Це (цикл)

ЦЕ (частина 4).

...

Йому треба було якомога швидше позбутися цієї _перчатки_.

Він пірнув у темряву кімнати й тихо, намагаючись не розбудити дружину, підійшов до вікна.

Надвечір знялася гроза. Тепер краплі дощу неспокійно шелестіли листям, і лише цей розмірений шум порушував застиглу безмовну ніч. Але ці звуки нагадали йому, як розсипається на порох сухе осіннє листя під ногами. Йому здалося, що він чітко розрізняє шепіт смерті. Він раптом залишився сам на сам — але не з цим світом — а зі світом, чужим йому, йому і всьому живому. Розчарування, жорстокість і смерть... — ось що обіцяв цей світ. І він був такий самотній у своїй боротьбі, він був такий слабкий...

Але зловісне дихання тільки торкнулося його душі... Цього разу.

Блискавка освітила його бліде обличчя, коли він викинув _перчатку_ за вікно. Замогильний гуркіт грому сповістив мертвих про те, що їхня година настає.

Він знову зачинив вікно сіткою і повбивав комарів, що вп'ялися в руку. І довго розглядав сліди крові, що залишилися. Це нагадало йому про _щось_. Він повернувся в мирну тишу кімнати й подивився на сплячу дружину. Вони в безпеці. Поки що.

І лише прим'ята трава знала про те, куди подівся предмет, що впав на неї. Але він навіть не замислився, звідки взялася _перчатка_. Як і не подумав, до чого це може призвести. Але чому? Адже він _знав_...

Їй знову снилося жахіття. Ще не прокинувшись, вона підкинула руки, намагаючись за щось ухопитися під час стрімкого падіння. Але сон вже пішов. Посіпуючись, вона лежала на зім'ятій постелі. Виглядало це так, ніби вона боролася була з кимось.

Але нічні тіні не пішли нікуди, вони просто трималися осторонь. Зло ніколи не вмирає: воно може причаїтися, навіть може заснути, але воно завжди поруч. Воно живе в кожному з нас. Ви можете подумати, що його немає, — а воно чекає. Чекає...

Але, схоже, очікуванням настав кінець. Вони нещодавно оселилися в цьому будинку, перебравшися сюди з маленької, але затишної квартирки. З чим був пов'язаний їхній переїзд, вона так і не зрозуміла, але давно була готова. На жаль, мрії про життя в «замку» виявилися не такими світлими в дійсності. Будинок, хоч і власний, трохи пригнічував. Можливо, річ була у звичці, а може, й справді — у віці. Ймовірно, коли вона підросте, то полюбить цей будинок. А зараз... Піти до батьків? — думала вона, їжачачись від неприємних відчуттів, викликаних пережитим страхом.

Пальці її посмикувалися. «Що таке?» — здивувалася вона і подивилася на руку. На ній була _перчатка_. Зі зляканим подихом і якоюсь огидою вона зірвала _її_ та відкинула геть. _Перчатка_, здавалося, була жива! Чи то коричневого, чи то чорного кольору — у темряві, далеко від увімкненого нічника стверджувати було важко, та це й турбувало її найменше — _вона_, безсумнівно, жила якимось дивним життям...

Дівчинка схопила зі столика велику книгу — перше, що спало їй на думку — і затиснула в ній диявольський шматок матерії. Ноги її тремтіли, але вона підвелася і, вже не впевнена в тому, що не спить, побігла до мами.

Надворі шаленіла злива.

Тепер будинок здавався їй величезним. Вона спіймала себе на тому, що боїться. І не стільки ночі, не стільки темряви, не стільки дощу, скільки самого будинку. Але було щось іще. Щось, що мучило її значно сильніше за все інше. Щось глибоко всередині.

Коридор здався їй нескінченно довгим. Спальня батьків розташовувалася зовсім поруч — перші двері ліворуч. Однак вона пішла не туди. «Щось» тягнуло її в протилежний бік, і їй довелося підкоритися.

Вона побачила двері там, де їх раніше не було. І самі двері були якимись не такими — вони то з’являлися, то знову зникали...

Німіючи від страху, вона відчинила двері, рухаючись як уві сні. Вона пройшла короткий вигнутий коридорчик. Повертаючи ліворуч, він вивів її до кімнати.

