Три

Марго відклала книгу, замислившись над нерозгаданими загадками історії своєї родини. Вона відчувала, що в цій історії приховано набагато більше, ніж просто оповідь про травницю та її сім'ю.

Зачарована оповіданням вона продовжувала читати. Кожна сторінка відкривала перед нею нові таємниці і загадки.

Дівчина вирішила провести власне розслідування.

Одного вечора, коли будинок затих, Марго вирішила поговорити з батьком. Вона розповіла йому про свої пошуки, про таємничий сад і про все, що дізналася зі старої книги.

Батько Марго посміхнувся. Він знав, що цей день настане. Він відклав книгу, яку читав, і запросив дочку до каміна.

-Ти знаєш багато більше, ніж думаєш, Марго, - почав він. - У нашій родині завжди були люди, які мали особливий зв'язок з природою. Твоя прабабуся Ортанс була однією з них. Але її життя було не таким простим, як описано в книзі. Що ж, не я маю тобі про це розповісти.

Батько підвівся з нагрітого затишком крісла. Попрямував до вішалки біля вхідних дверей. Знявши легкий весняний плащ – простяг його донці. Марго не ставила зайвих питань. Зв'язок із батьком у неї завжди був особливим. Вдягнені в прогулянковий верхній одяг, сповнені довіри та спокою вони ступили на зустріч відкриттю таємниць.

Тепла весняна ніч обіймала їх лагідним повітрям, а зоряне небо над головами мерехтіло обіцянками давніх історій. Марго йшла поруч із батьком, не питаючи, куди вони прямують. Вона відчувала: відповідь сама знайде її, варто лише бути уважною.

Вони звернули з головної стежки, пройшли повз знайомі кущі бузку, що рясно квітували, і зникли в тіні саду, який зазвичай обходили стороною. Тут усе здавалося інакшим — повітря густішим, земля м’якішою, а звуки приглушеними, ніби хтось обгорнув цей куточок світу ковдрою спокою.

Батько мовчки відчинив невеликі дерев’яні дверцята в огорожі, що заросла плющем. Вони вели до закинутого куточка маєтку — старого зимового саду, про який давно ніхто не згадував. Марго впізнала його лише завдяки дитячим спогадам: тут вона колись уперше побачила метелика, якого ніхто, крім неї, не помічав.

Він подзвонив у старовинний дзвінок потягнувши за його шнурок. Всередині будинку луною розлетівся дзвін. Дівчина завмерла в передчутті нових відктритів.

Двері повільно прочинилися, з легким скрипом, ніби сам дім зітхнув, прокидаючись від довгого сну. На порозі з’явилася постать — висока, струнка, з обличчям, закутаним у тінь. Марго інстинктивно зробила крок назад, але батько поклав руку їй на плече.

— Не бійся, — м’яко сказав він. – Це всього лиш Жанна – покоївка.

Постаті знадобилося кілька секунд, щоби вийти на світло. Марго змогла розглянути її краще. Жанна була середнього віку, з глибокими зморшками, які говорили про роки важкої праці, але її очі, ясні й проникливі, світилися незвичайною енергією. Вона носила темне вбрання, що звивалося в складки, але її присутність випромінювала спокій та таємничу відчутність, як у стародавньої мудрості.

Вона запросила гостей до будинку без заперечень. Так, ніби все життя чекали саме їх. Марго помітила, що кімната виглядала так, ніби її давно не відвідували, але водночас вона була в повному порядку. Старовинні меблі, покриті тонким шаром пилу, говорили про роки забуття, але не про занедбаність. Тут було щось потойбічне, щось, що все ще мало свій ритм, невидимий, але відчутний.

Камін вже згас але Жанна сумлінно знову заходилась його розпалювати. Батько з’явився так само непомітно, як і зник в гущі напівтемного приміщення. Тепер дівчина помітила заради кого така метушня.

Тепер вона помітила, що він сидить у візку. Його спина була підтримана високою спинкою, а руки спокійно лежали на колінах. Візок виглядав старовинним, з витонченими металевими деталями, які нагадували елементи старовинного механізму. Це була не просто звичайна річ — виглядало так, наче він був створений для тих, хто шукає більше, ніж просто комфорт.

