Сім червоних ліній

— Таня, а що він казав про сім червоних ліній? — запитав я дівчину, але у відповідь вона лише злякано на мене подивилася та кинулася у простір дверного пройому та й в ту ж саму мить вискочила з нього назад в кабінет. Втім, цього разу в неї були деякі відмінності в одязі та стилю зачіски.

— До біса все! — вигукнув Дмитро та знову напролом кинувся до виходу. За ним вискочила і Тетяна.

В той час я був біля вікна.

Кожен раз, коли хтось з тих двох заходив-залітав в кабінет, змінювалися краєвиди назовні, немовби накладаючись трьома різними локаціями, одна з яких була знайомим мені світом. У ті хвилини, коли я залишався наодинці, пейзаж за вікном прискорено розвивався, мовби в двох часових напрямках — в знайоме мені минуле та ймовірне майбутнє.

— Стій! — вигукнув я, під час чергової появи Таньки та Дмитра, — Таким чином ми не повернемося кожен у свій вимір.

Але Дмитро Іванович лиш презирливо глянув мені в очі та знову вийшов з кабінету. Цього разу він зник на декілька хвилин. Натомість, до кімнати заскочила ще одна Тетяна. Побачивши одна одну, дівчата пронизливо заверещали в унісон і Танька номер один впала, втративши свідомість, а Танька номер два вискочила з кімнати.

Коли всередину знову заскочив Дмитро Іванович, я швидко закрив двері.

— В природі порожнечі не буває. Зупиніться ви нарешті. Допоможи мені з нею, — кивнув я на дівчину.

— Що з нею? — запитав шеф.

— Коли тебе тут не було, з'явилася ще одна вона, — почав я пояснення, — Емоції, зрив. Друга Танька вискочила. Подай води.

Після того, як ми розтерли обличчя дівчини водою, вона прийшла до тями.

— Схоже ми потрапили в халепу. Ти як? — запитав я дівчину.

Вона мовчки піднялася та забилася в куточку, на диванчику, а я почав розповідати про те, що нам говорив новенький. Шеф уважно слухав. Танька мовчала.

По завершенні моєї історії, запанувала тиша.

— Ну скажіть хоча б щось! — не витримав я.

— Про що? — запитала дівчина.

Дмитро Іванович, червоніючи вибухнув:

— А знаєш чому існують невизначеності Гейзенберга? Бо немає інструментів для спостереження та дослідження кожного з многовидів Калабі-Яу. Принаймні з позицій одинадцятивимірності, яка не має нічого спільного з вимірами просторовості. Я про це тобі вже говорив. А ти… І взагалі — те, що ви обоє з паралельних світів, я це вже зрозумів. От її, — тицяючи пальцем на Тетяну, — в моєму вимірі звуть Марією.

— Мене звати Лідією, — просичала Танька, — І це все ти затіяв, а не він! Це ти притягнув новенького в мою лабораторію! А я тебе просила…

Не-Танька знову змовкла.

— Я нікого не приводив, це все він, — безсило махнувши рукою, шеф також замовк.

— Принаймні прізвища вчених однакові, і на тому дякую, — озвався я, — Ти в своєму світі теж архітектор?

— Ні, трясця! Я фізик! А ти хто?

— Хіба це так важливо? — запитав я, переводячи свій погляд з не-Дмитра на не-Таньку. А потім й сам підійшовши до виходу відчинив двері та простягнув руку в пройом. Простір завібрував. За декілька миттєвостей, з того боку, немов у дзеркалі підійшла моя дзеркальна заплутана квантова версія й так само вдивляючись в мене занурила руку в простір пройому дверей.

Стоп… Звідки ця впевненість в тому, що навпроти мене дзеркальна квантово-заплутана версія мене? Адже я ніколи не цікавився нічим таким.

“Ага, — виринув мій же голос з глибин мого несвідомого. — Не цікавився. Якщо довго дивитися в дзеркало, то дзеркало починає дивитися в тебе. І я на відміну від тебе, також фізик.”

По спині пішов легкий холодок, тіло вкрилося сиротами. Вирвавши руку з простору виходу, я почав розтирати обличчя й відходити в глиб кімнати.

Не-Танька сиділа на дивані, не-Дмитро всівся на столі. Я зайняв підвіконня.

— Лідія, то що він вам розповідав? — знову звернувся я до дівчини.

