Мешапи (збірка)

[Мікромешап до "Камінного господаря" Лесі Українки]

_ _ _

Ми навряд чи колись дізнаємося ім’я автора рукопису «Я є. Я бажаю». Усі згадки про цю людину були викреслені з літописів. Ба більше, про неї не прочитати навіть на стіні головного храму Мени — у місці, де донна Доля викарбовує імена всіх, хто колись жив на цій землі. Історики вважають, що той сумнозвісний шрам на Стіні Живих і Мертвих, зроблений за допомогою чорної магії, є спробою (вдалою!) знищити будь-яку пам’ять про автора. Навіщо це було зроблено? Схоже, цього ми теж не дізнаємося.

с. 69

— У світогляді філософської школи П’ять Небес зло не має онтологічного статусу!

Переляканий, я підхопився на «ліжку» та спересердя пожбурив у старого негідника напівпорожній бурдюк. Лис спритно відскочив.

— Гонорелю! Щоб тебе підняло та й гепнуло! Навіщо так волати?

— Сам просив розбудити на світанку, — лис поважно вмостився на каменюці, яка слугувала мені за стіл. Розкосі очі, що в напівтемряві світилися неприродною зеленню, насмішкувато примружилися.

— Ти найгірший фамільяр, якого тільки можна уявити, — простогнав я, розтираючи заніміле лице.

Після вчорашнього все ще було кепсько. Звісно, не так, як могло б: коли ловиш пикою закляття, зазвичай тобі світить феєрична декапітація. Та не народився ще чародій, який зміг би пробити захист дон Жуана з одного удару. Та й Гонорель недарма свій «хліб» їсть.

До речі, про вчорашнє. Треба пошвидше розібратися з небажаним гостем та рушати в дорогу. Я маю прибути в околиці Трагасу до того, як Місячна Богиня Нор злетить над вершиною Малої Гори.

Цієї ночі командорова наречена купатиметься в Печері Тисячи Кристалів, а потім піде до лісного алтаря на всеношну молитву. Я маю бути підготовленим. Мені потрібне її серце. Я не вирізатиму його прямо там, на місці: як на мене, це відгонить плебейщиною. Та й чому б не розважитися з іще живою дівчиною в себе вдома? Я досі не вирішив, що саме робитиму. Можливо, спочатку з’їм груди. У донни Анни вони невеличкі — закуска, аби збудити апетит.

Міністерський маг-лицар був там, де ми з Гонорелем його залишили. Досі сповитий магічними путами. Він прийшов до тями, та не зміг розплутати ані нитки охоронного заклинання.

— Ти ж усвідомлюєш, що не вийдеш звідси? — вишкірився я.

Замість відповіді чародій вшанував мене плювком. Жалюгідна грудочка слини з пересохлого рота. Не долетіла.

— На жаль, мені доведеться вбити тебе швидко: я не маю багато часу. Але перед тим ми все ж трохи розважимось.

Гонорель усівся поряд. Очі старого лиса розгорілися ядучо-зеленим, з рота закрапала слина.

— Жуане, погодуй мене сьогодні смачненьким.

— Я завжди добре тебе годую, старий бовдуре.

— Принизь його! Хочу відчути не лише його біль.

— Принизити? — я знову вишкірився. Потягнувся рукою до шнурка на штанях. — Із задоволенням.

с. 669

Я витримав пів ночі страждань, та врешті здався. Схлипнув. Відчув, як щось гаряче заливає мені щоки.

— Гонорелю!!! Зроби щось!

— Я не можу повернути твою ногу на місце, Жуане, той чародій забрав її.

— Зроби так, щоб не було боляче! — я майже плакав. Та мразота заплатить мені за це. Клянуся Першонародженим!

— Закликання надто сильне, Жуане. Я не можу його зняти. Хтось хотів, або ти страждав.

— Не можеш або не хочеш, недолуга тварино? Скажи чесно, ти його їв?

— Кого?

— Мій біль. Ти жер його?!

Гонорель облизав вуса. Він нічого не відповів.

с. 769

Я зі стогоном увійшов у податливу плоть. З однією ногою незручно, та я впораюся. Бо хто, як не я, ощасливить інфанту, яка звивається зараз піді мною, проливаючи криваві сльози з порожніх зіниць…

Пелена злетіла так раптово, що я завалився на бік. Огледівся. Впізнав центральний майдан столиці. Навколо з роззявленими ротами стояли люди — солдати, маги, аристократія, простолюд. І між ними — душі всіх моїх жертв. О так, трясця, пам’ятаю кожну з них! А зараз вони стовбичать тут мовчки, з урочистими пиками. Засуджують. Ха-ха!

І командор із ними… умовно живий?! Я ж убив його пів року тому. Що ж, треба визнати, його некромант добре постарався.

Я опустив погляд і побачив, що піді мною не пружне тіло інфанти, а напіврозкладений шматок гнилого м’яса, що був… О Першонароджений!.. Він був схожий на мою…

Мене знудило. Зсередини піднялася така лють, що я майже не міг дихати. Вилупки! Усіх вас спопелю!!!

Я спробував прикликати магію… та щось мене тримало. Я повернув голову вліво. Чоловік у чорній масці та коричневому плащі. Він. Той, хто скалічив мене. І хто зараз не дає нічого зробити. Клятий недоносок, виплодок бездни!

— Гонорелю!

Лис неспішно підійшов. Не до мене. До мого мучителя.

— Сподіваюся, мій хлопчик гарно тобі служив? — з насмішкою прокаркав чародій, погладжуючи мого фамільяра між вухами.

— Мерзотник!.. Зрадник!.. Знищу!.. — у безсилій люті прогарчав я.

— Дон Жуан, — голос командора навалився кам’яною брилою. — Імператор прирік тебе на смерть. Душі тих, кого ти замучив, вип’ють тебе. Нехай панує справедливість!

Привиди напосіли одночасно. Я не пам’ятаю, як довго кричав. Отямився лише тоді, коли моєму тілу дозволили опасти на закривавлену бруківку. Судомно сьорбав ротом повітря, ніби це могло щось змінити.

Не могло. Життя невпинно витікало з мене, і скоро остаточно мене полишить.

З останніх сил я підвів голову та поглянув на незнайомця в масці.

— Хто ти? — прохрипів я.

Незнайомець присів біля мене, і я побачив обличчя моєї сестри. Хуаніта… Єдина дівчина, яку я хотів і не зміг отримати. Клята курва!!!

— Я поклялася спинити тебе, братику. І я тебе спинила.

— Коктейль із приниження, люті й безпорадності, — мрійливо проспівав Гонорель, гладячись об ноги Хуаніти. — Моя улюблена страва.