Четверо схиблених та інші світи

Марія, притулившись до стіни, відсторонено дивилась на забране гратами вікно. Останній тиждень її не тягали на допити і взагалі майже не чіпали. Не відбувалось взагалі нічого - всі дні, як один. Навіть неприємні відчуття, які кайдани з холодного заліза спричиняли симбіонту, і, як наслідок - усьому організму, відчувались якось фоново.

Мінус був в тому, що вона почала замислюватись про усякі не дуже приємні речі. Наприклад - що взагалі буде далі? Вона тут вже досить давно. Вирватися з в’язниці в неї жодного шансу…

Чи прийдуть друзі по неї й цього разу? Чи зможуть врятувати? Ні, вона не сумнівалася, що Лорі об землю розіб’ється, але зробить усе можливе, аби допомогти їй. Та чи зможе цього разу? Це вже не Неополіс, де проти магії, мало хто міг бодай щось вдіяти. Це зовсім інший рівень…

А просидіти решту життя у інквізиторських застінках - зовсім не та доля, якої б вона для себе бажала.

Двері камери відчинились. Ну, хоч щось нове…

Всередину увійшли двоє. Один - середніх років темноволосий чоловік у білому, розшитому золотими символами пальто. Якась важлива шишка, мабуть… Інший - приземистий, товстуватий, у світло-сірій сутані, маківка голови виголена налисо.

- Привіт, дитя, - заговорив чоловік у білому. - Я єпископ Арнольд, Старший Пріор…

- Єпископ? - втомлено піднявши на нього очі, промовила Марія. - Пішов ти в [цензура], єпископ!

- Лихослів’я - гріх, - майже автоматично відповів інквізитор. - Проте у тебе ще є можливість очистити свою душу. Розкажи мені те, що не розповіла брату Андреасу, і тоді…

- Ваш брат Андреас - квадратний дуб. І бездушний, геть зовсім.

- Всі ми неідеальні, - несподівано не став сперечатися єпископ. - Але щодо відсутності душі ти помиляєшся - її мають всі живі створіння в цьому світі. Та й у інших, мабуть, теж… Втім, не про те мова. Якщо ти не захотіла відкритись братові Андреасу - відкрийся мені. Твоє бажання піти нам назустріч буде враховане.

- Мені немає що вам сказати, шановний. Ваші брати-дізнавачі розпитували мене про якісь темні ритуали, підготовку армії Зла та іншу дурню. Якби я щось знала про це - може й розповіла б. А може й ні. Проте я не знаю!

- Що ж, - зітхнув Арнольд, - бачить Латандер, я хотів як краще.

Єпископ дістав з-під поли пальто позолочену паличку з восьмиконечною зіркою на одному кінці. У зірку був вправлений білий кристал. Марія не могла продивитись його магічним зором - холодне залізо надійно його блокувало - та одразу зрозуміла, що це артефакт. І він їй дуже, дуже не сподобався.

- Не підходь до мене з цією штукою! - вона намагалась відсунутись, та вже було нікуди - позаду була стіна.

- Іменем Всеблагого Латандера! Най ця душа пізнає Світло і відкриється! - Арнольд витягнув руку з артефактом уперед, і білий кристал сліпуче засяяв.

Спочатку зреагував симбіонт. Він закричав - в нечутному спектрі, та дівчинка це відчула. І, пересилюючи блокування кайданів, викинув дивну мана-конструкцію, намагаючись протистояти артефакту, що намагався проникнути в саме її нутро та вивернути свідомість назовні.

А потім прийшов біль. Не фізичний - здавалось, боліла сама аура, кожен її квадратний міліметр. І був він настільки сильний… Колись, кілька років тому, ще у Неополісі, у підпільній клініці їй виривали хворий зуб. Наживо, без наркозу. Так от - нинішній біль був у сто разів сильніший.

Марія закричала. Кричала так, що, здавалось, зараз тріснуть губи. Очі заволокло червоною пеленою, вона перестала бачити й відчувати будь-що навколо. Вона й не хотіла відчувати нічого - тільки щоб це пекло нарешті припинилося.

Та воно не припинялося. Це тривало, здавалось, цілу вічність. Аж поки від больового шоку вона, врешті-решт, не втратила свідомість.

- Викличте брата-цілителя, - підібгавши губи, промовив Старший Пріор. - Нехай приведе її до тями. Нам не потрібно, щоб вона померла.

