Піч

Авто зупинилося біля воріт. Тут були колись ворота. Дуже давно.

Він мав років п’ять, коли кружляв поміж дерев’яних стовпців, що тримали на собі такі ж дерев’яні, кимось власноруч виплетені із хмизу ворота. Тоді вони були розкриті навстіж. Хоронили його тітку. Він не розумів, чому з носів людей звисали мокрі краплини. Для чого мама причитала:

‒ Як я без тебе? Рідненька моя.

Вважав, що світ небагато втратив позбувшись такої моторошної істоти. Він побоювався її зморщеного обличчя, згорбленої постаті, що хиталася обпершись об ковіньку, коли рушала із насидженого місця.

«Мабуть, так і виглядає бабай», ‒ думав тоді про родичку, з якою перетинався усього разів зо три.

Бабцю винесли із двору, а двір лишився у спадок його матері, що на двадцять років була молодшою за сестру. Тепер це його власність.

‒ Воріт вже давно немає, а звичка лишилася казати: «став біля воріт». ‒ промовив сам собі турляючи чорну груду чорнозему переораної землі.

Все мало приносити користь, тож він викорчував садок, позносив сараї. Максимально збільшив засівну площу. Лишилася лише глиняна хата, що майже двісті років стежила за проростанням його родоводу. На наступному тижні мають стерти й цей слід історії.

Без участі мозку ноги самі понесли всередину розвалин. Сірі, обдерті стіни розчахнуті по кутках. Тхнуло сирістю. Обвалені сволоки не тримали майже відсутній дах. Посеред хати красувалася піч.

‒ Ніби не з цієї реальності, ‒ примітив для себе, ‒ цілісінька, неушкоджена.

Їй і вади не було не зважаючи на поважний вік. Міцна споруда мов би своїм видом вимовляла:

‒ Егеш! Я ще сто років простою. Підкинь дрівець і хлібця спечу.

Чоловік нахилився та заглянув до серця печі, у її середину. Чорна від кіптяви, повна пороху. Закашлявся. Можливо діафрагму передавив, чи пилюки наковтався та організм відреагував порцією слизу. Він зібрав слину і плюнув у нутро печі.

Не розгинаючись намагався розгледіти сам не знав що.

Немов від морської хвороби його закачало, зіниці розширились. Щось почало змінюватися.

Спершу відчув тепло. За мить лице горіло ніби біля жаровні. Поплило марево. Спалахи язиків полум’я мерехтіли перед очима. Це вже не міраж. Ніздрі здригнулися від курива. Справжній вогонь спалахнув у горлі печі. Та він навіть не відсахнувся. Навпаки, потягнувся вперед.

Потрібен був час, аби допетрати, що то все насправді. Мозок відмовлявся перепрацювати отриману інформацію. Був впевнений, що таке неможливо, а отже нічого немає.

‒ У піч плювати здумав! Нетямущий! ‒ пролунав голос із печі.

Вуха буцімто і почули, але мозок ще намагався витіснити все несумісне із поняттям можливого. Та тіло зрадницьки діяло. Голова із тулубом ще більше подалися вперед.

Дві бліді жіночі руки визирнули назовні. Пальці міцно схопили за плечі й потягнули всередину. Чолов’яга не противився. Усе ще не міг признати все це за дійсність.

Останніми пірнули ноги. Чорні підошви замшевих туфель крутнули у повітрі. Гарячі спалахи язиків вирвалися назовні, облизали припічок і зникли разом із мужчиною, поглиненим лоном печі.

Жодного натяку не лишилося, що ще мить тому посеред пустої хати він тут стояв. Ніяк не збагнути, що чоловік відвідував це угіддя, якби не авто залишене під горіхом. Тільки воно могло натякнути.