Хвилюючий офіс

Ріта стояла перед дзеркалом у своїй маленькій квартирі на лівому березі Дніпра. Її світло-русяве волосся, довге, мов пшеничні поля влітку, було зібране в недбалий пучок. Рюкзак гойдався на плечі, кросівки тихо скрипіли по паркету. Біля ніг муркотіла Мурка, сіра пухнаста кішка, вимагаючи ранкової порції ласки.

— Мурко, побажай мені удачі, — шепнула Ріта, гладячи її м’яку шерсть.

Нова робота секретаркою в “ДніпроТех” лякала, але манила — це був шанс вирватися із сірої рутини. Вона поправила легку сукню, кинула останній погляд на відображення й вийшла, відчуваючи, як серце калатає від хвилювання.

В офісі “ДніпроТех” її зустрів Данило, 29-річний директор із іскрометним гумором. Його блакитні очі блищали, коли він простягнув руку.

— Ріто, вітаю в нашій банді! Не бійся, ми дружні… ну, хіба що Богдан кусається, — засміявся він, киваючи на високого чоловіка біля вікна.

Богдан, 35-річний начальник відділу маркетингу, стояв, склавши руки. Його темно-каштанове волосся падало на лоб, карі очі здавалися холодними, але чарівна посмішка, мов спалах блискавки, змусила Ріту затамувати подих.

— Не заважай, школярко, — кинув він різко, помітивши її погляд.

Її щоки спалахнули, і вона швидко відвела очі, відчуваючи, як сором’язливість стискає горло. “Він точно не для мене,” — подумала вона, але його образ, як тінь, закарбувався в її думках.

---

Під час обідньої перерви Ріта випадково пролила каву на папери Богдана, що лежали на столі в переговорній.

— Обережніше, — буркнув він, — чи ти завжди така незграбна?

Його голос, глибокий, як грім перед дощем, змусив її тремтіти. Вона ніяковіла, ховаючи очі.

— Вибачте, я не спеціально.

Коли він забирав папери, його пальці ненароком торкнулися її руки, і Ріта відчула, ніби легкий струм пробіг по шкірі. Його карі очі, як темні води Дніпра вночі, затрималися на ній на мить довше, ніж потрібно.

— Ти завжди вибачаєшся чи тільки для мене стараєшся? — додав він із ледь помітною усмішкою, і в його голосі проскочила грайлива нотка, як вітер, що ледь торкається листя.

Ріта відчула тепло в грудях, але згадала плітки від менеджерки Анни: Богдан не довіряє жінкам, його холодність — як стіна. “Він женоненависник. Забудь,” — вирішила вона, але його посмішка, мов іскра, не гасла в її пам’яті.

---

Повернувшись додому, Ріта сіла на підвіконня, дивлячись на вогні Дніпра, що мерехтіли крізь вечірній туман. Мурка стрибнула їй на коліна, муркочучи, і Ріта погладила її, шепочучи:

— Він такий… небезпечний, Мурко. Але чому я не можу його забути?

Вона згадала його погляд, як він ковзнув по її фігурі, ніби малюючи її контури в своїй уяві. Її щоки знову запалали, і вона похитала головою.

— Ні, Ріто, він не для тебе. Ви зовсім різні. У нього, мабуть, купа шанувальниць. Але ж він красунчик.

Але в глибині душі вона відчувала, як його образ, мов хвиля, накочував знову й знову. Дощ почався, і краплі застукали по склу, ніби шепочучи її таємні думки. Ріта погладила Мурку, яка замуркотіла голосніше, і подумала: “Це просто перший день.” Але цей день, як камінь у воду, залишив брижі в її серці.