Камін запалав і осяяв все навкруги. Жанна запросила присутніх присісти біля нього, а сама заходилась готувати чай. Чоловік підвіз свого родича до запропонованої покоївкою локації. Дівчина лишалась на місці до моменту коли батько представив господаря:

— Марго, це Персі, — сказав батько, дивлячись на свою доньку з певною серйозністю в очах. — Людина, яка багато років є частиною нашої родини, хоч і не завжди в традиційному розумінні цього слова.

Персі повільно підняв голову, і хоча його рухи були сповільнені, в очах Марго відразу помітилась дивна глибина — наче він бачив набагато більше, ніж просто її.

— Привіт, Марго, — сказав він, голос його був м'яким, але в ньому відчувалась сила. — Мені давно довелося спостерігати за вашою родиною з певної відстані, але зараз наші шляхи знову перетнулись.

-Як Персі?! – ледь чутно шепотіли її пересохлі вуста.

Почувши ці слова, Марго спробувала зрозуміти, що саме він мав на увазі. Чому ж тепер? Яким чином її життя переплелося з цим чоловіком, який ніби був важливою частиною її родинної історії, хоча сама вона лише зараз про це дізнавалася? Марго побачила: його очі — глибокі, мов старі озера — дивилися на неї з ніжністю, яку не могла пояснити. Чоловік був старий, але не зношений часом — швидше, позначений ним. Його руки були схожі на кору дерева — шорсткі, живі, мов частина природи.

Жанна, завершивши готувати чай, принесла його до вогню. Камін освітлював її обличчя, на якому з'явилася лагідна усмішка. Вона мовчки поставила чашки, пропонуючи всім по одному, а потім сіла поруч із Персі, ніби не залишаючи його наодинці навіть у тіні.

Марго сіла поруч із батьком, хоч її погляд не залишав Персі. Вона відчувала, як навколо цього чоловіка нависала таємничість, яка змушувала її задуматися, якою частиною її історії він насправді є.

— Ти справді не втомлюєшся від цієї загадковості, тату? — запитала Марго, не в змозі стримати свій подив.

Батько поглянув на неї з легкою усмішкою.

— Всі ми маємо свої секрети, Марго. Іноді вони чекають на той момент, коли ми будемо готові їх прийняти. Персі не випадковий у нашій родині, і не випадковий зараз у твоєму житті. Це лише початок того, що ти маєш дізнатися.

Відповіді на її запитання були наче на відстані витягнутої руки, але вони все ще залишались невловимими, наче туман, який ось-ось розвіється, але ще не зараз.

Персі мовчки посміхнувся і підняв чашку чаю, його погляд залишався спокійним, але спостережливим. Він наче був готовий до того, щоб розповісти більше, але тільки тоді, коли сама Марго буде готова почути.

-Я знаю які питання мучать тебе, дитинко. Я не зможу провести тебе у сад, я сам забув туди стежину але я можу тобі намалювати маршрут.

-О це вже ні! Посадимо Вас на хуру і все проїдемо. Я бачила хащі того лісу. Бувала там пробіжкою. Основна дорога не сильно заросла. Зранку ж відправимось.

Персі злегка похитав головою, але його очі засяяли теплою усмішкою.

— Ти хочеш, щоб я розібралася з цим сама? — тихо запитала вона, дивлячись на Персі, все більше переконуючись, що цей шлях буде непростим. – О це вже ні. Тож, діду, починайте з початку.

Всю ніч вони спілкувались. вони заглибились у розповіді, що тяглися годинами. Персі почав розкривати перед Марго ті таємниці, які довгі роки залишались прихованими, що стосувалися не тільки родини, але і більш глибоких, магічних зв’язків з лісом. Він розповідав про минулі покоління, про те, як сад і ліс були колись живими свідками великої магії, яку використовували не лише для добра, а й для зла.

Марго слухала уважно, її серце почало битися швидше, коли вона відчула, як поступово всі ці незрозумілі елементи починають складатися в єдину картину. Вона відчула, як між нею та Персі виникає зв’язок, як ніби сама природа простягає руку, запрошуючи до великого шляху.

