Схиблений. Мемуари упиря

Натомість я проспав цілу добу, а наступного ранку розібрався зі своєю поштою та пішов до університету. Згадав, що на мене досі поширюється правило студента медика — єдина поважна причина не прийти на заняття — це смерть, і то не завжди.

Це звучало смішно, втім, весело мені аж ніяк не було. Я сидів в кінці аудиторії та підраховував кількість своїх пропусків, вираховував, чи встигну закрити їх до кінця семестру. Паралельно намагався слухати, під яким кутом засовувати руки, якщо дитина при пологах іде вперед ногами. І я займався цією дурнею, поки містом вештався створений мною ж упир!

Але Раду і сенсу шукати не було. Грайфсвальд настільки великий, що я б лише втратив час ще й сам загубився. І де гарантія, що Раду мене не уникатиме? Та і чим я йому допоможу? Він не знає нічого про своє нове тіло, і я також! Все, що міг, за цей час дізнався на котах. Одначе обернений кіт і людина — це ж різне.

Після занять я навідався до своїх експериментальних щурів. У надії, що хоч там знайду щось гарне. У надії, що операція на щурі розкаже більше про цю псевдокров. Та тривожні думки мене не покидали. І натомість я тільки покалічив щура.

До кабінету зайшов доцент Циммерман. Взагалі я сюди прийшов саме до нього. Але на мою присутність він відреагував лише важким зітханням та зиркнув збоку на криваве місиво у моїх руках.

— Жодне відкриття не робиться настільки швидко. — Бурмотів я, аби перервати цю тишу, роблячи черговий шов на череві щура. — Не знаю, хто взагалі вирішив, що за чотири дні я можу створити те, чого ніколи не існувало.

Я не наважувався підняти на доцента очі, бо вже відчував на собі цей осуд та очікував на нотацію, що я поводжуся несерйозно, і треба взяти себе в руки. І я хотів це почути.

— Ну, хто, скажіть мені? Хто? — Все ж не витримав та подивився на нього.

Та Циммерман і бровою не повів.

— Фрайгер Кац просив передати, що хотів би сьогодні зустрітися з вами о третій біля ратуші.

«А ти йому секретар чи що?» — Тільки й хотілося ляпнути, однак, натомість перепитав:

— А чому він сам мені про це не повідомив? Позавчора, до прикладу.

— Не знаю, я йому не секретар. Але ви краще сходіть і провітріть голову. — Він кивнув у бік щура. — Можливо будете робити не настільки грубі відступи між швами. Воно не загоїться лише через це. Не очікував від вас такого виконання.

Не секретар. Проте Кац мені міг і сам передати, замість того, аби грубити. Як ніяк ночували в одній кімнаті.

На щастя, тепер тільки про це я і думав, поки йшов у призначене місце, минаючи купу народу на площі. Кац вже чекав мене на сходах. Точніше, він з усіма муками, саме підіймався останніми сходинками до головних дверей. Мабуть, думав чекати мене вже там. Бо коли я привітався з ним іще на сходах, на мить Каца перекривило так, неначе останнє, що він хотів бачити — це мене. По правді, я теж.

Я більше не міг нормально на нього дивитись. Він не здавався вже тим монстром, але і приємним Кац не став теж. Він простягнув мені руку, цей дружній жест, і коли я її потиснув, хотілося лише нахилитися ближче і спитати, ким був той гість.

Неочікувано я зрозумів, чому на площі зібралось стільки народу. Рівно о третій головною вулицею провели групу в’язнів на страту. І всі споглядали за цим, як за виставою. Кац дивився на в’язнів особливо пильно, неначе намагався розгледіти обличчя кожного. І все це з такою усмішкою, що мені по спині пройшовся холод. Скотина, хто ж за тобою стоїть?

Ми йшли мережею широких коридорів із зеленими килимами, чиї стіни увішував різний мотлох. Саме мотлох, бо картини раз у раз повторювались, а статуї блищали, немов просто пофарбовані під дорогі камені. Але радувало, що Кац нарешті пояснив причину зустрічі. Бо питання: «Чому ратуша?», так і сиділо на язиці.

— Сподіваюсь, Циммерман розповів вам, що фонд вже майже готовий фінансувати ваш проєкт. — Хоч ми йшли повільно, Кац дихав так важко, немов до цього не сходами підіймався, а оббіг усе місто.

— А я можу дізнатись деталі? Бо доцент Циммерман не сильно говіркий. Можливо, я міг би в чомусь допомогти.

Кац кивнув чоловіку, що пройшов повз, та відкинув волосся назад.

— Звісно, що допоможете. Ви тут саме для цього.

Рукавички за спиною заскрипіли. Яка чудова новина! Ми все заглиблювались у праве крило будівлі й, здавалося, робитимемо це ще довго.

— Наш фонд вже не перший рік реалізує те, що раніше суспільство не хотіло приймати. А чому? Бо вони хочуть тут створити другу Францію. — Останнє він прям таки виплюнув. — Хочуть забути всі вищі ідеї та потонути у ріках крові аристократів на гільйотинах. Тому ми намагаємось хоч якось цьому протистояти.

