Четверо схиблених та інші світи

Єпископ Арнольд, окрім усього іншого, був ще й магом Світла. Власне, люди без здібностей рідко займали високі посади у Корпусі. Тому він, звісно ж, відчув неймовірні збурення в мана-ефірі. І підскочив, наче вжалений.

- Це що за бісовщина?!

- Ваше Преосвященство! - брат Віталіус влетів до кабінету, від хвилювання та переляку геть забувши про етикет. - Прорив Хаосу! Прямо перед воротами! Чотири старших елементаля… і, здається, один вищий. Брати з нічної зміни вступили в бій…

- Прорив Хаосу… прямо в центрі столиці? Біля воріт резиденції? - очі єпископа невіряче розширились. - Неможливо… Клянусь Світлом, хтось за це відповість, - він накинув пальто і хутко попрямував до дверей.

- Ваше Преосвященство, ви куди?!

- Я слуга Світла, брате Віталіус, і сила його тече в мені. В цей нелегкий час мій обов’язок - бути пліч-о-пліч з нашими братами і захищати наш дім.

- Ваше Преосвященство, зачекайте!

* * *

Синя вирва порталу привела Лоріанхейн туди, куди вона й розраховувала - на задній двір резиденції. Це був один з найбільш вузьких моментів плану - вона не була впевнена, що навіть міжсвітовий портал зможе пробитися всередину головного оплоту інквізиторів, чи доведеться таки прориватися з боєм, поки більша частина залоги зайнята ліквідацією прориву. Звичайним переходом через захисну мережу світлих артефактів та заговорів точно було не пройти - що-що, а захищатись від ворожого проникнення слуги Латандера вміли.

Правда, про міжсвітові портали вон, як виявилось, все ж таки знали замало.

От тільки ельфійка розраховувала, що тут нікого не буде.

- Ти хто… - злякано вигукнув юний послушник, що прямував кудись з двома повними відрами води. Хотів закричати - та не встиг. Лорі легенько придушила його телекінезом, і хлопчина втратив свідомість. Відра глухо бемкнули об землю, вода розлилась.

- Поспи трішки, - хмикнула ельфійка і попрямувала всередину.

Тут був ще один спірний момент - чи вдасться їй увійти всередину непоміченою, навіть під фальшивою аурою, не потривоживши сторожові плетіння та охоронні артефакти? В останню ніч вона ще раз ретельно перевірила маскування і навіть вплела в нього кілька додаткових елементів. Світлих. Благо їй це було доступно.

Та обійшлось і цього разу - захист не зреагував. А от повз двох вартових, у передпокої одразу за запасним виходом непомітно минути вже не вдалось.

Брати-винищувачі, що стояли на варті, були молодими та недосвідченими. Вмілих воїнів сюди ніхто не ставив - бо ніхто не вірив, що ворог колись зможе проникнути у резиденцію. Ну-ну… Тому, побачивши незнайому ельфійку (правда, світлу - Лорі досі була під ілюзією), вони не стали одразу хапатися за зброю чи активувати артефакти, проте заступили їй дорогу.

- Ти хто така? Сюди не можна…

Тепер можна було вже особливо не ховатись, і сфера темряви накрила кімнату.

- Засліпила-підсвітила… - “вогонь фей” висвітлив у пітьмі силуети розгублених вартових, а наступної миті обоє отримали по базальтовій голці в око. - Прицілилась-кинула, - розвіявши сферу, вона пройшла повз охоронців, навіть не чекаючи, поки їхні тіла осядуть на підлогу. - “Тривога в тінях”, дурники, “тривога в тінях”, - поблажливо повідомила вона вже мертвим ворогам.

В неї не було внутрішнього плану будівлі, але він був їй і не потрібен. На такій відстані “Багряним Узам” вже нічого не могло завадити, і вони безпомилково вели її до місця, де знаходилась Марія.

* * *

Єпископ Арнольд швидко спускався сходами на середній ярус резиденції. Ад’ютант, біжучи підтюпцем, намагався за ним устигнути.

- Ваше Преосвященство…

- Мені зараз не до розмов, брате Віталіус.

- Але послухайте! Це все схоже на чиюсь гру. Дивіться, ось почались заворушення в баронствах, ви відправили частину братів зі столиці туди - і ось тут прорив Хаосу. Ми всі, звісно, біжимо його усувати - а раптом це теж відволікаючий маневр? Раптом просто зараз хтось…

Він не договорив - змахнув руками, немов намагаючись вхопитись за щось, і повалився на спину. В повільно витікаючих очницях ченця стирчали дві темно-зелені голки.

- Такий розумний хлопчик… - жіночий голос був мелодійним, переливистим і поєднував в собі водночас сумні та іронічні інтонації. - Був.

Вона стояла посеред коридору - молода ельфійка в зеленій зі срібним шиттям сукні. Блакитні очі уважно дивились на єпископа. Він бачив її вперше в житті - проте одразу ж впізнав обличчя, зображене в відомостях, наданих братами-шукачами.

