Третього шансу не буде...
— Сумка… — залишилась в кабінеті.
Отямилась вона:
— Як же її забрати, бо я не можу туди повернутись, він же там. А якщо він подумає щось непристойне про мене? А якщо мені захочеться продовження? Можливо, мені не потрібна та сумка. Ха-ха. Добре. Спочатку зроблю свою роботу, а потім подумаю, що робити далі.
Вихором витали думки в її голові. Вона сіла за свій робочий стіл, увімкнула комп’ютер, почала працювати. Через кожні п’ять хвилин вона червоніла, згадуючи той поцілунок. Її серце ще й досі калатало на силу. Через пару годин вона впоралася з роботою і почала планувати, як же забрати сумку, щоб не зустрітися з ним, хоча ноги самі напрошувались туди піти, аж пританцьовували.— Добре! — сказала вона собі. — Зараз або ніколи!
І тричі піднімала руку до дверей. Раптом погасло світло. Вона зрозуміла, що це знак, і рушила до його кабінету. Почалася метушня:
— Що трапилося, чому знову зникло світло?
— Та, здається, механік знову експериментує.
— От наганяй отримає, — чулись голоси.Вона вирішила скористатись цим моментом і зайшла в кабінет за своєю сумкою. Його там не було.
«Чудово, — подумала вона, — не доведеться ховати свої очі від нього.»
Вона взяла сумку, поклала в неї шапку і… І на дверях зустріла його. Її серце сховалося в п’яти, а розум знов сховався за ширму, і вона розгублено стояла кілька секунд, дивлячись прямо йому в очі. В очі, від яких вона ледь не втрачала розум. Їй завжди здавалося, що в цих карих очах відбивається вона, як у дзеркалі. Це змушувало її посміхатися навіть у тяжкі моменти.
— Я забула сумку, — промовила вона, і її обличчя спалахнуло. Це було видно навіть при аварійному освітленні.
— Я бачу, — сказав він, не видаючи своїх емоцій.
— Ну то мені вже час, я піду, — продовжувала вона.
— Ні… — тільки й встиг випалити він, як його перебили.
— Пане командир! — хтось вигукнув за спиною.І поки він повертав обличчя, вона вислизнула повз нього. Він тільки й встиг торкнутися тендітної жіночої руки. Її серце заколотилося ще сильніше, а ноги наче налилися свинцем. Вона дуже хотіла залишитись, але сумніви в тому, що робити далі, змушували її тікати. Від розгубленості вона продовжила тягти свої важкі ноги знову в кабінет.
«Так, документи, мені ж треба повернути договори, точно…»
Вона схопила папери тримтячими руками і вислизнула через чорний хід. Це вона вміла добре — знайти собі якусь справу, щоб не вирішувати проблему, яка назріла.
В її русявій голові було стільки думок, що вона не помічала нічого кругом себе. Швидким кроком вона попрямувала подалі від місця, де не змогла втримати себе в руках. Їй було соромно, що вона піддалася моменту. Він по звичці цілував її в щоку при зустрічі, чому вона цього разу поцілувала його прямо у вуста?
— Ей! — почулося позаду.
— Дівчино, ти впустила папери!— Дякую, — різко промовила вона і присіла, щоб все зібрати.
Раптом з її очей полилися сльози. Вона сама такого не очікувала.
«Що ти робиш! — кричала вона в думках сама на себе. — Ти лише кілька місяців тому зізналась собі, що стільки років його кохала. Ти впустила його двічі, невже знову? Що мені робити? А якщо мене хлопці не зрозуміють…? Що якщо нічого не вийде? Я йому зовсім не підходжу. Ми ж з різних світів. Ми різні. Ми — повна протилежність! Як далі працювати на одному кораблі? Навіщо ти взагалі дозволила собі про нього думати? Ти ж забула його 10 років тому, ти не піддалася емоціям. Так, тоді він не фліртував, він був щойно одруженим, йому явно було не до тебе…» — почала заспокоюватися вже не юна дівчина, аяк і ще кілька годин тому впевнена в собі жінка. В будь-якому разі вона так думала про себе.«Що ж, вставай і йди далі жити своє нудне і порожнє життя… Третього шансу не буде...»
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!