Персі розповів про старі легенди, про загадкові сили, які тримали ліс у своєму полоні. Це був не просто звичайний сад — це була своєрідна арена для тих, хто шукав істину. Він пояснив, що сад змінюється з кожним новим поколінням, що кожен, хто намагається пройти його стежками, залишає в ньому частину себе. І якщо Марго хоче знайти свою істину, їй доведеться розгадати його таємниці. Але не всі вони будуть простими.

— Ти повинна зрозуміти, що сад, ліс — це не просто місце, куди можна прийти і знайти відповіді. Це місце, яке питає тебе, чи готова ти зіткнутися з собою. Ти вже зробила перший крок, але справжні випробування тільки починаються.

Марго сиділа мовчки, обмірковуючи сказане. Вона відчувала, що її життя змінюється, і що цього не можна уникнути. Всі ці розмови про магію, родину, таємниці, про сад — це все початок чогось набагато більшого.

— Чи є шанс, що я зможу це зрозуміти? — запитала вона, немов сама собі, але його слова залишались у повітрі.

Персі мовчки посміхнувся, потім підняв чашку чаю, дивлячись на полум’я в каміні.

— Це не про шанс, Марго. Це про вибір. Ти вже вибрала шлях, і зараз потрібно тільки йти. А чи зрозумієш ти його до кінця? Це вже інше питання.

Вони ще довго розмовляли, занурюючись у історії і спогади, час від часу заглядаючи у вогонь. І хоча ніч була далеко не короткою, Марго відчула, що для неї все тільки починається. Сад чекав її, і цей шлях, хоч і був непростим, обіцяв привести до відповіді, яку вона шукала все своє життя.

Вона встигла розпитати про Женес. Про те, чому її витіснили в глиб віків.

-Гадаю нам час в дорогу. Можливо ти знайдеш відповіді на ці питання сьогодні. Бо цього я не знаю.

Дівчина недовірливо зиркнула на старого але погодилась на його пропозицію.

За мить кінь із возом вже були готові й чекали на своїх вершників. Персі спокійно спостерігав за всіма приготуваннями, його обличчя не виражало жодних емоцій, але в очах було щось глибоке і мудре, як завжди. Марго, хоч і була зосереджена на допомозі покоївці, відчувала, як тягар відповідальності нависає на її плечах. Вона допомагала фіксувати крісло в повозці, відчуваючи на собі погляд старого, але не могла повністю зосередитись, адже її розум і серце були переповнені питаннями.

Батько тим часом обережно тримав Персі на руках, підтримуючи його спину. Марго вдихнула повітря, відчуваючи, як його слова відлунюються в її серці, не даючи можливості відступити. Вона дивилася, як батько обережно піднімає старого на руки, і раптом зрозуміла — це не просто подорож, це шлях, який для кожного з них буде особливим.

— Готові? — запитав батько, подаючи знак, що настав час вирушати.

Марго подивилась на Персі, потім на крісло, яке вже було встановлене в повозці, і кивнула.

— Все йде за планом, Марго, — промовив він, не заперечуючи її тривоги, а лише заспокоюючи. — І час уже настав.

— Так, готові, — сказала вона з рішучістю, хоч у серці ще залишалися сумніви.

І ось, коли всі були готові, повозка рушила в напрямку лісу, і всі троє разом вирушили в нову подорож, що мала змінити все.

***

Містечко ще дрімало в передранковому серпанку, коли хура зрушила з місця, скриплячи колесами по бруківці. Вулиці були порожні, лише де-не-де миготіли вікна, де господарі вже починали свій день — хтось заварював каву, хтось розтоплював піч. Повітря було прохолодним і напоєне запахами роси, вогкості й далеких садів, що розцвітали за містом.

Марго сиділа в повозці, загорнувшись у легкий плащ. Її очі ковзали по знайомих будинках. Люди, яких вони зустрічали, кланялись або просто зупинялись, провадячи поглядом хуру.

Батько Марго керував кіньми обережно, але впевнено, вітаючи знайомих кивком голови. В його очах жевріло щось нове — наче він, довгі роки звиклий до звичного ритму життя, відчув подих пригоди, яка тільки починається.

