Четверо схиблених та інші світи

Брат-розслідувач Елтаріен замислено перебирав папери на своєму столі. Ніч надворі була місячною та ясною, та світло не проникало всередину - вікна його будинку на краю ремісничого кварталу були завжди зашторені. Для роботи брату-розслідувачу цілком вистачало свічки, що горіла у настінному свічнику.

Ельф буквально на днях повернувся з відряждення - і одразу включився в роботу. Матеріали, зібрані братами-шукачами в баронствах, були надзвичайно цікавими… і наводили на деякі думки.

Поруч на столі лежала тека з матеріалами так званої “Справи Темних” - вона стосувалась бази прибічників Зла у іншому світі. І деякі відомості з цієї справи, вкупі з інформацією про підозрілу ельфійку, теж наводили на певні думки… дуже й дуже цікаві.

- Щось тут не так, - замислено бурмотів розслідувач, посмикуючи рукав білої з золотим щиттям сорочки. - Для Першонародженої, ще й такої молодої, вона проявляє забагато активності. Зазвичай вони до певного віку навіть за межі своїх міст не виходять…

Він узяв до рук “Справу Темних”, перегорнув кілька листів.

- Гм… А що, якщо… - він відклав теку, знов взяв у руки листи з інформацією про Ельяну Сонценароджену. - Теж знає алхімію. Магічні навички відрізняються, але є чимало збігів. Обличчя… гм… обличчя… Ніби різне, але є якась невловима схожість…

Він кинув папери на стіл.

- Дідько, та нас просто відволікають! Єпископ звернув всю увагу на південь, відправив туди додаткові сили братів-винищувачів… Послабив охорону резиденції… Треба терміново йому повідомити.

- Ти став забагато знати, - пролунав мелодійний дівочий голос.

Вона стояла біля вікна - юна ельфійка в зеленому вбранні. Стояла й пильно дивилась на Елтаріена.

- Леді Ельяна, я так розумію, - промовив брат-розслідувач, намагаючись зберігати спокій. - Чи треба казати - Лоріанхейн з дому О’Кхар?

- З дому Ар’Шес! - твердо промовила дівчина, підійшовши ближче і спершись долонями на стіл. - А до вашого клятого Дому я маю дуже й дуже опосередкований стосунок. Адже я правильно сказала? “До вашого”? Ти намагаєшся бути спокійним, але око в тебе зовсім трішки смикнулось, коли я це сказала. Зовсім трішечки. Легесенько. Ось на стілечки.

На її обличчі з’явилась посмішка.

- Адже ти теж не той, за кого себе видаєш? Єдиний ельф на всю столичну інквізицію… Нещодавно повернувся з якогось там відрядження, невідомо куди їздив і одна Ллос знає, що там робив. Хоча… вона-то, якраз, можливо й знає. Вікна постійно закриті… Не любиш яскравого світла? А під ілюзією людини незручно постійно ходити… одноплемінничку?

Ельфійка зробила ледь помітний пас лівою рукою - і обличчя розслідувача змінилось. Ну, не те щоб прямо аж сильно змінилось… Просто був світлий ельф - став темний.

- Отже, я не помилилась, - задоволено кивнула Лорі, отримавши підтвердження своїм словам. - Що, любчику, працюєш і на Лернокса, і на інквізиторів? І хто більше платить?

- Я не зробив нічого, що нашкодило б інтересам Дому, - з гідністю відповів ельф. Його ліва рука в цей момент непомітно (як здавалось йому) пірнула під стіл… Та тіло раптом заціпеніло і відмовилось слухатись.

- Ну-ну, - заспокійливим тоном промовила ельфійка. - Не варто чіпати той стилет. Він, схоже, ще й отруєний… Не приведи Темрява, пораниш когось. Чи ти гадав, - вона насмішкувато примружила одне око, - що я нічого не побачу?

- Я можу бути тобі корисним, - рівним голосом промовив Елтаріен.

Лоріанхейн тяжко зітхнула.

- Схоже, ти мене геть дурненькою вважаєш… Ти серйозно вирішив, що я повірю одному з нишпорок Великої Матері?

Телекінетичний хват стиснув горло ельфа - і за хвилину бездиханне тіло сповзло на підлогу.

- Солодких снів, - знущальницьким тоном промовила Лорі. - Доведеться кудись прибрати тіло… Якщо його знайдуть зараз, та ще й виявлять, що наш брат-розслідувач трошки не той, ким його всі вважали - буде гармидер, а це мені зараз зовсім не потрібно. Тож тебе знайдуть… але трохи пізніше, - вона поглянула на стіл і, подумавши, зібрала з нього усі папери. - І це теж варто забрати. Слід прискоритись… Коли вже вони почали про щось здогадуватись - часу обмаль.