— Доволі патріотично. — Кинув я, сильно не замислюючись. Але Кац зупинився та насупився, немов сприйняв це як особисту образу.

— А ви маєте щось проти? — А ні, він кривився від болю.

— В жодному разі. Можна поцікавитися, що з вашою ногою?

Секундна тиша, і він засміявся. Не так голосно і неприродно, як робив це вночі. Втім, краще б він човгав у мене під вухом, ніж це.

— Лікарі! Ну звісно, вас цікавить лише фізичне, жодного морально...

— Я не...

— Перелом. Впав на коліно, а воно погано загоїлося. Нічого особливого.

Ми стояли у кінці довгого коридору біля великих дубових дверей, на яких поблискувала табличка з надписом «бурмістр». Коридор майже пустий. Поряд тільки гвардієць на варті.

— А вам не пропонували ту ногу відрізати?

Так, я хотів сказати саме це. Тому без жодного дорікання совісті дивився, як отетерів Кац від почутого і застигнув з рукою біля дверей.

— Язика собі відріжте, якщо вам так хочеться. — Буркнув та постукав у двері. Ну добре, триймай цю маску і далі.

За дверима на нас чекав невеликий кабінет, теж увішаний картинами. Найбільша висіла позад письмового столу, за яким і сидів бурмістр Абіхт. До цього я його бачив лише кілька разів, і те на портретах. Проте наживо він виглядав строгіше Циммермана на лекціях. І хоч Кац з ним привітався, як зі старим другом, це однаково мало вигляд гімназиста у кабінеті директора.

Але до чого тут я?

Я слухняно йшов хвостиком за Кацом. Представився, коли попросили.

— Бауман? А ваш батько випадково не був бурмістром Ендема? Невеличке містечко південніше Грайфсвальда.

— Саме так.

— Ми були знайомі в молодості. Ви схожі на нього. Співчуваю вашій втраті.

— Дякую.

Навіщо я тут? Ці пусті, надмірно солодко люб’язні розмови та невизначеність зводили мене з розуму. Про всяк випадок, коли ми з Кацом сіли навпроти письмового столу, я прорахував, наскільки швидко вийде звідси втекти. Двері важкі, швидше об них стукнуся, ніж швидко відкрию. У коридорі гвардієць. На вікнах фігурні металеві ґратки.

Гадство, які, до біса, вікна! Це вже параноя. Однак перестати крутити у пальцях ґудзик жилетки я так і не зміг.

— Гер Абіхт, ми ж до вас все з тим же питанням. — Делікатно завів Кац, втім, щирість бурмістра вмить стала натягнутою.

— Ми ж з вами, здається, вже все обговорили. Чи ви знову хочете зіпсувати мені настрій?

— В жодному разі. Але зараз...

Кац наступив мені на ногу. І навіть після того, як я її миттєво прибрав, він її знайшов знову та натиснув сильніше, раз у раз кидаючи мені погляд.

— Наразі проєкт є врази масштабнішим.

Бурмістр Абіхт з кожним словом Каца був все ближче до того, аби перейти на грубості, а то й зовсім викинути нас звідси. Проте Кац плів одне й те саме аж ніяк не для нього.

— Нам потрібно про це з вами домовитися. Зараз.

Сволота! Ірод! Я не можу це контролювати. До цього це все ставалося випадково, а бурмістр на межі вже зараз. І жили на його червоному обличчі ходили вже зараз.

— Гер бурмістре Абіхт, а ви впевнені, що ваше рішення є настільки остаточним? — Коли я заговорив, ґудзик з жилетки покотився підлогою, а Кац миттєво сунув мені в руки папери, які не зрозуміло де взяв.

— А ви сумніваєтесь у моїх здібностях висловлювати власні думки?

— Побійтеся Бога! Але як щодо цього? — Я сунув йому ті папери, навіть не читаючи.

Він побіжно окинув їх поглядом і просто таки швиргонув їх мені в обличчя.

— Це що взагалі таке!

Очі. Сволото, дивись мені в очі.

І він завмер. На одного це було боляче. Кац підібрав папери та сунув їх Абіхту ще раз, допоки він тримав на мені заворожений погляд.

Я неначе тягнув щось із нього. Липке і смердюче, і воно ніяк не закінчувалось. Мені бракувало повітря, а груди стискало, немов їх хотіли видавити. Після чого липка суміш закінчилась, і всередині мене щось почало рухатись. Мені неначе повільно обпалювали легені. Смажили на повільному вогні. Я втис пальці у стіл, але продовжував говорити дурню, намагаючись не закричати від болю.

Допоки Абіхт не поставив свій бісів підпис внизу паперів.

Кац вирвав їх у нього з рук і, дмухаючи на чорнила, підскочив так швидко, що здалося, немов це галюцинація. Проте я нарешті міг просто вткнутися лобом в коліна та перестати.