Щастя

Головним у нашій машині під час подорожі завжди був водій (водійка). Бо це було єдине місце, де під дупою, ліктями, колінками та іншими не менш важливими частинами тіла нічого не стирчало, не лежало і не давило.

Так ми, родина з чотирьох, кожного літа їхали у відпустку на море. Кожного літа — поки не прийшли окупанти.

Шість годин дороги до турбази «Веселка» на Арабатській стрілці були територією піднесеного настрою, вседозволеності щодо шкідливих наїдків і нескінченних планів майбутніх застіль та забав.

Перші сто кілометрів — це радісний, щасливий гамір, перепалки, боротьба за особистий простір, сварки, сльози, хрумтіння печива та зупинки «на туалет». Згодом усе влягалося: пакунки зі смаколиками худли, а діти по черзі засинали.

Передостання зупинка — біля АТБ у Генічеську: докупити провіант, і вперед, на зустріч пригодам.

Щороку ми стабільно пропускали поворот із материка на косу й кружляли, повертаючись назад. Тож цього разу вирішили ввімкнути навігатор завчасно. Успішно проїхавши підступний поворот, старший син попросив телефон, щоб стежити за маршрутом.

Я якраз згадала старий анекдот: «Після години їзди з п'яним водієм навігатор спитав: “Де ми?“»

Було ще смішніше, коли приємний жіночий голос у телефоні почав давати суперечливі вказівки. Глянувши на екран, ми зі сміхом виявили, що… пливемо десь по Сивашу ближче до Криму. За кілька хвилин сигнал нас наздогнав, і навігатор заговорив адекватно. І тоді Ваня спитав:

— А звідки ця тьотя знає, куди нам їхати?

— Вона сидить на даху й усе бачить, — миттєво відповіла я.

Коли приїхали на турбазу, діти позаду вже відстібали ремені, як на пожежі. Нашвидку одягли сандаліки й кричали, щоб я швидше відкрила двері — їм терміново треба було вийти.

Ми випустили їх…І вони обоє зупинилися, розгублено втупившись у дах машини. Озиралися навколо й нарешті розчаровано сказали:

— Мабуть, тьотя вже пішла. Роботу закінчила.

22.11.25