Схиблений. Мемуари упиря

Мені не зав’язали руки. Я вільно йшов вогкими темними коридорами вслід за наглядачем. І навіть без жодного супроводу позаду. Мене це спантеличило занадто сильно, тому я й не тікав.

Нарешті наглядач зупинився біля важких дверей. Відімкнув численні замки на них, і з протилежної сторони завиднілась бруківка. Вулична.

Ноги неначе вросли у підлогу, а рот відкривався у німому звуці. Наглядач фиркнув та штовхнув мене в спину.

— Повторюю — ви вільні! — Гаркнув, замикаючи всі замки вже за моєю спиною.

Здавалося, що це сон. Я провів руками по волоссю та глибоко вдихнув. Але ж ні — це реальність. Над містом сходило сонце, а у повітрі пашіло ранковим морозом.

Не знаю, скільки днів я пробув у в’язниці, втім, це не важливо. Я хотів одного — якнайшвидше дістатися дому, нормально поїсти та виспатися.

Вулиця навколо пустіла. Тільки одинокий фіакр, що їхав від мене праворуч. Однак саме навпроти мене він і зупинився. Дверцята прочинилися, однак звідти ніхто не поспішав виходити. А кучер, на додачу, раз у раз зиркав на мене.

Тихо. Це параноя — я всього лише втомлений. Тому мовчки розвернувся наліво. Переді мною були цілі три пусті вулиці. За винятком чоловіків на розі кожної. І усі вони дивилися в мою сторону.

Гадство. Знову.

З фіакра долинало легеньке постукування. І воно припинилось, як тільки я сів навпроти Каца, а фіакр рушив.

— Правильний вибір. — Кац аж світився. Кидав погляди, то на мене, то на вікна. А я раз у раз тер оголені руки. Ще рано для болю, без них я просто почувався голим.

— Погоджуюсь. І, до речі, так. Дякую вам за це.

— Дякую? — Кац на мить застиг. — І за що ж?

— За те, що дістали мене звідти. — Знизав плечима. — Якщо я, звісно, все правильно зрозумів.

— Правильно. — Його зуби так і зблиснули в тому вискалі. — Вони помилилися ще на початку, коли пішли не тим шляхом.

Я кивнув. Руки все ж припікали та, що дивно, Кац теж дивився на них.

— А, точно. — І дістав з-під сидіння мої рукавички. — Тримай. — Втім, простягнув він їх так, немов то була купка гною.

— Ви були у мене вдома? — Не хотів, але вирвалось.

— Ні. — Він знову увесь світився. — Це ті, що забрали у вас при затриманні.

Ті, що забрали при затриманні, мені потім закривавленими показували. Мої білі рукавички для розтинів. А ці були коричневі. І з того, як Кац весело тарабанив пальцями по сидінні, я розумів, що він теж знав різницю між цими парами.

— А, так? Добре. Перепрошую. Зовсім не ті думки в голову лізуть.

— Розумію.

— То стало відомо, хто насправді вбив ту сестру?

— Так. Це був я.

Він відповів на це так, мов я спитав, чи вміє він розмовляти. Настільки спокійно, що на мить розучився говорити я.

А фіакр тим часом зупинився навпроти того самого готелю. Правда, у денному світлі він не здавався таким помпезним.

На щастя, Кац не повів мене до того ж номеру. А скакав, навіть з тою ж швидкістю, що і я, на останній поверх. На якому один з коридорів закінчувався широким балконом.

Не люблю такі висоти в компанії подібних людей. До того ж мені не треба бути лікарем, аби розуміти, чому в Каца настільки широкі зіниці. Що, настільки болить?

Як тільки ми спинилися на балконі, нам принесли пляшку вина. Допоки Кац розглядав напій в бокалі та філософствував про його витримку, я чекав, коли спина лакея зникне за поворотом.

— Можна поцікавитися, навіщо ви вбили ту сестру?

— А чому ви вирішили, що у нас настільки близькі взаємини, аби я розповідав подібне? — Водив він пальцем по краю бокала, зовсім не здивований запитанням.

— Хіба ми не ділові партнери?

— Приємно чути, що ви нарешті це зрозуміли. Але ж не в особистих справах. — Він відставив бокал на столик та попрямував до ажурних билець балкона. — Ви ж розумієте, чим саме займається наш фонд?

Тієї ж миті я відчув у кишені піджака шматочок паперу. Залізний купорос, що лежав там ще з вечора в цьому готелі. На всяк випадок. Я кинув погляд на бокал Каца. Як зміниться смак вина? Може стати солонішим. Проте він вже і так під опіумом. Та чи вистачить цієї дози на його вагу?

— Не зовсім.

— Тоді подивіться на це чудове місто.

І я на ватних ногах став поряд із ним. Місто з балкона виднілося пречудово, бо не так багато будівель в ньому мало чотири поверхи, як готель.

— До прикладу, що ви бачите поряд із церквою?

Зовсім крихітна церква. Навіть в Ендемі вона була розкішнішою. Я не знав, що за будівля поряд, тому почав вгадувати:

— Школа? Сиротинець?

— Саме так. Сиротинець. З півником на даху.

