Піч

Микола дивився у черево полум'яної печі. Попередній досвід говорив, що цей дивний вогонь не шкодить. Та хіба знати напевно, що на цей раз буде так само. Вогонь все-таки.

Першого разу він не встиг усвідомити події та зараз чітко розумів, що відбувається. Тепер мозок нагадував, як виглядає біль; транслював відчуття, кадри де його тіло перетворюється на горілий шмат м’яса. Витягував з пам’яті досвід людства. Доводив аргументами, що не буває такого, щоб із вогню цілим виходили.

«Нічого цього не буває… Саме моє появлення тут неможливе», ‒ підбадьорював себе.

Зібравши мужність у купу попхався до пройми печі, всівся на припічку, запхав голову під комин. Лице зашарілося. Серце затупотіло мов табун.

«Нітоньки! Пече по-справжньому», ‒ завагався.

Юрко, добра душа, допоміг:

‒ Будеш в нас пропечений! ‒ Без докорів сумління пхнув у спину і на останок наставляв:

‒ Не плюй у піч, вона священна. Теж саме що на рід свій наплювати, а отже й на себе. ‒ його голос відлунням дзвенів у вухах, доки не розтанув лишивши незрозумілий відбиток.

Цього разу вічність була довшою. Здалося ніби завис у безмежності. Відлік часу не відчувався. Довкола виринали обриси незнайомих йому людей із різних історичних епох. Кожен намагався щось донести на незрозумілих для Миколи мовах. Та тут мова не мала значення. Якийсь інший рівень взаємодії відбувався.

Полум’я спалахнуло сильніше. Микола міцніше схопився за вузлика, коли вогонь пройшов крізь нього, підхопив своїм жаром та поніс до іншого краю.

Виплигнувши із печі чоловік знову опинився у навпіл зруйнованій хаті.

Ущипнув себе за сідниці. Таки не спить. Жар ще відчувався у тілі.

Зиркнув на руки. Вони були порожніми. Вузлик зник, як матеріальна річ. Натомість відчував наповнення у грудях. Він знав, що це той гостинець палав і він залишиться із ним назавжди. Не розумів, що отримав за харч, але відчував, що щось доволі важливе.

У кишені штанів вібрував телефон.

‒ Алло.

‒ Любий, привіт. Ти скоро будеш вдома.

‒ Вже виїжджаю. Десь години через дві, думаю, доберуся.

‒ А у мене є новина. Хочу особисто, при зустрічі сказати.

‒ Маєш намір зморити мене очікуванням? Кажи вже, що там?

Пауза вагання на тому боці та нарешті:

‒ Я вагітна.

«Прийду … до тебе… щоб звали Даринкою», ‒ знову у пам’яті Миколи випірнули слова. І вмить все, що відбулося набуло для нього змісту.

‒ Дарина, ‒ видав у слухавку.

‒ Що?

‒ Кажу, дочку назвемо Дариною, ‒ ствердно пояснив.

‒ Так… не знаємо поки хто буде…

‒ Дарина буде. Дарина, ‒ він більше не сумнівався.

Через тиждень глиняні мури зрівнялися з чорноземом. Якою могутньою не була піч, покірно піддалася власній долі, знову перетворилася на те із чого виникла: глину та каміння. Усе у цьому світі має свій час і після його закінчення повертає природі первинні елементи, матеріал для нового творення.