— Порівнював простір з музичним інструментом — оргáном.

— Цікаво, цікаво, — розпалився шеф, — Розкажи детальніше.

— А що тут розповідати? — запитала дівчина, — Новенький лаборант, якого ти привів у мою лабораторію, порівнював простір з музикою, вірніше з орга́ном. Уявляв наш одинадцятимірний простір як інструмент з трубами у Всекосмологічній обсерваторії. Великі труби давали 3D простір і час, випромінюючи основний звук. А малі, скручені в ніщо труби, додавали тембр, обертони, гармонію — породжуючи симфонію Всезвуку із елементарних частинок, сил взаємодії, гравітації. Розповідав, що навчився творити цю музику.

— А що ти там казав про “колобка”? — запитав я шефа.

— Калабі-Яу. Многовид Калабі-Яу — компактний комплексний многовид з келеровою метрикою, для якої тензор Річчі рівний нулю. В одновимірному випадку будь-який простір Калабі-Яу є тором, який розглядається як еліптична крива. А двовимірні простори Калабі…

— Чекай-чекай, — перебив я його, — я не фізик, я архітектор. Візуалізуй те, що говориш. Бо я вже “поплив” і перестав тебе розуміти.

— ХОк, теорія струн використовує тривимірні многовиди, хоча їхня розмірність рівна шести. Як ти можеш їх уявити? Я вже казав про невизначеності Гейзенберга, здається ти розумів про що я.

— Так, продовжуй.

— Ми можемо бачити електрон як хмару та абсолютно не можемо одночасно виміряти з будь-якою точністю пари величин, які описують квантовий об'єкт. Наприклад, координати й імпульс. Якщо спрощено. Далі?

— Давай.

— Кожна частинка планківського рівня — це безмежно мала частинка, меншої фізично не існує. Так от, кожна така частинка вміщує в себе не лише вимір просторовості, а й замкнені на себе многовиди Калабі-Яу, які являють собою шари компактифікації часопростору таким чином, що абсолютно кожній точці 3D простору плюс час, відповідає простір Калабі-Яу.

— Трешак. І що з того? Нам розібрати на кванти всі ці шість многовидів?

Не-Танька голосно розреготалася, а не-Дмитро стримано посміхнувся.

— Нині виявлено понад 470 мільйонів тривимірних просторів Калабі-Яу, які задовольняють вимогам до наших додаткових вимірів, які випливають з теорії струн. Як тільки здійснимо вибірку із зазначеної підмножини тривимірних просторів даних многовидів, які б давали максимальне обґрунтування до кількості і складу всіх відомих частинок, то так і зразу з усім розберемося.

— Знаєте, колеги, — почав я, — Коли ви ото, бігали як навіжені, я краще розумів всю цю вашу просторовість. Бачив як отам назовні, — показуючи рукою у вікно, — Простір накладався один на одного і розвивався в обох часових напрямках. Там люди одночасно були в різних місцях, жили в майбутнє і в минуле. Це як четвертий вимір, коли час нелінійний і є здатність в ньому рухатись.

— Припустимо, — зацікавилася не-Танька Лідія.

— Те, що ви тут, свідчить лише про перетин світів у п'ятому вимірі простору. Я ще не виходив з кабінету, але вже не впевнений, що це що-небудь змінює. Бо там за вікном все змінювалося разом з вашим променадом по вимірах.

— Буде хоча б чимось похвалитися, — єхидно зазначила Ліда.

— ХОк, — підключився не-Дмитро, — П’ять вимірів є, що далі?

— Коли я підходив до виходу, — продовжував я свою думку, — я бачив мовби дзеркальне відображення себе, але з інакшими параметрами. Та біс його знає, як це пояснити. Шостий вимір має бути дзеркальним відображенням всього того, що було до цього. Дзеркальні відображення отого п'ятого виміру, що є сукупністю паралельних світів, які існують в кожну мить часового простору, який рухається прямолінійно-рівномірно в певному напрямку, обмежений 3D просторовістю Неевклідової геометрії. Що ще сказати?

— Ого-о-о… — плавно розлився голос Лідії, — А це звучить. Нам новенький говорив, що коли ми навчимося усвідомлювати двадцять сім взаємоперпендикулярних просторів, то розширимо сприйняття своїх власних вимірів