* * *

- Викликали, Ваше Преосвященство?

- Так, брате Віталіус, - єпископ Арнольд згорнув чималенький сувій, в якому щось уважно вичитував, і розвернув крісло до входу. - Чи є якісь новини з Кронбурга та баронств?

- Боюсь, нічого, що могло б вас втішити, Ваше Преосвященство. Людину, що мала простежити за ельфійкою, знайшли вбитою та пограбованою. Схоже на розбірки місцевих нечестивих бандитів. Розбійників в околицях Кронбурга… також знайшли. Усі мертві. Причину смерті ні княжому слідчому, ні нашим братам встановити не вдалось.

- Якась бісовщина відбувається, - пробурмотів єпископ. - Гаразд, будемо вирішувати більш нагальні проблеми. Що з нашою ув’язненою?

- Прийшла до тями, Ваше Преосвященство. Вже не так нахабно поводиться з братами-дізнавачами… але говорити відверто все так же відмовляється. Іноді - намагається обдурити… Звісно ж, нічого в неї не виходить.

- Що ж… їй же гірше. Знайди брата Парцеліуса, і нехай готується до роботи.

- Підготувати кімнату для довірчих розмов? - запопадливо запитав ад’ютант.

- Ні, не варто. Нехай брат Парцеліус візьме інструменти з собою.

* * *

Марія відсторонено дивилася у підлогу. Її організм вже трохи оклигав після застосування до неї “світлого” артефакту. Правда, симбіонт тепер відчувався якось дивно… Але в цілому - стан був більш-менш прийнятний.

З того дня її ще двічі водили на допити. Просто мовчати, як раніше, було небезпечно. Хтозна, що вони придумають наступного разу? Вона намагалась згодувати їм придуману на дозвіллі брехню - та дуже швидко виявилось, що не тринадцятирічній дівчинці водити за носа братів-дізнавачів. Тож закінчувалось все плюс-мінус як і раніше.

Двері відчинились. Вартовий - приземистий бородатий дядько у формі брата-винищувача - поставив у центрі камери невеликий переносний столик і вийшов геть. Замість нього увійшов інший - лисий, худий, низький та згорблений. Білий плащ незграбно висів на його фігурі. Та, попри непоказний зовнішній вигляд, у його сірих очах плескався холодний розум.

В руках інквізитор тримав невеличкий саквояжик.

- Привіт, дитя, - його голос був низьким і вкрадливим. - Я брат-дізнавач Парцеліус.

- Ніби мені не все одно, - буркнула Марія.

- О, тобі не має бути все одно, юна грішнице! - лисий підвищив голос. - Бо моє ім’я запам’ятається тобі надовго.

Він відкрив валізку і почав розкладати на столі інструменти. Ніж, скальпель, ножиці, якісь гачки… Серце дівчинки проти волі забилося частіше, ноги затремтіли. Десь в глибині душі вона знала, що рано чи пізно дійде й до цього… Але до останнього відмовлялася вірити.

* * *

На столицю Бромвельда опустилася ніч. Місто спало.

Подружжя Фромгартів прокинулось від дзвону скла. Ганс, вистрибнувши з ліжка в одній піжамі, підскочив до розбитого вікна, в нерозумінні озираючись довкола.

- Любий, що це? - сонно пробурмотіла Еліза. - Хтось бешкетує на вулиці? Може, слід покликати варту?

- На вулиці нікого, - розгублено відповів чоловік. - Та й магічний захист не дав би просто розбити скло каменюкою… - він глянув на підвіконня. - Статуетка зникла. Та, яку подарувала нам Ельяна.

У відділку міської варти, щознаходився на центральній площі, нічна зміна заступила на чергування. Десятник Фредгард, накульгуючи (через поранення кинджалом з проклятого заліза, отримане під час чергового рейду нетрями, старий давно вже не працював на вулиці, а займався виключно кабінетною роботою), йшов перевіряти кімнату речових доказів. Власне, перевіряти там було нічого - що вони, втечуть, чи що? Але за інструкцією слід було це робити. Кожного дня, в один і той самий час.

Побрязкавши хвилину ключами і знайшовши, врешті-решт, потрібний, десятник відчинив важкі броньовані двері. Посвітивши смолоскипом, окинув поглядом, задля годиться, полиці, заповнені згортками, ящиками, мішечками та скриньками.

- Ну от і все, тепер можна йти відпочивати.

Один зі згортків раптово заворушився та завібрував. Фредгард підозріло поглянув на нього, згадуючи, що саме там лежить.