- Вдалося щось дізнатись, Ваше Преосвященство? - поцікавився брат Віталіус.

- Ні, - скрушно похитав головою єпископ. - Вона чинить опір. Надзвичайно вперта дитина… Таку цілеспрямованість, та в світлих би цілях. Застосовувати “світоч” більше нема сенсу. Наступного разу спробуємо класичний підхід.

* * *

Брейнштадт, столиця графства Геленберг - зовсім невелике містечко. Усього кілька тисяч населення і зовсім невелика площа. Тож іноді можна й прогулятись пішки.

Лорі (тобто в даний момент, звичайно ж, Ельяна) неспішно крокувала вулицею. Черговий пункт її задуму можна було вважати здійсненим. Звана вечеря у будинку місцевого купця Фромгарта (для неї більше схожа на витончене моральне катування) минула успішно.

З Фромгартом ельфійку познайомив кузен графа Геленберга, який, в свою чергу, був далеким родичем віконта Ріхтгофена. Власне, найбільше її цікавив не сам купець, а родичі, що наразі гостювали у його будинку.

Ганс та Еліза Фромгарти жили у столиці Бромвельду та володіли каретною майстернею у сусідньому місті. Аби відпочити від столичної метушні, вони вирішили навідатись до двоюрідного брата Елізи - того самого купця. І, тимчасово лишивши займатись всіма справами керуючого майстернею, вирушили в дорогу.

І вже там, чисто випадково (ага,звісно), познайомились з ельфійкою, що лишила рідний дім і мандрувала південними землями.

Вони розпитували її про Південний Континент (звісно дуже обережно - вже знаючи в загальних рисах про історію Ельяни та причини, що змусили її покинути ті місця), про Маер-Ліаріс і тамтешнє життя, про її враження від місцевого людського суспільства. Вона охоче розповідала і, в свою чергу, цікавилась їхньою роботою, життям у Бромвельді та подіями в столиці й іншими дрібничками. Ні, ні слова про інквізицію - наразі мета була не в цьому.

Розійшлись вони вельми задоволені одне одним і на прощання навіть обмінялись презентами. Подружжя Фромгартів подарувало ельфійці маленький сувенірний макет пасажирського диліжанса, вона їм - виточену з цільного кристала статуетку. Зроблену свого часу, за легендою, її батьком, що, крім здібностей до магії, мав певний хист у ювелірному мистецтві.

Додому вона вирушила пішки, чемно відмовившись від запропонованого екіпажу. І причина була зовсім не в тому, що Лорі раптово закортіло подихати свіжим повітрям.

Стеження вона виявила ще дорогою до будинку Фромгарта. На зворотньому шляху вона очікувала, що “хвіст” знову вчепиться, і невідомий спостерігач її не розчарував.

Хто - можна було навіть не гадати. Місцевим злодіям не мало б бути до неї діла, тим паче, вони мали б знати, що Ельяна має при собі захисні артефакти і так просто її не пограбуєш. Нажити собі явних ворогів серед південців вона не встигла, та й не мала б. Отже…

Вона не сумнівалась, що настане момент, коли на неї звернуть увагу. Занадто вона поспішала зі своїми тутешніми справами, і рано чи пізно у керівництві Корпусу Інквізиції мав би знайтись хтось достатньо кмітливий, аби скласти двічі два і співставити події, що відбувались у баронствах, з колом спілкування однієї конкретно взятої ельфійки.

І вони співставили, от тільки їм були невідомі реальні можливості Лорі. А вона чужі аури могла бачити за милю - навіть братів-шукачів, які чомусь вважали себе неперевершеними розвідниками, майстрами стеження та засідок. Але той, хто йшов за нею, інквізитором не був - відсутні характерні світлі іскри у верхніх слоях аури. В те, що хтось із них міг зробити собі таке маскування, як в неї, ельфійка мало вірила. По-справжньому здібні маги воліли не мати справ з релігійними орденами, а з інквізицією Латандера і поготів.

Та з “хвостом” треба було щось вирішувати.

Вирішивши нібито зрізати шлях, ельфійка звернула у провулок. На мить сховавшись в тінях, завернула у глухий закуток, почекала кілька секунд - і, коли аура спостерігача наблизилась, різко вийшла назад.

Невідомий був у чорному плащі, що повністю приховував фігуру, обличчя закрите маскою - навіть нічний зір не давав змоги його роздивитись.

- Чим можу? - лагідно запитала Лоріанхейн.