Сиротинець майже повністю закривала собою церква, тому я міг бачити лиш цятку, проте, аж ніяк не півника.

— А тепер погляньте у протилежний бік. На пустир.

— За формою схоже на гімназію.

Він досадно прицмокнув.

— Майже. То міський сиротинець. — Кац попрямував назад до софи, й в мене завмерло серце. — Це наш основний проєкт. Сиріт, на жаль, ніколи не буває мало, але тут з них хоча б роблять світських людей, а не релігійних фанатиків.

Він жестом нагадав про мій бокал. Під пильним поглядом я зробив ковток.

— Ми даємо дітям шанс на щасливе життя. — Вів Кац далі ще більш усміхнений. — Без постійних молитов, без покарань у вигляді читання Біблії з піднятими руками декілька годин поспіль. Та без настанов, що кожного треба пробачити. Бо не кожного, чи не так?

Він підніс свій бокал до обличчя і на мить принюхався. Я намагався не видавати себе, тому теж надпив вина. Ти сам казав, що не кожного треба пробачити. І за мить він все ж зробив той глибокий ковток — майже увесь бокал за раз.

— Я так розумію, ви виросли в церковному сиротинці?

Так до останнього і не зрозумів — перекривило його від вина чи від запитання.

— А я бачу, ти ніяк не вгамуєшся? — Здавалося, він ладен на мене кинутися. — То так. У трьох різних церковних сиротинцях. У Грайфсвальді, Вольгасті та наостанок в Ендемі. В Ендемі я навіть співав у церковному хорі. Пастор Адам розгледів у мені цей талант. Зараз мені, звісно, вже не до співів. Та і сиротинець закрили за моєю вимогою. Тепер ти відчепишся?

Я стримано кивнув, готовий реагувати на будь-який його рух. І знову Вольгаст. Цікаво наскільки високий мур тамтешньої в’язниці. Мабуть, достатньо високий, щоб, впавши, переламати коліно.

— Перепрошую. — Видавив з себе.

— На це «перепрошую», мені хочеться відповісти так, як ти відповів на те «дякую». — Бурчав Кац, натомість просто наливаючи собі ще вина.

— За це теж перепрошую.

— За це не потрібно. Ми вже порозумілися один з одним, чи не так?

Його рот розтягло в посмішці. Чесно — краще б він злився.

— Так. — Я ще раз кинув.

— Документи, що ми тоді підписали, змушують місто частково відповідати за фінансування нашого сиротинця. Ми розширюємось, але не хочемо нічим жертвувати. Тому післязавтра будемо присутні на обговоренні міського фінансування на наступний рік. Ви ж не проти?

У грудях нещадно запекло, хоча єдине, що я гіпнотизував — це свій бокал. Який і осушив за раз.

— Можна вас про дещо попросити?

Йоган кивнув та налив мені ще.

— Разом зі мною помилково затримали мого близького знайомого Франца Зіберта. Його звинувачують у вбивстві його нареченої, хоча він до цього не причетний, бо у вечір вбивства був зі мною. Але його катують, витягуючи зізнання.

— Ви ж розумієте, що якщо вже дійшло до таких методів, то органам правосуддя дуже сильно потрібен підозрюваний. Якщо не він, то хто?

— Вольф Нойман. — Його ім’я само спливло у моїй голові. Якби він не погрожував мені судом, я все б сам і полагодив. І все відбулося б у лабораторії, без жодної Берти.

— Зрозумів. Не обіцяю, але зроблю все, що у моїх силах.

Виявляється, все було так просто? Кац простягнув мені руку. Це схоже на угоду з дияволом, хоча вже не було душі для продажу. Однак я потис.

Залишок дня я провів у ліжку. Нагодував і зробив чергову перев’язку Залізяці, і на тому в мене сили закінчилися. До вечора.

Бо ввечері я блукав центральними вуличками. Мені не давав спокою півник. Так, він дійсно був і скрипів на вітру, так само, як стара будівля прицерковного сиротинця. Мабуть, бо біля задніх воріт ще й досі виднілась брунатна пляма.

Скрип-скрип. Що я взагалі роблю? Це лиш пуста витрата часу.

Але коли я повернувся додому, на мене знову чекали. Раду не подавав ані звуку, а лиш курив собі, сидячи на сходах. Його шкіра все ще побита, із плямами засохлої крові.

— Ґріґоре, тут така справа...

— Тебе відпустили.

— Мати мене не пустила додому. Сказала, що боїться мене. Можна я в тебе...

— Тебе відпустили!

Я стиснув його в обіймах, хапаючись за нього немов за останній порятунок, та обіймав, поки Раду не зашипів від болю потривожених ран. В кімнаті, я надавив йому крові з щурів та мовчки спостерігав, як рани затягувались. Я намагався не дивитись йому в очі. А натомість вивчав стосик нових листів від Божени.

Втім, чим довше я їх читав, тим сильніше затухав вогонь нещодавної радості. Тепер світ навколо, і Раду в ньому, заграв новими фарбами.

— Раду, а ти вмієш виламувати замки?

Він повернувся до мене одночасно із Залізякою.

— А тобі нащо?

— Потрібна твоя допомога.

— Тоді вмію.