Кімната була доволі великих розмірів; вона була яскраво освітлена люстрою, що звисала з високої стелі. Підлогу встеляв старий килим з незрозумілими напівстертими візерунками; стіни прикрашали шпалери непривабливого вигляду.

Біля входу стояла дубова шафа, навпроти неї біля стіни стояло ліжко, над яким висів інший килим; ще один килим висів на дальній стіні кімнати. За шафою розташовувався невеликий комод з поставленим на нього дзеркалом у старовинній оправі. А біля дзеркала був _синій_ _бог_. Це була статуя з неясними обрисами, близько пів метра заввишки і кольору безтурботного неба.

І тут _синій_ _бог_ заридав.

І тепер почуття її хлинули назовні. Ось _чого_ вона чекала. Вона _знала_. Вона зрозуміла, чим було те «щось». Їй усе стало гранично ясно... і ось тоді вона злякалася по-справжньому. Це вже було з нею... чи не з нею, і зараз... зараз...

Вона з жахом озирнулася. Так, це був _він_. Не її батько. _Він_ стояв за її спиною і руки _його_ тягнулися до її горла. Він не став вищим, але здавався велетнем — _його_ розпирала жахлива потойбічна сила. _Його_ тіло під впливом _сили_ роздулося демонічними м'язами, а обличчя, спотворене самим дияволом, випромінювало сліпу нещадну ненависть і лють. _Він_ був потворний, _він_ був спотворений. _Його_ скам'яніла постать була настільки нелюдською, що вона не змогла стримати стогін, який рвався з грудей. Істота була демоном, безмовним слугою пекла, жахливим витвором абсолютного зла. І воно _чекало_ на неї.

Усе її тіло скувало заціпеніння, але вона встигла помітити, що _він_ носить лише одну _перчатку_. І ця _перчатка_ _сама_ прагнула загасити вогонь її життя.

— Мені потрібна друга _перчатка_! — заревло моторошне створіння темряви. Вона була не в силах навіть боятися _його_ — _це_ було набагато гірше за страх. Немислима жорстокість прозирала в кожному _його_ русі, сам вигляд _його_ був втіленням почуттів, значно сильніших за зневагу і ту ж ненависть, значно нижчих... О, як _він_ ненавидів! Того, хто пізнав усю глибину _його_ збоченої суті, не врятувало би ніщо.

З бездушною огидою _він_ жбурнув її на підлогу.

— Де _вона_? — тисячі голосів людей, що мучаться в невимовній агонії, злилися в цьому крику.

Але голосніше кричав _синій_ _бог_. Неймовірні страждання, очевидно, змушували ідола надриватися від болю. Бо він вторував закатованим душам.

І, коли в обіймах смерті вона почала провалюватися в безодні пекла — бо не було надії — жахливий зойк почав затихати. Тому що була лише _одна_ _перчатка_.

_Він_ ішов. З усіх сил _він_ чіплявся за знищені _ним_ залишки свідомості, лишаючи понівечені сліди, що кровоточили, - але все одно ішов...

— Тату?

_Перчатки_ не було на його руці. Але щось було не так. Знову це «щось»! Чому? — болісно запитувала вона себе. Вона вже _зрозуміла_, але не хотіла вірити... Батько розплющив очі і з кам’яним виразом, сам не свій, рушив за нею.

— _Ні_! — вибиваючись із сил, вона побігла раптово розтягненими і потемнілими коридорами — мертвими печерами в її уяві. Вона боялася, як ніколи в своєму житті. Її била дрож... _адже_ _тут_ _завжди_ _було_ _страшно_. Завжди. Тільки цього ніхто не помічав. _Це_ не відчувалося, як зараз.

Двері до маминої кімнати не відчинялися. Зі стриманим криком вона боролася з ручкою і, нарешті, кинулася всередину, болісно усвідомлюючи, як же повільно вона рухається.

Мама не спала.

— Знову! — тільки й спромоглася промовити вона, впавши до матері в обійми. Її душили сльози.

— Я знаю. Ну заспокойся, — втішала дівчинку мати, обійнявши за талію. І на цій руці була _перчатка_. _Друга_.

[8.02.1999]