Замість відповіді незнайомець кинув в неї ніж.

Звичайний ніж їй би нічим не зашкодив - навіть її альтер-его, себто Ельяна, могла від такого легко захиститися. Та ножик був непростий, ще й насичений вбивчою магією.

Захисні артефакти Міраліена розсипались на порох, не витримавши перевантаження. Шкода, вона так хотіла дослідити їх вдома… Ну або віддати потім Ленмаріелю, аби це зробив він. А от мультикомпонентний стихійний щит - витримав.

Вбивця секунду стояв стовпом, намагаючись вирішити, чи спробувати добити жертву, що витримала завідомо смертельний удар, чи тікати. А потім стало вже пізно - невидима сила спочатку смикнула його за ноги, змусивши впасти долілиць, а потім - притисла до землі, заодно злегка придушивши і зменшуючи приток кисню у мозок.

- Мм, який цікавий ножик, - промуркотіла Лорі, тримаючи ворога телекінезом. - Прокляте залізо, зачароване магією Світла… Хтось дуже постарався сумістити несумісне, - вона схилилась над притиснутим до бруківки асасином-невдахою. - Інквізиція користується послугами найманих вбивць? Ай-яй-яй, як недобре. Зовсім негідно високодуховних служителів Порядку та Світла! Знав би цей ваш Латандер, зробив би вам усім “а-тя-тя”. Цікаво, ти з місцевої тіньової гільдії чи залітний художник? Втім, брешу, насправді нецікаво.

- Ти… не та… за кого себе… видаєш… - прохрипів чоловік у плащі.

- Ага, - кивнула Лорі, втикаючи йому в око базальтову голку. - Солодких сновведінь.

Можна було б просто придушити його телекінезом, натиснувши трохи сильніше - та не варто було лишати непотрібних слідів. Взагалі ніяких слідів не варто було лишати, тому вона забрала голку, акуратно очистивши її від крові. Подумавши, вигребла з кишень нічного гастролера усе цінне. Потім можна десь викинути. Якщо цього типа першою знайде місцева варта - спишуть на розборки між місцевими зарізяками.

А от що з ножем… Лорі потягнулась до клинка, що лежав на бруківці, і мало не обпеклась. Потім придивилась магічним зором. Руків’я було зроблене з освяченого заліза - на ньому й трималось світле бойове закляття, яке і мало подолати її захист. Між залізом освяченим та проклятим була прослойка з заліза холодного - яке стримувало й не пропускало будь-яку магію. Ніж був відвертим лайном і менш ніж за годину просто розвалився би, а чари б розвіялись. Та як зброя одного удару він цілком себе виправдовував.

Розвіявши чари з ножа, ельфійка закинула його телекінезом на дах сусіднього будинку - хай шукають - і попрямувала до себе. Упевнившись, що більше за нею ніхто не стежить і опинившись в кімнаті, яку винаймала в якості тимчасового житла, вона втомлено присіла на ліжко. Змучене тіло вимагало відпочинку - вона не спала кілька останніх ночей, і ані “безсонний еліксир”, ні розігнаний метаболізм вже не допомагали. Але часу на сон не було.

Зараз треба непомітно, огорнувшись тінями, вийти з дому та знайти глухий закуток десь на околиці. Потім - переміститись до схованки з речами. Там забрати заряджені накопичувачі, які ще лишились. І - переміститись у Дикий Світ, де решту ночі на неї теж чекає робота.

Лорі потягнулась і мимоволі позіхнула. Чи, може, прилягти хоч на кілька хвилин? Ні, не варто. Бо зморить, і тоді вона прокинеться аж уранці, якщо не пізніше.

Зволікати не можна. Прикормлені люди зі столичної тіньової гільдії час від часу лишали їй послання у сховку на тому самому міському звалищі, біля якого була точка відкриття порталу - але на іншому кінці. І останні новини натякали, що діяти треба швидше.

* * *

- Ваше Преосвященство? - брат Віталіус виглядав схвильованим та збудженим.

- Кажи, брате, - єпископ розвернув крісло і уважно подивився на ад’ютанта.

- Є новини з Кронбурга. Це… стосується зникнення отця Вольфа. Один з місцевих розбійників здався вартовим… Він готовий здати своїх спільників.

- Все-таки правда на боці поборників Світла! - стрепенувся Арнольд. - Розпорядись відправити туди дві групи братів-винищувачів. Нехай діють разом з місцевими. Ватажка необхідно взяти живим і допитати.

