Схиблений. Мемуари упиря

«Але вони мені повірили» — заспокоювався я подумки того вечора, поки йшов додому. Я не пам’ятаю, як туди дістався — йшов пішки чи встиг вловити фіакр. Проте запам’ятав лише ці слова, що крутив у голові, та те, що мене постійно нудило. Постійно.

Я навіть прокинувся вже в обіймах з металевим відром та з відчуттям, неначе з мене скоро вийдуть всі нутрощі. Та я ж не хворію. Не від протухлої їжі, не від міазмів [1]. Втім, того ранку хотілося, щоб я все ж хворів.

Бо коли я заглянув під ліжко до своїх запасів крові, горло знову судомно стиснулось. Пусто. Повністю. Навіть кожна баночка вимита.

До настільки сильного голоду я ще себе не доводив. Завжди мав час або сховатись у лісі, або вчасно вмирали жебраки. Гадство.

Я засунув носа глибше у комір пальта та вийшов на вулицю. Дорогою раз у раз притискався до холодних стін будинків — мене усього трусило. Немов від хуртовини, але той суботній ранок видався навпаки занадто теплим.

Все добре. Я просто перенервував, тому голод такий сильний. Це нормально. Зараз спокійно дійду до лабораторії та поїм. Там точно щось та залишилось.

Це єдине, чим заспокоював себе дорогою, хоча ледь переставляв ноги. А поряд з людьми намагався взагалі не дихати, бо подеколи переставав себе контролювати. Так, це вже перебір. Не можна так нервувати.

— І ти настільки впевнений, що це через нерви? Ти дурний?

Тихий голос Мари, немов протяг, пройшовся стінами підвалу і змусив здригнутися. Втім, я вже побачив свою шафку зі зразками крові. Мене вже ніщо не могло зупинити.

Маленький замок. Лише він відділяє мене від нормального життя. Пальці трусилися. Мара ще щось белькотів над вухом. І ось нарешті. Нарешті!

Вже не дивився на підписи — схопив першу баночку в якій багряної рідини було найбільше. Моя гарненька...

— Ти де хоробрості нажерся мене ігнорувати! — Його крик прогримів з усіх сторін одночасно, і моя баночка полетіла донизу.

Скло розлетілося на десятки частин, а кров розлилася підлогою. Я вже падав на коліна до неї, якби Мара не пришпичив мене до стіни, тримаючи за горло.

— Ти вже як та сука в тічці! Неважливо, де та як, головне, щоб було. — Він обдавав моє вухо своїм гидотним подихом, однак скільки я не намагався хоча б ногою повести в сторону моїх баночок, все марно.

— Пусти! Чи тобі подобається дивитись, як я мучуся?

— Ну так, — присвиснув він, — я чорт, я люблю дивитись, як інші страждають.

Вийшло. Ліва рука змогла ворушитись, і я потягнувся до шафки.

— Але зараз! — Мара це помітив і вивернув мою руку до хрускоту. Паскуда! — Але зараз я хочу з тобою серйозно поговорити. Ти взагалі розумієш, що витворяв вчора з тими людьми?

Шафа. Моя солоденька шафка. Контроль Мари над моїм тілом був, як ті гойдалки — то сильнішав, то слабшав. Від чого я лише звивався, як зміюка та скулив, коли Мара мені знову вивертав руки.

— Я просто хочу їсти! — Мій крик розійшовся по підвалу луною. Врешті-решт Мара зітхнув та дав мені спокій.

Нарешті. Моя шафка!

Акуратні баночки, немов із солодким варенням. Я нетерпляче відкрутив одну та підніс до губ. Допоки не зрозумів, що вона пуста. Поліз з наступною — те саме. І тільки тоді я збагнув, що ще мить тому повна шафка, зараз стояла порожньою.

— Що? Нема? — Фиркнув Мара з-за плеча. — А де ж воно все поділося?

Мені стало аж занадто спекотно. Зуби нили від стискання, а руки від усіх вивертів. Та найбільш стражденною лівицею я схопив пусту банку та жбурнув її в обличчя цього клятого чорта.

Та мені начхати! Реальний він чи вигаданий. Живий чи мертвий. Але коли Мара посміхався і нахабно сидів на столі з моїми книгами, я не роздумуючи кинув у нього дубового стільця.

— Ой, як боляче.

— Та щоб ти здох, виродок!

Жбурнув ящик зі столу. Далі — всі мої пилки, ножиці та ножі. Закипала кожна частина мого тіла, хотілося затовкти його, забити, змусити кричати від болю, відчути те саме, що і я! Проте речі летіли повз.

— Поверни мені мою кров, сволото!

Книги та записники. Двері шафки. У вухах безперервно пищало, та Мара продовжував посміхатись, від чого руки тільки сильніше впивались у все, що траплялося поряд.

Половина драбини. Ніжки стола. Уламки скла. Мої очі затягло сліпотою. Я вже не бачив, з якою боку він з мене сміявся. Кидав усе, на що міг натрапити. Чим ще міг стерти його існування.

Допоки безсило не впав на підлогу та втис обличчя у закривавлені руки. Скло порізало рукавиці. Тому я їх зняв та почав облизувати свої руки.

Моя шафка. Моя кров. Моя лабораторія.

Мара як і завжди постав переді мною нізвідки.

— Тобі вже казали сьогодні, який ти нікчемний?

— Я знаю. — Бо я пив свою кров.

Це діяло більше як самонавіювання. Рани на руках гоїтимуться, як у людей — декілька днів. Тому я пив, доки не побачив у руках Мари книгу. Він уважно читав її та не звертав на мене уваги.

На мить моя свідомість стала яснішою, і я впізнав палітурку. Саме ця книга допомогла викликати Мару.

Губи самі викривились у посмішці. Неподалік валявся бинт, яким я перев’язав руки та вийшов з підвалу. Мною знову керувала ціль. Мара щось ще намагався кричати вслід. Але тепер мені потрібна лише вона — Соломія. Жінка, що продала мені цей клятий посібник для самогубців.

—————

[1] Міазми — отруйні випари, продукти гниття які, як вважалось до винайдення мікробної теорії у 1850-70х роках, викликали хвороби.