17. Страшно.
Якщо заглянути у Вікіпедію, то дізнаємось, що Страх — стан хвилювання, тривоги, неспокою, викликаний очікуванням чого-небудь неприємного та небажаного. Також страх дуже часто плутають з переляком, але відчуття дуже схожі. А ще всім відомо: нічого не бояться лише дурні…
Я вже розповідав про мій вояж без гальм вулицями Луанди (дивись розділ Другий день народження). У той момент мозок, руки й ноги працювали бездоганно. А от коли дорога пішла вверх і можна було розслабитись, я відчув спочатку, як тремтять мої руки, а потім, усвідомивши, якими могли бути наслідки, почали тремтіти й ноги… Це був страх.
Якось поїхали ми на автодром, треба було знайти з два десятки бетонних стовпчиків. Поряд на покинутій фазенді того добра було достатньо, то ж ми взялись до роботи. І коли висмикнули черговий, виявили під ним ціле кубло скорпіонів. Реакція була блискавичною - я вмить опинився в кабіні автомобіля. Всі навколо сміялись, а мене ще певний час проймав страх…
Це відчуття виникало й під час перельотів у Менонге - літак заходив на “спіраль” (цим методом пілоти користувались, коли виникала необхідність максимально швидко вийти на посадкову висоту - прим. автора), а ти розумів, що політ може закінчитись кожної миті. Саме так загинув екіпаж капітана Лук’янова…
Було страшно й під час супроводу тилових колон. Приїздиш у заздалегідь обумовлене місце, знаєш, що колона буде за 30-40 хвилин, а її нема. Залишається лише чекати… Інколи чекали й по 8-10 годин. Цей страх виникав від невідомості…
Але бували й випадки, коли страх відступав і на його місці з’являлось почуття, яке важко описати словами. Можливо, це було передчуття, яке спонукало до певних вчинків. Це сталось у вересні 1986 року на північному сході в районі Лукапа. Наша група вже майже місяць працювала на тиловому пункті управління: хтось вже виконав свої завдання, комусь “світило” працювати до кінця операції. Серед нас був радник, який відповідав за організацію постачання паливними матеріалами - він виконав свою частину роботи й, відверто кажучи - нудився…
Якось прилетів ангольський гелікоптер і він збирався покинути нас. Не знаю, що мене на це підштовхнуло, але я сховав його речі за наметом - ось такий був мій жарт. І поки він намагався знайти, куди ж ділись його речі, гелікоптер полетів далі на Луанду.
Коли я зізнався та попросив вибачення за свою витівку, він був ладен спустити на мене “всіх собак”. Що я тільки не вислухав! У таких випадках кажуть: і читане, і писане! Здавалось, що ми стали ворогами на все життя!…
Ця історія мала несподіване продовження: під час вечірнього сеансу зв’язку з Луандою, нас перепитали, чи був у нас такий борт? А головне - чи не полетів хтось з наших?… Виявилось, що саме цей борт обстріляли і він, загорівшись, впав у савану…
Цього полковника у 1989 році я випадково зустрів в штабі армії у Єревані. І його вдячності за мою безглузду витівку не було меж…
Підсумовуючи, хочу ще раз акцентувати на тому, що нічого не бояться лише дурні…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!