Коли останні будинки залишилися позаду, тиша поглибилася. Міські шуми змінювалися на пташиний спів, шелест трав і сплески ранкового світла, що проривалося крізь тонкі хмарки.

Дорога вела через широке поле, залите м’яким золотом світанку. Повозка рухалась повільно, з гідністю, ніби сама земля хотіла дати їм трохи часу, щоби підготуватися до зустрічі з лісом.

Їхній шлях щойно починався, але вже зараз у повітрі віяло тишею перед великим одкровенням. І кожен у повозці — батько Клеман, Жанна, Марго й Персі — відчував це по-своєму: хто як тривогу, хто як благословення, а хтось — як давню обіцянку, що нарешті має справдитись.

Повозка рухалась повільно, з гідністю, немов сама земля прагнула дати їм хвилину на підготовку до зустрічі з лісом.

Здавалося, всі затамували подих. Кінь не виявляв норовливості, гармонійно підкорюючись атмосфері. Він прислухався. Персі вдивлявся в хащі, відчуваючи кожен порух і надаючи команди щодо напрямку. Хвилина за хвилиною розтягувалася в часі. Марго відчувала, що це ціла вічність з одного боку, а з іншого — вона намагалася відтягнути момент, коли їй доведеться зустрітися з відповідями на свої запитання.

Кінь зупинився. Літній чоловік різко поклав руку на плече візничого й махнув головою в бік.

-Туди?! – Здивувався Клеман.

Дід багатозначно подивився на онука з лукавинкою на обличчі. Марго напружилась.

-Чуєш струмок? – запитав він, піднявши вказівний палець.

Клеман прислухався, але нічого не почув. Ліс стояв у глибинній тиші, тільки десь далеко вгорі, через прорізи між деревами, легко порухалася гілка. Він подивився на діда, не зовсім розуміючи, що той хоче сказати.

— Ні, не чую, — відповів він, намагаючись здатися впевненим.

Персі усміхнувся.

Марго поволі почала вилазити з підводи. Дівчина відчула в повітрі якусь зміну — щось невидиме, але вже настільки близьке, що не можна було не звернути на це уваги. Вона знала, що її питання залишатимуться без відповідей, поки не зробить перший крок, хоча і не була впевнена, чи готова до того, що її чекає.

Прислухаючись виновниця подорожі не помічала зацікавлених поглядів на своїй потилиці. Особливо один – дуже виразний із надією спостерігав за нею виблискуючі між затінком гілля.

Раптом вона застигла вслухаючись та, ніби уловлюючи тонкий аромат вогкості після дощу. Дослідниця родоводу різко розвернулась до публіки:

-Знайшла!- Вигукнула вона несподівано для себе з ентузіазмом та захопленням. Її палець вказував в глиб лісу.

-Не зволікай, Жанно! Допоможи їй. – Схвильовано заворушився Персі. – Онучку, лишайся зі мною. Приїхали, - тихо промовив він, обертаючись до МКлемана. - Далі треба пішки.

Жанна миттєво піднялася, спритно підхоплюючи свій плащ і ривком вирушаючи в напрямку, вказаному Марго. Її кроки були впевненими, але в очах виблискувала тривога, наче в її душі стикався великий конфлікт — чи то прагнення допомогти, чи то сумніви щодо того, що їх чекає попереду. В руці жінка стискала велику скляну пляшку.

Перед ними виднілася ледь помітна стежка, що звивалася між густих заростей. Повітря тут було особливо насичене ароматами трав і вологої землі. Марго відчула, як її серце забилося частіше. Зустріч із таємницею була вже зовсім близько.

Персі, залишаючись біля підводи, не міг не помітити, як дівчина рухалась із таким рішучим запалом, і його серце на мить відчуло хвилю гордості. У нього виникло відчуття, що подорож, до якої вони так прагнули, була лише першим кроком на шляху до чогось набагато більшого.

І, дійсно, серед густої зарості папороті й дикої рослинності Марго побачила кришталево чистий струмок. Час, здається тут спинився. Покоївка передала їй пляшку й попросила жестом наповнити. Марго підкорилась але слизькі вкриті мохом камінці наче намагались її подражнити ускладнюючи шлях до води. Крок за кроком, обережно балансувавши на камінцях, Марго наблизилась до струмка. Вода була холодною, приємною на дотик, і кожна крапля, що впала в пляшку, здавалася маленьким дивом.

