Сім червоних ліній

Попри те, що від наших розмов та мовчання кімната наповнювалася спокоєм і затишком, варто було щось робити. Тому як, вже декілька годин нічого не змінювалося. Ці паралельні не-Дмитро і Лідія фактично були мені ріднішими за тих, які були з мого виміру. Але ця замкненість в петлі простору гнітила мене. Вони пройшли десятки паралельних світів, хоча й обмежених однією кімнатою. А я так і не наважувався на будь-які дії, окрім, як спостереження за новоприбулими.

— Ліда, я буду сумувати за твоєю версією не-Таньки.

— Це точно, — приєднався не-Дмитро, — Ти прикольніша за Марію. І ти теж, нормальний том, — це вже адресувалося мені, — Але й справді нам варто йти далі, намагатися знайти шлях кожного до свого дому.

— Так, ви праві, — Ліда піднялася з дивану і взяла кожного з нас за руку, — Отож, давайте разом? Я так хвилююся.

Ми пішли до виходу. Простір знову завібрував та почав мутніти.

— Кожен раз це так хвилююче, — музично проспівала дівчина. І в наступну мить не-Дмитро зробив перший крок, затягнувши нас усіх у вир переходу.

Сотні тисяч голок пронизали моє тіло, мою свідомість, моє єство. А потім, у кожну з цих голок залили окропу. На частку, свідомість згасла, а коли я отямився, посеред кімнати лежало тіло людини схожої на шефа. З-за дивану чулося дівоче схлипування. А посеред кімнати стояв сухопарий чоловік, навіть і не схожий на попередні копії не-Дмитра. Від нього віяло могильним холодом.

— Він вбивця, вбивця, вбивця! — істерично кричала дівчина, — Він щойно вбив себе, свою копію з іншого виміру!

— Не нидь Мала́, тебе не трону. — просипів холоднотілий, — Дай спершу зі своїми розібратися. А хочеш, і тебе навчу тому, як тут все влаштовано. За тобою теж полює твоя копія, — кавкаючи засміявся він.

— Раса мунків не вбивці! Ми генетично не здатні вбивати! Ми гіперемпати!

— Тобі ж гірше. Готуйся до зустрічі з частинкою свого істинного єства, — знову закавкав холоднотілий, — Дурненька, ти ж ще не бачила покручів. Я на їх видиві, червоний світник. Ох, і страшні ж то істоти — із вищих розмірів. Тож…

— А на рівні якого виміру ми тут перетнулися? — перебив я холоднотілого.

— Ми всі з первинних паралельних світів, от лише постигаємо вищі розмірності. Твоє питання некоректне. Вона на рівні пізнання сьомого розміру, а я на рівні пізнання восьмого, — байдужо відповів не-шеф, — Питання не у розмірах, Малий. Вся сутність у математичному розподілі наших світів. Тут однаковий принцип для всіх. Той, хто створив цей Несвіт має гарний гумор. Краще подивися на неї. Ми з тобою хоча б зовні збіжні. А вона? — показуючи рукою в напрямку дивану, — Що за Покруч створив цей обшар, розділивши його на декілька сот луст, в кожному з яких залишив частинку єдиного нутра? Так ще й роздербан розмірністю покучив. Такий як ти за суттю є таким як я, в моєму лусті. І такий як вона — є ти в її лусті. І як той, якого я прибрав — є ти в його рідному лусті. І такий як вона, є я в її лусті. Хоча й до нього дістануся. І це я за покручів ще не заяснив.

З-за дивану виглянула дівчина-не-Танька. Вона мала широке склепіння черепа, маленьку чорну чуприну, маленькі вушка, величезні, високі очі, худі витончені скули з підборіддям-яблучком, тонку шию. Її погляд випромінював нереальне тепло.

— Які ви, все ж таки обоє потворні, — заявила дівчина, переставши скавулити й дещо заспокоївшись.

— О, виблимнула, — тицьнувши рукою до дивану, звернувся до мене холоднотілий. Дівчина ж знову пірнула у свій сховок, — Я їй просто заяснити хтів, за оцього от, — штурханувши труп, сказав він.