- Ти… - стримуючи злість, процідив Арнольд. - Отже, це все-таки ти за цим стоїш. Ти відповіси за все зло!

Різко змахнувши правою рукою, він вдарив “Сонячним Потоком”, і сліпучий спалах світла пронісся коридором. Ельфійка злегка похитнулась, примружилась, прикривши очі рукою - а потім її обличчя помінялось.

Була світла - стала темна. Замість блакитних очей на Старшого Пріора оцінююче і трохи глузливо дивились фіолетові.

- Оце так зарядив, - весело і трохи здивовано промовила Лорі (звісно ж, це була вона). - Аж личина злетіла. А я стільки працювала над нею! Ай-яй-яй, як не соромно так поводитися з жінками, Ваше Преосвященство? А ще либонь еталоном добропорядності себе вважаєте…

- Що… - ошелешено пробурмотів єпископ, і тут пазл в його голові зійшовся. - Це ти! Ти одна з тих чотирьох! Темна тварюка! Це ти влаштувала весь той гармидер!

- Ну, я. Каюсь, винна… Хоча, знаєш, ні. Не каюсь.

- Іменем Латандера Всеблагого - згинь, нечисть!

Цього разу Арнольд вдарив точково, “Лезом Світла”, і вклав у нього максимум мани. Та Лоріанхейн вчасно розпізнала плетіння і відбила його контрзакляттям. Теж світлим.

- Ну яка ж я нечисть, - посміхнулась ельфійка. - Бачиш, в мене навіть здібності схожі на твої. Здивований? Але ти вже двічі намагався мене вдарити. Так нечесно! Моя черга. Завжди хотіла це спробувати… - мрійливо промовила вона, різко провівши перед собою нігтем у повітрі.

Старший Пріор дійсно був дуже сильним магом - якщо брати за основу середньостатистичну людину. От тількибойовим досвідом Пресвітлий Латандер його обділив. Тому, наприклад, він не звик постійно носити піднятими щити - навіть у надзвичайній ситуації, як зараз. Або користуватися нормальними захисними артефактами… У резиденції він завжди був не сам, а покидав її рідко і здебільшого під охороною братів-винищувачів. Та й хто насмілиться напасти на голову південного крила Корпусу?

Невидиме лезо перетяло єпископу горлянку. Булькаючи кров’ю, він впав спиною на підлогу.

- Я назвала це заклинання “Астральний Ніготь”, - схилившись над ним, довірливим тоном повідомила Лорі. - Так собі штука, але для таких випадків, як цей - в самий раз. Я б з тобою ще потеревенила, та маю справи… Щасливо лишатись!

* * *

- Не підходь до мене з цими штуками! - Марія втиснулась у стіну, намагаючись відсунутись від лисого брата-дізнавача якнайдалі - та далі було вже нікуди. І не вирвешся - бісові кайдани зроблені на совість.

- Чого ти боїшся, дитя? - нерозуміюче спитав Парцеліус, акуратно розкладаючи інструменти на столику. - Ти ж сама намагалась випробувати межі нашого терпіння. Мої брати намагались говорити з тобою по-доброму… Та ти полегшити свою душу і розповісти нам усе - не бажала.

- Я розповідала, чорт забирай! - крикнула дівчинка.

- Розповідала, та не все. І намагалась обдурити. І не згадуй нечистого в цих стінах… Врешті-решт, - байдужим тоном промовив брат-дізнавач, акуратно протираючи інструменти ганчіркою, - не вб’ю ж я тебе. Так, трохи сухожилля, трохи м’які тканини… Зовсім трішки - ті місця, втручання в які завдає людині найбільшого болю. Але потім брат-цілитель обов’язково усе виправить, і будеш як новенька… Якщо, звісно, одумаєшся і все-таки підеш нам назустріч. Біль дисциплінує, дитя, розумієш? - він впевнився, що всі його знаряддя чисті та готові до роботи, відклав ганчірку і задоволено всміхнувся.

Марія перестала тулитись до стіни і приречено опустила голову. Будь що буде… Зробити б зараз щось, щоб втратити свідомість, або хоча б притупити відчуття… Але не з її мізерними здібностями. І не в магічних кайданах. Та й з симбіонтом останнім часом коїться щось дивне…

З коридору долинув якийсь шум.

- Що там? - здивовано обернувся Парцеліус. - Гей, вартовий! Вартовий?

Ручка замка на зачинених дверях камери повернулась. Сама. Двері відчинились.

Першим до приміщення увірвався рій базальтових голок, перетворивши інквізитора на їжачка. Парцеліус смикнувся і повалився спиною на свій столик, скидаючи інструменти на підлогу. Жодне влучання не було смертельним, але більшість голок влучили у больові точки - і тепер тіло дізнавача здригалось та вигиналось, відмовляючись коритись своєму власнику.

І вже потому всередину забігла ельфійка в зеленій сукні.

- Біль дисциплінує, чи не так, брате? - прошипіла Лоріанхейн. Швидко роззирнулась, знайшла поглядом Марію і кинулась до неї. - Нарешті я тебе знайшла, маленька… Як ти?