Просуваючись назад Марго раптом зникла з поля зору присутніх. Останній великий камінь виявився підступнішим за інші й вона відчула сильне ковзання під ногами й присіла щоб не впасти.

-Я в нормі! – гукнула вона щоб всіх заспокоїти, просуваючись підтюпцем.

Жанна прийняла з її рук пляшку з водою й поспішила до господаря. Дівчина зітхнула подумавши: «Хоч би руку подала». Нарешті вологість відступила й Марго могла спокійно підвестись та приєднатись до всіх. Коли вона ступила кілька кроків на зустріч батькові, що хвилювався виглядаючи її, здалось хтось спостерігає. Марго здалось, що вона почула тріск гілочки за струмком. Озирнулась вдивляючись в лісові хащі. Мабуть здалось. Оклик батька повернув доньку в реальність.

-Маргоша! Мила, де ти там? Все гаразд?

Марго різко повернула голову до голосу батька, який турботливо кликав її, і на мить забула про все, що могло б її зупинити. Дівчина відчула, як хвиля збудження відступає, залишаючи тільки спокій, якого їй так бракувало. Її серце трохи заспокоїлось, але спостереження залишалось у повітрі, мов невидимий погляд. Вона знову обернулась до лісу, вдивляючись у густі зарості, де ще нещодавно відчувала чиїсь очі. Може, то було лише її уявою, а може — щось більше.

— Все гаразд, тато! — крикнула вона, намагаючись приховати тривогу в голосі.

Персі, який помітив її ознаки хвилювання, відвернув погляд, щоб не дати їй зрозуміти, що він також відчув той момент. Ліс навколо них знову став мовчазним, лише шум струмка порушував тишу.

Жанна тим часом вже стояла поруч з ним, злегка напружена, з пляшкою в руках, готова передати її господарю. Вона знову повернула погляд на Марго, але не промовила жодного слова — її очі виблискували таємничістю. І дівчина, хоч і намагалася не звертати на це увагу, відчула в її погляді щось більше, ніж просто стурбованість.

— Добре, — сказала Марго, підходячи до батька. — Можемо йти далі.

-Е, ні. – Заперечив сивочолий. – в силу свого поважного віку та стану віддаю перевагу відпочивати у спекотний день, а вночі займатись справами. До того ж ми всі трохи виснажені й нам треба перепочити. Впевнений ти валишся з ніг.

-А що такого в цій воді, що через неї ми маємо спинити подорож? Ми ж тільки приїхали! – Обурилась онука.

Жанна, яка слухала мовчки, відчула, як її серце почало битися швидше. Вона знала, що для старого чоловіка слова мали вагу, і, ймовірно, він мав на увазі щось більше, ніж просто відпочинок. Жінка поклала руку на плече дівчини й переконала в доцільності його пропозиції. Марго, хоча й не любила суперечити, відчула, що для нього це було важливе рішення. Вона зітхнула, озираючись навколо на ліс, що здавався тим більше неприступним через свою загадковість.

-Це не проста вода – шепнула покоївка супутниці поки чоловіки були поглинені своїми думками.

Дівчина поволі звикала дивуватись чомусь. Цього разу вона вирішила не ставити зайвих питань й просто чекала повернення в будинок діда.

Провівши діда з покоївкою до заднього виходу Клеман відвів коня з підводою у стійло. Донька до дому не збиралась. Перейнявши крісло з дідом у Жанни вона подалась до каміну.

-Доню, ти куди?

-Невже ви гадаєте, що лишу цю історію на півдороги? Тепер я мушу почути все. Всю правду, діду. Ти лукавий і підступний. Невже саме зараз і саме мене треба було використати аби дістатись до того джерела? Вимагаю пояснень. – Вона зникла в будинку. Чоловік знизав плечима й гукнув:

-Добре, лишайся. Я піду заспокою твою матір. Певно всі здивовані де ми.

