4. Облаштовуємо побут, або великі винаходи людства.
Поганий той офіцер, котрий не піклується про побут своїх підлеглих. Цю істину я затямив з перших днів офіцерської служби. Тому я завжди намагався розв’язувати побутові проблеми. Звісно ж, наскільки це було можливим, наскільки дозволяли обставини…
Отримавши своє перше житло у знаменитому районі “Cuca” (один з районів проживання радянських військових радників та спеціалістів - прим. автора), я зрозумів: у таких умовах жити неможливо…
Почну з того, що посеред доволі просторого подвір’я стояв контейнер для сміття. Але його майже не було видно. Скоріше це був “терикон” з відходів життєдіяльності мешканців. І все це гнило, здавалось, що все подвір’я просякло смородом. І, звичайно ж, мухи… Їх було так багато, що цей “терикон” видавався чорним.
Далі був вхід до будинку. Тут панували пацюки, які, майже не лякаючись людей, розгулювали в коридорі та на сходах. Ліфт не працював… Причина була банальна - всю шахту до останніх поверхів було завалено сміттям. Тому тішити себе надією, що колись все це приберуть і ліфт знову запрацює, було марно.
Квартира була на останньому поверсі і я зрозумів, що відсутність ліфта замінить мені ранкові вправи. Так і сталось: щодня мені доводилось долати пішки цю дистанцію щонайменше 6 разів: чим не кардіотренування! А поки що я долав цю дистанцію вперше, та ще й з валізою в руках…
Стосовно самого помешкання: я був приємно вражений плануванням: складалось враження, що архітектори передбачили все!, наче це житло вони створювали для себе. А те, що все це після 1975 року стало занедбаним, то вже від них не залежало…
Коли, оглядаючи своє нове помешкання, я зайшов у ванну кімнату, на мене чекала ще одна неприємна новина: вода у цьому будинку не підіймається вище третього поверху… Це була повна халепа! Як можна жити без води? Відповідь була проста: на першому поверсі є кран. І щодня о пів на шосту ранку в ньому з’являється вода. Тому до мого кардіотренування додалось ще декілька ранкових тренувань. Скільки саме? Та скільки встигнеш принести - то все твоє!
І, наостанок: декілька слів про меблі та обладнання помешкання. Всі столи, крісла, комоди, ліжка та інше було виготовлено з червоного дерева. На кухні я знайшов чашки, тарілки, ложки та виделки, навіть джезву для приготування кави. Але все це “прилипало до рук” - треба було терміново все це відмивати (знову ж таки - проблема з водою).
Яким чином розподілялось житло в будинку? Спочатку заселялись верхні поверхи, а потім - переселялись в помешкання нижче, які звільнялись. Все це відбувалось під контролем коменданта - місцевого капітана Енріке - треба було простежити, у кого закінчується відрядження, перенести (зайняти) свої речі, а вже потім поставити його до відома. То ж надія переселитись ближче до нижніх поверхів була. Втім, поживши на верхніх поверхах, я зрозумів: чим нижче, тим більше сморід від “чорного терикону”. А головне - набагато більше комарів, спастись від яких було неможливо. А це - гарантія, що захворієш на малярію… Тому рішення було просте: якщо переселятись, то на поверх-два. Але не на нижні поверхи.
Так я прожив до квітня 1984 року: помешкання поверхом нижче щойно звільнилось і було готове прийняти мене. До того ж сусідом був підполковник Капранов Юрій Павлович, з яким у нас зав’язались справжні товариські стосунки - завжди спокійний та врівноважений, його рішення були обґрунтовані та оптимальні, а його поради були для мене неоціненним скарбом. А в помешканні праворуч жили два прапорщики: Валерій Бояров та Юрій Холоділін, які служили в місії на вузлі зв’язку. І саме з цього моменту почалась реальна революція в облаштуванні помешкання.
Перше, що нас турбувало, це відсутність води. Тому з’явилась 200 літрова бочка і цинкований куб (на кухні) для зберігання води. Далі у ванній кімнаті з’явилась “ракета” (підвісний паливний бак від МіГ-21 [16]), яка забезпечила зберігання ще 400 додаткових літрів. Як підсумок: запас води складав півтори тони. Достатньо. Але зранку, щоб поповнити цей запас, все ще доводилось займатись кардіо тренуванням…
Для розв’язання цієї проблеми, хлопці з бази ВПС “знайшли” для мене новий паливну помпу від того ж МіГ-21. Зв’язавши всі ці речі (разом зі шлангами, хомутами та штуцерами, які виточили в ремонтному батальйоні), ми отримали компактний агрегат, який дозволяв за 10 хвилин забезпечити водою обидва помешкання! А це не менше трьох тонн…
Ще в перші дні, прямуючи в місії на вечерю, я зустрів однокашника - ми сім років прослужили в одному окрузі, але жодного разу не мали нагоди зустрітись! Він перепитав мою адресу і пообіцяв навідатись. І яким здивуванням для мене було, коли в помешкання разом з ним увійшов ще один мій однокашник, який також служив у ПрикВО! “Це ж треба було, - подумав я, - проїхати півсвіту, щоб зустрітись”…
Так ми й відсвяткували моє новосілля. Було що згадати, було про що поговорити… Микола Федоров служив у Маланже (провінційне містечко неподалік Луанди - прим. автора), тому щоразу, з’являючись в Луанді, він передавав дари природи (овочі, фрукти та інше, чого в столиці інколи не вистачало). А Володимир Шерстюк служив в столиці, в цікавій структурі, яка опікувалась АНК (Африканський Національний Конгрес - прим.автора).
Друге новосілля я святкував 1 квітня 1984 року. Як ви пам’ятаєте, в цей день я переселився поверхом нижче. Крім того, саме в цей день приїхала моя дружина…
Про все це можна згадувати довго… Адже в тих умовах ми прожили 3 роки. До чогось звикли, до чогось - так і не змогли звикнути… Бо було те, що було. І ми намагались пристосуватись до тих, на перший погляд - нестерпних умов. Але я завжди пам’ятав про тих, хто служив в бригадах, жив у бліндажах, харчувався тим, що підвезли (а це майже завжди був мінімум)… Я пам’ятаю обличчя тих, хто потрапивши у відрядження в столицю, бачив продуктовий асортимент у нашому магазині… І відчуваю певну провину перед ними…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!