не кохаю!

Живу один, один собі живу!

Твої пута мене занепастили

Скували, задушили, ледь не вбили...

А ти...

На що ти все чекаєш?

Я ж теж чекаю, ти не відповідаєш.

Хоча я знаю, говорити вмієш,

Щовечора кричиш мені услід

Шептати, плакати, ти ж теж умієш

А говорити, ні? Це ж сміх!

Заговори зі мною, матінко природо!

І розкажи мені один страшний секрет.

Життя моє дійшло ж уже до гробу?

А квіти ті, є твій мені букет?