-Передай їй, що я скоро повернусь. – глухо почувся голос Марго з вітальні.

Жанна покірно схилила голову й попрощалась із гостем забігаючи в приміщення. Двері зачинились. Розгублений Клеман втомлено побрів до дому.

В будинку зароджувався допит з пристрастю.

-Гаразд, люба. – з лукавою посмішкою зауважив Персі. – Я все тобі поясню але спершу треба вмитись.

Не випускаючи пляшку з рук чоловік зник із покоївкою за дверима в глибині старого будинку. За мить Жанна вже супроводжувала гостю до вбиральні. Трохи привівши себе до ладу дівчина вмостилась у кріслі в гостьовій чекаючи на чай та пояснення. Втома, на диво, поглинула її цілковито й несподівано.

Прокинулась вона у просторому ліжку у кімнаті, в якій віддавало свіжістю й приємним ароматом. «Хто мене сюди переніс?» - виникло питання в її голові. Вона повторила його в голос коли побачила Жанну.

-Я. – почувся твердий та впевнений чоловічий голос.

Марго підвелась на лікті й побачила знайоме обличчя:

-Персі? Діду, це ти?

Персі не одразу відповів. Він пройшов до кімнати, притягнув крісло ближче до ліжка й сів. Очі його залишались серйозними, хоч і м’якими.

— Я. — повторив чоловік, стоячи у дверях. Його постать, окреслена ранковим світлом, видавалась водночас спокійною і суворою.

-Ти…ти…без візка.. — голос Марго затремтів, а в очах спалахнуло здивування, що швидко переросло у майже дитяче зачарування. – Твої зморшки…Їх менше.

Слова застрягли в горлі. Марго втирала очі, мовби могла стерти те, що бачила. Персі, її прадід, стояв самостійно, рівно, впевнено. Навіть його постава видавала силу, про яку вона ніколи не знала.

Чоловік всміхнувся краєм вуст, але в цій усмішці не було звичної іронії чи дотепу — лише спокій і щось, що скидалося на… полегшення.

— Так, — відповів він спокійно, майже буденно, — це одна з властивостей джерела. Ходімо, дещо покажу.

Оце так здивування відчувала гостя, а вимовити нічого не могла. Про щось вона здогадувалась але через шквал емоцій просто робила, що їй казали. Вона підвелась в передчутті нових питань. Допитливість перемагала.

Жанна смиренно їх супроводжувала. Вона поспішила відчинити двері але господар її випередив і кивком голови запросив жінок увійти до оранжереї.

Тепле повітря враз обійняло їх, коли вони ступили всередину. Оранжерея була не просто кімнатою з рослинами — це був цілий світ. Стеля з арками, вкритими плющем, пропускала м’яке світло крізь вітражі, що переливалися кольорами ранкового неба. Вологе повітря було насичене ароматами базиліку, жасмину й чогось іще… чогось незнайомого, терпкого, майже музичного.

Марго зупинилася в кількох кроках від входу, вдихаючи на повні груди, мовби повітря тут справді мало іншу якість — щось очищувальне, первісне.

Посеред всієї краси окремо стояла огорожа за якою росло тоненьке дерево. Саме воно привернуло увагу дівчини. Вона повільно просувалась до нього.

-Очам не вірю! Знову! – Марго кружляла навколо й диву давалась. – Це те саме дерево? З рожевими плодами?! – Очима вона шукала ще щось.

Персі. Він не ворушився, лише спостерігав — з тією тишею, яку несе за собою старість і знання. Він бачив, як поступово змінюється вираз її обличчя: від подиву до розуміння. Це був той самий момент, якого він чекав.

Не мовивши й слова, він повільно простягнув їй стару, товсту книгу. Обкладинка трохи витерта, куточки злегка загнуті. Її пальці мимоволі потягнулись до неї.

Прийнявши книгу з обережністю, ніби боялась зламати щось важливе дівчина шукала опис. Долоні тремтіли.

-Воно у тебе!? Як? А Женес?! – потік домислів та непорозумінь в її свідомості не вщухав.

Обережно взявши руку Марго у свою.

