Мешапи (збірка)

{Мікромешап... тобто, мікрокросовер: "Дівчина з ведмедиком" Домонтовича + "Бійцівський Клюб"}

_ _ _

«Дівчина з поетичного клюбу» (автор: Чактор Палантович)

АНОТАЦІЯ:

Перше правило Поетичного Клюбу — не розповідати про Поетичний Клюб.

СТОР. 30

Недужий день готується до смерті, і я разом із ним. Я — вазон, який недбала господиня покинула без води.

Раніше, коли мені траплялося думати про свою кончину, я завше уявляв щось гідне. Що на могилу прилетить Сова мудрої Мінерви… Ні. Мій зашмульганий надгробок зможе зацікавити хіба що п’яну, як барило, Мельпомену. «Трясця, щось ногу муляє», — скаже вона й зіпреться на мій камінь анорексичним стегном, аби зняти черевика.

Я — душевний сепсис Іполіта. Я написав би це власними шмарклями на розпеченому асфальті, якби це не було так ганебно.

Насилу піднімаю опухле від пиятики лице з тротуару. Біля мене, у напрямку клумби, пролітає поважна бджола-працівниця. Вона дивиться на мене з засудженням.

СТОР. 47

Тайлер Дерден — найдивніший поет, якого я бачив. З парадоксальної любові до творчості він влаштувався чоботарем і доярем — у село, за містом. Лагодячи черевики, він підкладає в каблуки крихкі скляні колбочки зі ртуттю. Видобуваючи з корів молоко, підмішує в тару власну сечу.

— Руйнація мистецтва є шлях до ясности, — так він говорить.

А зараз ця загадкова людина гримить посудом на нашій спільній кухні. На столі — розгорнута книга «Миловаріння і революція».

Я — крижаний жах Іполіта. Я не хочу, аби Тайлер коли-небудь дізнався про існування Зини.

СТОР. 92

Обід у Тихменєвих. За столом, крім Мар’ї Семенівни та Лесі, — я і моє нестримне бажання побачити Зину. Й ось нарешті вона!

Мені досить одного погляду, щоб світло-жовтий, до блиску натертий паркет піді мною захитався. Замість ведмедика Зина притискає до себе примірник «Миловаріння і революції». Дбайливо кладе на стіл, обгладжуючи палітурку.

— Звідки це в тебе?! — із жахом питає Леся.

— Іполіт Миколайович подарував, — Зина зухвало дивиться на мене. — Скажіть, шановний вчителю, а чи може хемік у своїй лябораторії на заводі… зварити вдосталь мила?

СТОР. 147

З номеру Тайлера доносяться дивні звуки. Це… що? Голос Зини? Чи мені причулося?..

Застигаю на порозі безмовним пам’ятником Скорботі. Переді мною на ліжку — клятий Тайлер Дерден у костюмі ведмедя, а з ним… вона…

— Зруйнуймо все до чортів! В ім’я поезії! — захекано вигукує Тайлер, не помічаючи присутності третього.

Я зриваюся з місця і чимдуж вибігаю з готелю в розпечену кримську ніч. Я — тонка кишка Іполіта. Надто тонка, аби з мужністю та прямотою стати перед Зиною на одне коліно й зізнатися їй у почуттях. Надто тонка, аби поставити на місце того Дердена, аби не простягав сальні мацаки до _мого_.

Руйнування, дух, творчість… У Поетичному Клюбі ми трощили все, що «подібне на правду, але правдою не є». Трощили, аби з уламків зібрати одне ціле. Деструкція, що невідворотно веде до синтезу.

І певний час я гадав, що зібрали. Але якщо наблизити… Ціле розпадається як мінімум на два, й одне протистоїть іншому, як Тайлер зараз — мені. Невже внутрішнє напруження — це явище неминуче, базове? Вічна розщепленість. Вибуховий конфлікт, архітектурно закладений в основі всього.

Можливо, мені насправді ніхто не протистоїть, крім мене самого? Можливо, я — сам собі Тайлер Дерден?

СТОР. 209

Берлін палає та розчиняється в кислоті. До нас уже наближаються поліцаї.

— І це все? — розчаровано питає Зина. У відблисках пожежі вона схожа на еманацію Мінерви, богині війни… Ні, не Мінерви! Це Мельпомена! Ще не п’яна, але вже ошукана долею та власними переконаннями.

— Так! — захоплено вигукує Тайлер. — Ми досягли своєї мети! Хай живе Поетичний Клюб!

В очах Зини загоряється пекельне полум’я.

— Я шукала істинної чистої правди. А в підсумку отримала лише гидкі розмови про шлюб та «моє падіння», а ще банальний тероризм на додачу. Я вас ненавиджу!

Пістолет у її руці двічі плюється смертю. Я не можу стримати крику: одна куля потрапляє мені в стегно, друга в голову. Але я… живий?! Поряд замертво падає Тайлер. Поліція заламує Зині руки. Вона пручається, але на неї все одно надівають кайданки.

Я — понівечене життя Іполіта, що навіки застигло в одній точці.

— Хочу випити, — промовляю пошепки до самого себе. — Коньяку. Багато.

Здається, я знаю, до якого клюбу увійду найближчим часом.

ВІДГУКИ:

Василь Лушпай, літературний оглядач журналу «Великі Погреби Times»:

Текст перенасичений нудними філософськими діалогами, що не мають жодної цінності. Таке враження, що все це нагромадження псевдосенсів було потрібне автору лише для того, аби вписати в них (доволі незграбно!) парочку огидних еротичних сцен.

Bulldog, ютуб-блогер:

Лише дві еротичні сцени на весь текст! Не сподобалося.

Марія Завадська, психіатр:

Не рекомендувала б цей твір нікому.