Піч

У очах віддзеркалювалося полум’я, коли чиїсь руки затягнули його до печі.

Інстинкт самозбереження змусив мозок впустити інформацію. Він закричав широко розкривши рота. Хаотично розмахував руками. Вже готовий усім єством чинити супротив шукав за що б ухопитися та стіни десь зникли.

Суцільна невагомість. Жодної матерії за яку можна триматися. Безмежна темна пустка суперечливо переповнена яскравим вогнем. Несумісне єднання безкінечної вічності та миттєвого спалаху часу.

Лише вогонь та порожнеча. І ті білосніжні руки. Довгі, жаркі. Вони виволочили Миколу із печі.

Той гепнувся додолу. Скрутившись калачиком, мов хробак на сонці, закрив руками почервоніле обличчя та все ще продовжував верещати. Живіт напружився здавлюючи кишки, пульс вибивався із ритму. Тіло тремтіло. Декілька мимовільних дрижаків ногами й він нарешті второпав, що вогню немає. Притих.

Жодного опіку чи іншого пошкодження тіло не зазнало. Переляк – найбільша отримана травма.

‒ Невіглас! ‒ лаявся все той же голос.

Чоловік нарешті прибрав руки з обличчя та вийшов зі своєї заціпенілої пози.

Над ним стояла дивно одягнена жінка. Біла сорочка із грубого полотна обгортала пишну стать, розлога темна спідниця підв’язана фартухом. Вся злегка притрушена борошном. Голову покривала хустка, під нею ховалося зібране волосся, а на обличчі звисали шмарклі.

‒ Хто ж у піч плює? То те саме що у душу наплювати, ‒ пролунав інший вже чоловічий голос. Він взяв ганчірку і простягнув жінці:

‒ Тримай Марічко, ‒ Марічка взяла та обтерлася.

Знову закляклий чоловік відмер і озирнувся по боках. То була та сама хата тільки не та. Ціленькі, вибілені начисто стіни обвішані вишитими рушниками. Дах на місці. Дерев’яний стіл, ослони, скриня… Десь під піччю, здається, рохкало порося.

Сам він сидів на земляній підлозі встеленій сіном.

Ця хата була обжитою. Тут мешкали люди. Почувся дитячий плач і чолов’яга угледів над піччю колиску. Зі стелі стирчав гачок за який були заціплені мотузки, що тримали у повітрі плетену з очерету люльку.

‒ Люлі, люлі, гулі… Тут я, ‒ гукала Марічка до своєї дитини.

Теж одягнений дивно чоловік нахилився над зніяковілим Миколою.

‒ Я Юрко. Чоловік Марічки, а ти хто будеш? Чорт? Чи якась інша нечисть?

‒ Я! Нечисть? ‒ скочив на ноги Микола.

‒ Юрко, яка нечисть? Свята піч такого до хати не пропустить.

‒ Тільки нечисть може в піч плювати, ‒ доводив своє Юрко.

‒ І то вірно, ‒ з видихом вимовила Марічка глузливим тоном.

Юрко потягнувся до глиняного глечика. Налив із нього пахкої рідини та простягнув Миколі. Той підійняв руки, щоб взяти та Юрко відвів кухля у бік і жестом запросив присісти до столу.

Стіл покривало біле полотно по краях прикрашене вишитими візерунками, а ослон, на який вмостився Микола, ‒ ткане рядно.

Темна рідина виявилась квасом. За все життя такого смачнючого він не пив. Спорожнілу посудину поставив на стіл.

‒ Я сам не розумію що сталося, ‒ нарешті розговорився гість, ‒ вибачте, якщо я плюнув на вас. Як так вийшло – не знаю. Я у піч … а там ви з іншого боку у такій же хаті. … Як таке можливо?

Заспокоївши дитя Марічка присіла до столу на табуреті навпроти Миколи. Запитала:

‒ То чий ти будеш?

‒ Що?

‒ Як твою матір звати?

‒ Світлана.

‒ А бабу?

‒ Тамара.

Юрій сплеснув у долоні:

‒ Казав же, що наш хлопець.

‒ Агеж! Чорти йому ввижаються, ‒ піддівала Марічка.

‒ Ти не хвилюйся, синку, зараз повернемо тебе додому, ‒ добродушно мовила господиня.

‒ Як?

‒ А так, як прибув, ‒ ткнув пальцем у бік печі Юрко.

‒ Нізащо! я туди не лізтиму, ‒ запротестував гість озираючись на пломінке сяйво, яке то і діло тріщало розправляючись із дровами.

‒ Ще і як лізтимеш, ‒ суворо притупнув ногою господар.

‒ Перестань, Юрко. Ось візьми тобі гостинець, ‒ простягла гостеві вузлик із пиріжками та пряниками нещодавно спеченими у цій самій печі. Микола взяв. Вона продовжила:

‒ Гарний ти у нас дядько. Сподобався мені. Прийду скоро до тебе. Ой! Так хочеться, щоб звали мене Дариною. Запам’ятаєш?

‒ Добре, ‒ кивнув не розуміючи до чого це вона.

Дитина у люльці знову завередувала.

‒ Доню зачекай. Тамарочка не капризуй. Зараз гостя проведемо.