— Так, дитинко. Бувають моменти, коли старі кістки згадують молодість. А іноді… іноді обставини змушують забути про неміч. Ти питаєш про Женес. Я давно вже з нею не бачився.

-Хех, давно. Я думаю. Стоп. Як давно?

Прадід щиро посміявся. Погладив правнучку по руці:

-Достатньо давно. Пам’ятаєш момент де я описую артефакт, який приміряв до отвору на дверях її хижки? – Онука кивнула, розуміючи до чого він хилить.

-Чекай! Не розповідай. Я тільки до цього місця дійшла.

-Добре. Дочитаєш. Просто зазначу, що я знайшов насіння цього дерева і з часом зрозумів, що джерело, з якого Женес напувалась, здатне нагодувати й їх. Сьогодні ця гіпотеза підтвердилась. Це дійсно те деревце але протягом 20 років я не мав змоги його поливати саме тією водою. Кожен раз плоди виходили смачними але звичайними.

-Не розумію. Чому 20 років ти не міг мати води з джерела?

-Захворів і не міг ходити до лісу.

-А Жанна? Як давно вона у тебе?

-Жанна. Вона все життя зі мною.

-Вона не могла ходити до джерела?

Жінка приєдналась до них і просто слухала з усім погоджуючись.

-Жанна. – чоловік подивився на мешканку свого будинку. – Вона доволі забобонна й боязлива.

-Я перевдягнутись. – Схопилась Марго прямуючи до дому. – Скоро повернусь. – Кинула вона на прощання.

Персі провів її поглядом, а потім звернувся до Жанни:

— Коли вона повернеться подбай, щоб у кімнаті було свіжо.

Жанна кивнула, її обличчя залишалося незворушним, але в очах майнула тепла турбота.

Марго швидко піднялася сходами до своєї кімнати. Вона відчувала, що їй необхідно побути наодинці, перетравити все почуте. Її розум був переповнений запитаннями, здогадками та дивним відчуттям, що вона стоїть на порозі чогось надзвичайного.

В першу чергу вона прийняла душ. Думки перемішувались. Треба було зняти напругу й переконатись чи не сон все це. Чи не затягнула її книга в середину, як у казці.

Переодягнувшись у зручний одяг, вона підійшла до вікна. Вона замислилася над словами Персі про Женес, про джерело, про таємничий сад. Невже все це правда? Невже в їхній родині дійсно існує давній зв'язок з магією? Думки перервав батько, який стурбовано постукав у двері.

-Люба моя, все гаразд? Ти в нормі?

-Так, таточку але зараз мені потрібно побути на одинці з усім пережитим.

-Мама хвилюється. Я заварив тобі чаю.

-Все добре, а чай я би випила. Дякую.

-Я принесу.

Марго відчула непереборне бажання дізнатися більше. Вона розуміла, що книга, написана Персі, може містити відповіді на багато її запитань.

Марго обережно взяла книгу. Її обкладинка була теплою на дотик, а сторінки пахли минулим. Вона відкрила сторінку , на якій зупинилась, і продовжила читати, поринаючи у світ давніх легенд і родинних таємниць, відчуваючи, як нитка її власної історії починає сплітатися з історією її предків.

Непомітно летів час та події навколо неї. Непомітно прийшов батько. Поставив чай. Непомітно вона його випила. Не помітила вона й дотику маминого поцілунку й стурбованих поглядів менших сестер. День змінився на ніч, а ніч на ранок, а легенда все й не думала завершуватись.

Зрештою, черговий вечір здолав її втомою. Дівчина вирішила відпочити перед майбутньою подорожжю. Ранком вона неодмінно відправиться до лісу. А зараз спати. У вісні їй відкривалась вся палітра пережитих пригод переплетених із осмисленням прочитаного.

Із першим світлом сонця Марго вже була на ногах. Її серце билося швидше, ніж звично — не від страху, а від невідомого передчуття. Прийнявши контрастний душ зарядилась бадьорісттю на весь день. Вона взула зручні черевики, накинула легкий плащ і, прихопивши книгу Персі, вийшла з дому, залишивши позаду родинний затишок, стурбовані погляди й напівпорожню чашку.