— Можна жити свою розмічену долю і не вбивати частинки своєї єдиної душі. Залишишся цілісним.

Холоднотілий знову закавкав, — Бач, повчає мене. Кажу ж, Мала́, дай зі своїми вгребатись.

— Розкажи детальніше про той математичний розподіл, — тримаючись на віддалі, запитав я копію не-шефа.

Холоднотілий швидко наблизився до дверного пройому, ввіткнув в простір праву руку та висмикнув звідти ще одну свою копію. Наступним ударом лівої руки розтрощив нещасному голову та викинув його назад у простір.

— Як розподіляються ймовірності по первинних паралельних світах? — пронизуючи поглядом, запитав мене не-шеф, — Дивися мені в очі, не відводь погляд, опусти. В очі дивися.

Його сірі райдужні оболонки розширилися, відкриваючи чорні зіниці, що мовби поглинали мою сутність. Я відчув як моя свідомість закручується навколо тієї чорної діри, перетворюючись на розжарений зоряний пил.

Його сиплий голос почав плавно втягувати й заворожувати своїми ритмами і тембром:

— Уяви сто паралельних світів. По одному відсотку на кожен світ. Згадуй криву нормального розподілу, що раз у раз накочується своїми хвилями, посеред безкрайнього океану буваття, на кожен луст по всьому обшару. Уяви, що події одного зі світів най- най- най- ідеальніші для такого як ти, для тебе — бо зрання ти живеш у світінні. В той час, як в інших шестидесяти світах, умовно, ті події мають лиш допустимий результат. В остаточних світах, твоє світне існування матиме вже негативні наслідки, тому як буде таким, що є малоймовірним для частки єдиного нутра та призводить до негативного результату для того ти у тому лусті. Крайні точки кривої нормального розподілу мають практично нульові ймовірності для світного існування. Уяви, якщо крива нормального розподілу — це світність буваття тебе, Малий, або ж взагалі можливість його існування. Що відбувається на краях кривої розподілу? Твоєму крайку можна лише співчувати — він не має жодних шансів на буваття.

— Все одно, можна жити своїм життям, не відбирати в інших, — звідкись, ззовні пролунав голос дівчини-мунка. Але вибратись з колооберту тяжіння чорний очей я вже не міг.

— Коли оті паралельні версії тебе вмирають, змінюється й розподіл ймовірностей. Круч з середини кривої має більші ймовірності й можливості буваття, а по краях кривої — ближче до вгибелі. Уяви, якщо все так, то необхідно залишатися всередині кривої нормального розподілу і за можливості усувати свої паралельні втілення, збільшуючи ймовірності свого світіння.

А потім погляд мене відпустив і я упав, поринувши в небуття, а коли отямився, моя голова лежала на колінах дівчини-мунка. Вона шепотіла мені щось заспокоююче.

— Більше не питай його нічого, він страшна сутність його самого. Одна з частинок єдиної душі. Але душа може і не відвідувати ті світи. Душа може охоплювати й кращі Всесвіти — де немає такого як він. Адже за мною не прийшло таке ж втілення як він, значить моя душа не втілювались в його Всесвіті. Більше не чіпай його! — скрикнула вона до холоднотілого.

— Мала, я вже вторив, ти мені нецікава, — просипів не-шеф, — А от копії з мого лусту, навіть дуже бга, — знову закавкав він та продовжив, — Коли змирає черговий круч, вменшується кількість лустів, і я стаю на крок ближчим до світного буваття. Ось це я кажу про нормальний розподіл. Користуйся, Малий.

— Розкажи про рівні пізнання сьомого та восьмого вимірів, але без свого гіпнотичного погляду, — знову я звернувся до холоднотілого.