Тиждень тому вартові за анонімною наводкою накрили у передмісті схрон контрабанди. Окрім усякої іншої всячини, там була цікава річ - майстерно виточений з цільного шматка невідомого кристала кинджал. Черговий маг, поглянувши на ніж, здивовано похитав головою - штука була, поза всяким сумнівом, цінна, але майже звичайна. Було слабеньке зачарування на гостроту леза, та й усе. Сувенірна зброя невідомого походження відправилась до сховища. Де й лежала собі спокійно… до цього моменту.

- Це ще що за…

Старий не встиг нічого вдіяти. Згорток з кинджалом раптово зірвався з полиці, пролетів повз нього, потім крізь двері, а потім, пробивши віконне скло - крізь грати на вулицю. Скло було магічно укріплене, та от тільки зміцнюючі чари були розраховані на удар ззовні, а не зсередини.

Алхімік Леопольд після тяжкого робочого дня спав, наче немовля. Тож навіть не почув, як оберіг у вигляді сови, нещодавно подарований майстру його помічницею, зірвався з підвіконня і випав крізь відкрите вікно назовні.

* * *

Як спричинити сплеск Хаосу посеред великого (ну, відносно великого) міста? Враховуючи, що ніхто не дасть тобі просто стояти на центральній площі і творити необхідні чари. У випадку Лоріанхейн - їй ще й довелося б для цього зняти маскування, бо з ним магію Хаосу використовувати було неможливо. А сподіватися, що темна ельфійка з її характерною аурою лишиться непоміченою у центрі міста, де поруч резиденція інквізиторів, відділок варти, палац Великого Князя та й просто купа охоронних артефактів в навколишніх будинках… Коротше, не варто на це сподіватися.

Та й знімати маскування не можна було. Воно було потрібне до самого кінця, а накласти його заново вже не було б часу.

Найпростішим способом було б використання переповнених хаотичною енергією накопичувачів - як вона робила це у Дикому Світі для запечатування портальних якірних точок. Але пронести такі накопичувачі в серце міста було неможливо.

Отож, діяти слід бул тонше. Підготувати ритуал - причому такий ритуал, який спрацював би у потрібний момент. І замаскувати усі його складові так, аби вони до останнього моменту лишались непоміченими (в магічному спектрі, у першу чергу).

Тут Лорі став в нагоді один з суто теоретичних аспектів магії, вивчений нею ще у Підземеллі в юному віці. А саме - мультикомпонентні заклинання. Частини плетіння накладались на різні предмети, при розміщенні яких у потрібних місцях або просто поруч - воно об’єднувалось і спрацьовувало. Чому цей аспект був для неї суто теоретичним? Бо на практиці вона жодного разу нічого такого не робила.

Та тепер - довелось.

Частинки майбутнього закляття не можна було накладати аби на що. Ці предмети мали бути і накопичувачами - щоб забезпечити роботу плетіння енергією, і містити додаткові чари: астральні, що зреагували б на сигнал у потрібний момент, і повітряні - розраховані так, щоб в потрібний момент перемістити усі складові в необхідне місце. Телекінез підійшов би краще, проте класичним плетінням телекінезу Лорі не володіла, а вроджену здібність не можна бул використовувтаи для зачарування. Було ще плетіння, яке свого часу Лен розробив для Марії - та воно не було розраховане на переміщення предметів у задану точку. А сидіти й переробляти незвичне їй закляття просто не було часу - його й без того було на що витрачати.

Ну і, звісно ж, маскування - щоб до пори до часу ніхто не здогадався, що приховують в собі начебто милі й нешкідливі сувеніри.

Їй довелось застосувати усі свої навички - і в ювелірній справі, і в алхімії, і в магії та зачаруванні.

Шістьом самородним кристалам з родовищ Дикого Світу, з достатньою густотою кристалічної гратки, спочатку була надана необхідна форма. Для цього, окрім надтонкої ювелірної роботи, довелось застосувати зварений спеціально для цього проекту еліксир зміцнення структури - інакше був ризик в процесі просто зруйнувати кристал, і вся праця пішла б нанівець.

Далі кожні два кристали прозорим алхімічним клеєм з’єднувались в одну фігуру, і одна з частин ініційовувалась як накопичувач. По-перше, це було потрібно, аби забезпечити майбутнє плетіння енергією. По-друге - накопичувач мав свою примітивну подобу аури - саме це дозволяло використовувати достатньо потужні акумулятори мани у деяких ритуалах, як ерзац-версію живого мага, аби утворити коло при недостатній кількості нормальних заклиначів. Побічним ефектом було те, що на таку “ауру”, як і на справжню, чудово лягало (при вживанні деяких додаткових заходів) маскування, подібне до того, яке Лорі носила зараз на своїй аурі.

За цим слідував власне процес зачарування. І тут була проблема - зачарування ельфійка вміла наносити лише тимчасові, і якщо якесь просте плетіння можна було накласти на достатньо тривалий строк, то якщо воно складне, та ще й не одне… Зараз їй дуже не вистачало Ленмаріеля з його вміннями в артефакториці - з ним усе було б в рази швидше й легше.