- Лорі! - серце дівчинки несамовито калатало від щастя. Вона намагалась підвестись назустріч - та забула, що прикута до стіни. Та й тіло, змучене голодуванням і довгим перебуванням у холодному залізі, відмовлялось робити різкі рухи. - Я… жива, як бачиш. І навіть ціла. Я вже й не вірила, що хтось по мене прийде…

- Ну що ти таке кажеш, - лагідно промовила ельфійка. - Я завжди поруч… Зараз знімемо з тебе ці штуки. Бісове холодне залізо… Не можна торкатись, - вона сфокусувалась, зробила кілька рухів правою долонею - і кайдани, розімкнувшись під дією телекінезу, брязнули об підлогу. Марія, не втримавшись на ногах, знесилено впала, та Лорі вчасно підхопила її. - Ось і все… Цього разу я, схоже, встигла в останню мить, - вона скосила очі на тіло брата Парцеліуса, що все ще звивався на столі.

Ззовні почувся гамір, тупіт та крики.

- Тривога! Хтось проник усередину! Покличте брата-цілителя, Його Преосвященство при смерті!

- Вижив, паскуда, - процідила ельфійка. - Не добила… Ну та нічого, - вибите телекінезом вікно з гучним дзвоном посипалось назовні - разом з виламаними гратами. Лорі, злегка напружившись, підхопила Марію на руки.

- Тримайся, зіронько. Будемо стрибати!

* * *

Синій овал порталу ще кілька секунд тримався і блимав, ніби пропонуючи - може ви, матеріальні істоти, все ж таки передумаєте і повернетесь назад? Та потім все ж таки згорнувся і з тихим хлопком розчинився в повітрі.

- Нарешті ми вдома, - видихнула Лоріанхейн.

Піти їм вдалось відносно легко. Вистрибнути у вікно, зробивши біля самої землі повітряну подушку, перелізти через стіну (правда, з малою на руках для ельфійки це була ще та задача), огорнувшись тінями, знайти безпечне місце, звідти порталом стрибнути до маяка, де була схованка… І вже звідти, забравши речі, знову ж таки порталом (але вже міжсвітовим) - додому. На місці Лорі завбачливо лишила переповнений Хаосом накопичувач - його викид мав стерти сліди й не дати за ними простежити.

Їх ніхто не переслідував - у інквізиторів вистачало інших проблем. Вищий елементаль Хаосу - це вам, знаєте, не жарти…

- Аж не віриться, що все скінчилось… - дійшовши до крісла, Марія знесилено впала в нього. Комочок, який, побачивши їх, одразу вибіг з кімнати, крутився довкола її ніг і терся об них. - Я тепер, мабуть, взагалі більше ніколи з дому не вийду.

- Та що ти таке кажеш, сонце! - ельфійка присіла поруч із нею. - Просто нам більше не варто розділятися. Щоразу, як ми це робимо, виходить якась халепа… Як ти взагалі почуваєшся? Вони нічого тобі не зробили? Ну, я маю на увазі, не цього разу - на щастя, тут я встигла вчасно… А раніше.

- Та зробили, - зітхнула Марія. - Впливали на мене якимось артефактом… Не знаю, що воно таке, і чого вони хотіли домогтись, та боляче було так, що я від крику мало голос не зірвала.

Обличчя Лоріанхейн спохмурніло.

- Варто було б вирізати всю ту трекляту інквізицію. Кожного з них. Ну або хоча б всіх у тій їхній фортеці.

- Ні, Лорі, ні! - дівчинка замотала головою. - Не варто так ризикувати…

- Та зараз вже запізно, - ельфійка махнула рукою. - Головне, що ти жива і з тобою все гаразд.

- Та не зовсім гаразд, - сумно відповіла Марія. - Із симбіонтом тепер коїться щось дивне… Мені здається, вони йому нашкодили.

- Ану, дай я тебе перевірю, - Лорі запустила діагностичне закляття і кілька секунд уважно прислухалась. - Хм… Моє плетіння показує, що все в нормі - ну, крім фізичного виснаження… Тут потрібен Ленмаріель з його магією Природи.

- До речі, - здивовано запитала мала. - А де решта? Де Лен, де Горін?

- Та довго розповідати… Але якщо в двох словах - коли ми тоді вирушили до храму за Оазисом, на нас чекала засідка. Інквізитори, як ти, мабуть, вже здогадалась. Почався бій, Лен намагався відкрити портал, та вороже заклинання щось в ньому порушило. Я знаю, що вони живі - але не знаю де.

- Халепа… - розгублено промовила Марія. - І що будемо робити.

- Особисто ти зараз йдеш відпочивати. Тобі не завадить. Та й я, мабуть, теж… Бо я вже не пам’ятаю, коли востаннє спала нормально. Тож гарних снів, сонце. А вранці будемо думати, що робити далі.

- Але…

- Ніяких “але”. Спати! Пухнастий - простежиш.

- Мрряу! - відповів Комочок.