Дівчинка-мунк лише міцніше обійняла мене. А не-шеф знову, закавкавши від сміху, продовжив свою оповідь:

— Кожен наступний розмір має і видить за намір більше. Спробую переповісти на твоїм діалекті, Малий. Я вже достатньо побачив в твоїй пам’яті, щоб забрати долю Д-ми-т-ра. Тож міна на міну. В нашому лусті честь не пустка. У твоєму лусті, час розглядається як координата, яка впливає на тривимірний простір, який постійно змінюється впродовж рівного рóзливу цієї хвилі. У вашій часовій координаті ніколи не розглядали можливість наявності інших просторових координат цього океану, яким є час. Первинні многовиди, як їх назвав для вас новенький, були лише цеглинками до часопросторового Всесвіту. Зі збільшенням вимірності зростає кількість цеглинок. Доступ до паралельних світів через відкриття замкнених просторів многовидів, які досі не доступні вашому людському сприйняттю. Це доступ до вищої просторовості. Я опанував твою мову, Малий! Думаю, чи не обрати ваш луст для буваття? Як гадаєш? Я там легко адаптуюся?

— Ти покруч, — прошепотів я.

У відповідь холоднотілий знову закавкав:

— В 4D двонапрямна координата часу і три координати простору-вимір, що об’єднує різнонаправлені часові напрямки в одне ціле. Для цього втілення, Покруч втяв ще декілька просторів-многовидів. Бач, Малий, в наших лустах об’ємного обшару, навіть немає слів для розрізненого опису замкнених просторових многовидів та просторових координат простору і не менш просторових координат часу. І вже на рівні 5D виміру об’єднуються наші паралельні лусти — світи по вашому. На рівні 6D об’єднуються в єдине ціле те, що ви називаєте антиматерією — на тому рівні дзеркальні світи з іншими спінами та зарядами частинок стають в один ряд з нашими паралельностями. Малий, приготуй свою свідомість — на рівні 7D наші грубі розмірності об’єднуються з легшими розмірностями в єдиний Світотвір. Місце обителі Покручів, що звете їх богами. Їм до вас хороба розмірів, Малий. Якого молите на них?

— Не твоє собаче діло, — прошипів я, — Продовжуй.

— Як лихо, що ти не я з мого лусту, Малий. Навіть не забирав би твого буваття. У 8D вимірі абсолютна просторовість простору, часу, Світотвору й влади над множиною похідних розмірностей. Це навіть і не снилося твоїм богам, Малий. А тепер… — холоднотілий на мить завмер та швидко підійшов до дверного пройому, простір затуманився.

Раптом звідти висунулася м’язиста рука, схопила холоднотілого за горло та втягла його в простір. Жодного не-Дмитра у відповідь не з’являлося.

Дівчина-мунк обережно зсунула мою голову зі своїх колін, встала та відійшла в інший бік кімнати.

Декілька десятків хвилин ми просто мовчали — кожен обдумуючи своє. Я думав над почутим від холоднотілого.

— Як гадаєш те, що казав цей холодний — це правда? — запитала дівчина.

— Думаю частково правда, коли помирають всі наші паралельності в якихось лихих умовах, хтось та має вижити й мати ліпшу долю. Коли я був в первісному кабінеті, ваші з Дмитром копії стрибали крізь простір, доки до мене не потрапив фізик-шеф та дівчина Лідія зі співучим голосом. З твоїм інакшим втіленням було неймовірно легко і приємно, — про появу Таньки номер два я промовчав.

— Дякую, — відповіла дівчина-мунк та запитала, — А як щодо дев’ятого виміру? Я хочу додому.

— Не хочеш поговорити, скажімо про мій Всесвіт? Розповісти про свій.

— Ти не говориш всієї істини — раса мунків занадто чутлива до вібрацій. Краще допоможи мені з вищими вимірами. Я так втомилася…

Хвилин через п’ять, я порушив мовчанку:

— Для кожного простору необхідна наявність певної кількості многовидів, що творять той простір, крім того кожен наступний вимір доповнюється новою розмірністю, що дає абсолютну свободу координування. Кожна з наступних розмірностей легша за попередню наближаючи нас до розуміння інших вимірів. Це те, що я зрозумів. Дев’ята D має множити паралелі й віддзеркалення абсолютної просторовості часопростору й Світотвору над множиною інших похідних вимірностей.

Простір пройому дверей завібрував і до кабінету, наче нічого й не сталося забігла чорна кішка.