Врешті-решт вона знайшла рішення, хоча й десять раз потім прокляла себе за це. Тією самою невидимою татуювальною фарбою, яку вона колись готувала для Марії, на поверхні кристалів були нанесені ритуальні схеми - і для основного плетіння, і для допоміжних. При цьому слід було врахувати всі нерівності (зазвичай ритуальна фігура розкреслювалась на більш-менш рівній основі) і простежити, аби схеми не конфліктували між собою. Все про все зайняло чотири неповних доби, а якщо ще врахувати, що робила ельфійка це ночами, відлучаючись до Дикого світу поміж основними справами… Під кінець ювелірні інструменти й мана-візор їй вже мало не снились. Але не снились - бо часу на сон майже не було.

Одне плетіння все ж довелось зробити активним - те саме, яке мало прийняти сигнал та активувати решту схеми. Для цього Лорі знову переробила заклинання “Багряних Уз”, взявши за основу вже модифіковану версію, суміщену з астральним маячком. Різниця в тому, що тепер “передаючу” частину ельфійка наклала безпосередньо на себе, а “приймаюча” у вигляді активного зачарування була запакована в кристал. В потрібний момент, отримавши команду, плетіння мало ініціювати ритуальні схеми - і, враховуючи його специфіку, активувати його можна було навіть з іншого світу. На крайній випадок, якщо з цим виникли б проблеми, через деякий період часу воно мало спрацювати саме - бо потім зачарування все одно б розвіялось, і вся конструкція стала б марною. Але це був саме крайній випадок, і Лоріанхейн дуже сподівалася, що до нього справа не дійде.

Ця робота теж відняла певний час - але тут, завдяки її вмінням в магії Крові, було вже трохи легше.

Фінальний етап - маскувальні чари. Теж активні, і живились вони безпосередньо від самого накопичувача. Кілька ночей Лорі просиділа, виплітаючи фальшиві аури предметів і накладаючи поверх них плетіння-обманки, які мав побачити той, кому закортіло б розглянути “сувенір” в магічному зорі. Пару разів мало не зловила виснаження - бо не розрахувала сил, а переривати процес було не можна.

З основним заклинанням теж був невеличкий нюанс.

Власне плетіння, яке б робило прокол в план Хаосу, Лорі не знала. Його в чистому вигляді й не існувало - це був ритуал, яким користувались всякі демонологи та чорнокнижники, і розділити його на частини було неможливо. Виклик елементаля Хаосу - теж був ритуалом, досить складним, і без участі живого мага провести його було неможливо. І, власне - його вона теж не знала. Знання ельфійки в магії Хаосу обмежувались тим, що їй зазвичай могло бути корисним. Та й зв’язуватися з породженнями Першостихії в неї ніколи не було бажання - занадто вони небезпечні та неконтрольовані.

Тож плетіння, застосоване нею, просто мало створити потужний викид хаотичної енергії. А там вже міг і прокол утворитись, і ще щось… то вже як пощастить. Аби підсилити ефект, в якості точки прикладення закляття було обране місце перетину кількох лей-ліній, яке, за вдалим збігом, знайшлось якраз на центральній площі столиці князівства. В крайньому випадку вистачило б і однієї, але так було ще краще. Саме для цього Лорі свого часу лазила на дах будинку, роздивляючись площу здалеку.

Лишалось тільки доставити кожен з предметів у потрібне місце, при цьому не потикаючись туди самій. А як це зробити найкраще? Правильно, змусити це зробити комусь іншого, причому так, щоб сам він не знав всієї правди.

Отож, прикинутись помічницею алхіміка, попрацювати з ним деякий час, а на прощання подарувати йому нібито оберіг на удачу. Підкинути антикварний кристальний клинок місцевим контрабандистам, а потім навести на них варту, відділення якої теж знаходилосьу центрі міста. Перед цим довелось зібрати чимало інфорації про сам відділок, його схему та магічний захист - це було нелегко, та ельфійка впоралась. І, наостанок - познайомитись, нібито випадково, з подружжям Фромгартів та піднести їм у якості дружнього презенту статуетку.

Всі компоненти були на своїх місцях, інші приготування також були завершені. Тепер відправити через плетіння Крові сигнал - і вперед.

- Матінко Темряво, не залиш у скрутну мить…

Сколихнувши пітьму зануреного у сон міста, посеред столичної площі розквітла яскрава, ядуче-фіолетова квітка. Всі обереги та охоронні амулети в окрузі завили дурними голосами. Над князівським палацом зметнувся стаціонарний щит.

Та веселіше всього довелося інквізиторам.