- Пробачте, Ваше Преосвященство… та варта Кронбурга нам не підпорядковується.

- То знайдіть того, кому підпорядковується! Ми маємо виявити, хто за цим стоїть, і припинити цю бісовщину.

* * *

Плюгавий розбійник з рідким волоссям та кривими зубами сидів у кабінеті дізнавача міської варти Кронбурга. Крім нього та власне дізнавача, тут були присутні капітан варти та інквізитор - командир групи братів-внищувачів.

- Те, що вони робили раніше, для мене ще було нормально, - пробурчав кривозубий. - Та коли ми схопили того інквізитора, а потім Рудий Герхард його катував, аби змусити говорити… а потім ще й відрубав йому голову… Це було занадто. На таке я не підписувався. Я сподіваюсь, суд врахує, що я здався добровільно і все вам розповів?

- Не сумнівайся, сину мій, - відповів брат-винищувач. - Тобі воздасться. Покажи на мапі, де лігво твоїх спільників - і вважай, що ти заслужив помилування. Капітане, збирайте своїх людей, треба встигнути до світанку.

- Я підкоряюсь Його Світлості Великому Князю Бромвельда, а не вам, святенники! - зло виблискуючи очима, відповів командир вартових. - Не тобі віддавати мені накази.

- Перепрошую, капітане. Я не наказую, а лиш покірно прошу, як того вимагає справа Світла. Будь ласка, готуйтесь, і рушаймо.

* * *

- Отамане!

- Що таке? - Рудий Герхард відволікся від кинджала, який намагався нагострити до ідеалу.

- Зубатий зник. Перерили весь табір, і в лісі шукали - наче крізь землю…

- Лайно! Пильнуйте, виставте більше вартових… Щось мені це все не подобається.

Останні події змушували Рудого нервувати. Так, з інквізитором вони тоді спрацювали чисто - жодних слідів, що вказували б саме на нього і на його людей, не лишили. Тіла позбулись. на те, що опісля варта Кронбурга почала рити носом землю, йому було начхати - не вперше вже. Але напружувало те, що руда магічка, з подачі якої все це й робилось, більше не з’являлась і на зв’язок не виходила. Герхард почав підозрювати, що його списали з рахунків.

А тут ще й Зубатий запропав кудись. Невже вирішив зрадити?

Вранці, мабуть, варто згортатись і тікати звідси. Знайти нове лігво і нові угіддя для розбійного промислу… Там, звісно, можуть бути конкуренти, та з ними завжди можна якось порозумітися. У найгіршому випадку - перерізати. Сил вистачить.

Ані він сам, ані вартові, ані ще хтось з усієї ватаги не чув, як огорнута тінями фігура непомітно й нечутно, крадучись, зупинилась біля самої межі, куди сягало світло смолоскипів. Обережно видобула зі складок одягу флакон, огорнутий м’яким шкіряним чохлом - аби не дзвенів і не блікував на світлі. Тендітними пальцями акуратно відкоркувавши посудину, вилила вміст на землю. І так само непомітно зникла.

Поступово, але невідворотно, харцизів почало клонити у сон, від якого ніхто з них уже не прокинувся.

Відійшовши на безпечну відстань, Лоріанхейн зняла з себе плетіння повітряного фільтру. Зілля, створене нею цього разу, можна було вважати шедевром алхімії… правда, дуже вузькоспеціалізованим.

Розробляти формулу та збирати необхідні інгредієнти вона почала ще після свого відбуття з Маер-Ліарісу. Причому частину складових, необхідних для досягнення потрібного результату, треба було шукати у цьому світі, а частину - у дикому. Робота зайняла чимало часу… Та воно того вартувало.

Зілля не лишало слідів в організмі, було надзвичайно летючим і гарантовано виводило з ладу будь-кого, хто не мав магічних здібностей. Маг розпізнав би отруту і мав би час виробити протидію.

В банді Рудого Герхарда мага не було.

Мінус був лише один, і вельми суттєвий - зілля зберігало свої властивості лічені хвилини, опісля перетворюючись на марну й непотрібну бурду. Портал до лісу довелось відкривати безпосередньо з Дикого Світу, аби встигнути.

Вона встигла. Тепер - ще однією проблемою менше.

Діставшись узлісся та впевнившись, що за нею ніхто не стежить, Лорі зникла в порталі.