I
— Чи довго ще до настання дня? — питали мене. Здається, вже не вперше. Чомусь лише мене питають про це. Чомусь усі думають, що я можу сказати їм, хоча я ніколи не міг, і ніколи не казав. Звідки я маю знати про це? Сьогодні все було, немов у тумані.
Я вийшов на вулицю та поглянув угору. Неначе світло, та чи день? Якби ж то день. День має прийти непомітно.
Я ступив пару кроків далі, вниз по стежці. На березі струмка сидів, непорушно дивлячись на червоне півсонце за небокраєм, мій син, а з ним його учні. Довкола них: на землі, на каміннях — книжки, облиті золотистим промінням. Вони сміялися й розмовляли, вказуючи подекуди на птахів чи рибу. Декотрі всміхнулися й замахали руками, помітивши мене.
Я трохи постояв, чекаючи, доки сонце зрушиться. Мені здалося тоді, що воно просто стоїть на місці, немовби вагаючись, сідати йому чи здійматися в небо.
Зітхнувши, попрямував далі. Коли вже відходив, мимоволі зустрівся очима з сином: він дивився на мене якимсь іншим, невиразним поглядом, який я тоді не зміг розтлумачити, й притискав долоню до ребра.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!