Щоденник дурбецала. НЕ ЧИТАТИ!!!

Слово таке було минулого разу…м-м-м-м…таке, фентезійне…Ніяк не можу…А! Точно.

Дисципліна.

Привіт.

Так мені вирішилось, що «привіт» таки буду казати щоразу. Не в останню чергу, через очевидний факт неспроможності вдаватись до подібної письмової психотерапії щодня, як те радять гуру з інсти (досі не розумію, чому їх рілси в такій шаленій кількості вриваються в стрічку). А позаяк це відбувається не щодня, то очевидно, що потрібно вітатись і…вітатись з щоденником. Можливо, до спеціаліста все ж не завадить записатись.

Загалом, нічого нового сказати не можу. Ліси – надто цінний для планети ресурс, тож не думаю, що варто витрачати папір на те, аби описувати одноманіття буднів (вихідні відрізняються хіба що можливістю трохи довше поспати). Чому б не писати у нотатках телефона? Питання хороше, а тому відповіді на нього й не буде. Не знаю. Кажуть, так краще для мозку (хоча, моєму мозку допоможе хіба що психоневрологічний санаторій, якщо такий взагалі існує).

З чого почати? З погоди. З нею завжди починають. Отже, погода – казка. Дуже хороша погода. В таку погоду порядний собака блоху з себе не витрясе. Мені себе витрусити довелось – робота. Причина подібних страждань теж доволі примітивна (як примітивною є й уся ця ідея з щоденниками, без образ) – гроші. Тут, звісно, зрозуміло. Піраміду Маслоу, знаєш, не за один день вибудовували, аби ігнорувати той її ракушняк. До чого тут гроші? Бо як будуть гроші, то буде база. На жаль, вище «бази» я зі своєю спеціальністю та вихованням не скочу. На фізкультурі вчили як скочити через козла. На літературі – скакати цапа та не казати до скоку «гоп». Про «перескочити власні можливості й визначену державою заробітну плату» чути не доводилось. Про те, як грамотно обскакати принципи теж слова не було.

Глибоко дитяча психологічна травма, або (якщо вже сказати коректно, а не прикривати збитковість своєї персони модними формулюваннями) бзик доводить до сказу думкою про те, що за все це вина лежить виключно на мені. Сперечатися з «бзиком» нема сил. У мене на багато речей не лишається сил. Не знаю чому. Нє, спроби були – правда! Але з очевидним дефектом у мене не лише мізки. Бо ж шлях до успіху, насправді, не такий вже й складний. Ото хіба що дійсно все впирається рогами в ті ворота…тьфу. Дисципліну.

Тільки не в дисципліну, певно, а Дисципліну. Оту. Правильну.

Коли встаєш о шостій…п’ятій…А краще – о четвертій ранку. Встаєш та разом з пташками у саду (який безперечно рясно квітне у тебе під вікнами) вмиваєшся кришталевими ранковими росами, насотуючись можливостями нового (і завжди – прекрасного) дня. Потім обов’язково має бути якась мішанка з води та чогось зеленого, що пробудить твоє нутро (роси на все не вистачить), а опісля – спорт. Краще йога, де, завернувшись в баранець, під хрускіт власних кісток можна почути якусь мудрість Всесвіту. Не хочеш йогу, можна біг. Кілометрів десять – тоді мудрість прорветься радіосигналами через дзвін у голові. Або щось інше, проте таке саме легке, ненав’язливе – Всесвіт не любить насилля над собою.

Якщо пташок, роси та ентузіазму від отриманої ранковою гімнастикою мудрості не вистачає, то можна надолужити сніданком. Збалансованим, але легеньким, таким, аби на весь день вистачило. Обов’язково слід стежити за тим, аби у ньому були присутні всі вітаміни групи В та КЕДА.

І от, за стандартами правильної дисципліни, на це все має піти десь півгодини. Плюс-мінус п’ять хвилин, залежить від ожеледиці на вулиці, штормових попереджень Гідрометцентру й ранкового марафету (ванні процедури володіють своєю варіативністю, виписуються індивідуально).

Наступні півгодини варто витратити на мотивацію на день (якщо раптом, хах, вже не прокидаєшся страшенно вмотивованим) – це може бути книга, лекція на ютубі, рілси гуру. Ще можна перечитати один з десяти щоденників, де завчасно прописувались всі «цілі» (які не «мрії», бо мріють лохи, а нормальні люди ставлять цілі, оскільки їх можна досягти…влучити у них…ай, коротше!). А, і душ. Холодний. Ні, не через відсутність гарячої. Холодна вода дисциплінує. Гартує. Гуртує…Загартовує! І рівень кортизолу зменшує.

На роботу краще йти пішки. Дорогою можна увімкнути собі класичну музику, аудіокнигу чи просто насолоджуватись пейзажами, обираючи щоразу інакший маршрут – аби не вибудовувати тунельне мислення. В жодному разі не купувати каву. Кава – зло. Тільки чай. Зелений. Без цукру. Цукор теж зло. На рівні з мікрокредитами та телефонними шахраями.

Працювати варто не більше чотирьох годин – саме на стільки нашому мозку вистачає концентрації. І вже як на те пішло – працювати треба не багато, а головою, продуктивності якої вистачає саме на чотири години (ну, гаразд-гаразд…п’ять, але з перервою!).

На годиннику лише дванадцята, а ти вже вільна та сповнена сил людина. Аби не поїхати дахом від подарованої тобі дисципліною свободи, можна витратити залишок дня на спортзал (ранкова йога та пробіжка не рахуються за спорт, бо те було для душі, а тіло теж має працювати), вивчення англійської та гурток макраме. Якщо правильно все розпланувати, то вечір буде вільним – для зустрічі з друзями.

Це, звісно, якщо тезами тільки розписати.

Хм...а може...Що як всі оті думки про те, що дисципліна – це соціальна розкіш, є просто жалюгідними виправданнями ліньків (як я ото), які тільки й вигадують щось про вимкнення світла, понаднормові робочі задачі чи відсутність садка з пташками під вікном? Бо... Хтось колись бачив вікно, у яке не видно садок? Хай ще скажуть, що там хрущі не гудуть.

Моя дисципліна якась кульгава, чи шо. Не сказати, що є скарги: якось же вдалось доплентатись до своїх років й не вмерти з голоду, однак…

Треба, певно, викинути каву та купити чай. Зелений. А шо? У всіх виходить, а у мене не вийде?

Почну з сьогодні (воно ще й понеділок!, так пощастило).

Оно якраз третя ночі. Є час розписати цілі на життя…рік.

До четвертої впораюсь.

Все, не відволікай. Потім відпишу.