Вона прямувала до лісу — туди, де, за словами прадіда, било джерело. Туди, куди він не ходив уже двадцять років. Там мало відкритися щось важливе. Щось, про що вона ще не знала, але нутром відчувала: без цього знання вона не зможе йти далі.

Стежка вела її поміж вологих трав і старих дерев, що схилялися до неї, мовби визнаючи щось у її поставі. Вітерець колисав листя, як шепіт предків. Земля під ногами була м’якою, немов запрошувала.

Коли вона вийшла на галявину, де, за словами Персі, колись стояла хижка Женес, її серце пропустило удар. Вона відчула легке запаморочення. Знов відчуття, що хтось спостерігає. Марго гукнула в гущину.

Слова потонули в тиші. Лише дзюрчання води десь поблизу натякало на джерело. Вона пішла за звуком. Крок за кроком — глибше в хащі, поки не побачила його: кам’яна чаша, поросла мохом, з якої ледь-ледь витікала вода, прозора, як кришталь. Поруч — дерев’яний ківш, врослий у землю, але ще цілий.

Марго стала навколішки. Вона відчула, що не має права просто пити — це було б надто прямолінійно, грубо. Замість цього вона занурила пальці у воду. На мить усе довкола змінилося.

Ліс зник.

— Це твоє лише тоді, коли твоє серце буде чисте, — сказала вона. — Не раніше.

Мить — і перед очима знову ліс. Але щось у Марго змінилося. Вода все ще текла. Тепер вона знала — ця подорож лише починається. Їй доведеться повернутися до оранжереї. І спробувати — полити дерево.

Тепер її черга випробувати силу джерела. Але мандрівниця передумала. Вона ж не взяла жодної ємності для цього, а бігати щораз по неї здавалось не практичним. Щоб не загубитись, Марго попрямувала назад. Іншим разом вона обов’язково піде далі й знайде хижку прапрабабусі але зараз батько мав їй дещо пояснити.

Виходячи з лісу вона натрапила на прадіда. Він пішов на її пошуки коли онук подзвонив спитати чи не у нього вона. Менш за все Марго хотіла бачити саме його зараз. Вона все ще не могла змиритись з його швидким перевтіленням й тим, що він написав. Вона мовчки кивнула на знак привітання й мовчки йшла всю дорогу.

Коли вони порівнялись із його маєтком дід запитав:

-Ти не завітаєш?

-Іншим разом.

-Добре. Дочитай та приходь усе обговорити.

-Я вже все прочитала.

-Справді?

-Так. Мені дуже хочеться знайти хижку Женес й переконатись, що вона померла щасливою та не насильницькою смерттю.

-Померла? – Персі на мить здивувався й кинув у слід праонучці. – Я б теж цього хотів. Візьмеш мене з собою?

-Іншим разом, діду. Зараз у мене багато питань до твого онука.

Персі залишився стояти, вдивляючись у її спину. Він лише зітхнув, і, схоже, зрозумів, що прийшов час для змін. Але ці зміни не мали бути простими. Здавалося, що Марго була на межі відкриття чогось великого. І хоч вона цього ще не усвідомлювала, їх шляхи були вже визначені.

Кроки Марго звучали вперто, коли вона йшла назад до дому, і нестримне бажання розгадати всі таємниці цього лісу, цього джерела і її власної родини не полишало її ані на мить. Вона не могла пояснити, чому так важливо знайти хижку Женес. І що це за думки про смерть — чому саме зараз вони так сильно огортають її душу? Всі ці відповіді були там, всередині неї, але вона ще не була готова їх прийняти. Ось чому, після зустрічі з прадідом, навіть його мовчання здавалося їй правильним, хоч і не заспокоювало.

Як тільки вона повернулася до дому, її зустрів батько, який помітив зміну в її виразі обличчя. Але замість того, щоб запитувати, що сталося, він, мабуть, зрозумів, що це не момент для слів. Він просто поклав на стіл чашку з чаєм і сів поруч. Його присутність заспокоїла, і хоча Марго не могла сказати, що саме відбулося в її серці, вона відчула, що повинна поділитися частиною своєї подорожі з ним.

— Ти знав, що у нього там дерево з чарівного саду, який він описує в книзі? Ти, взагалі читав її?

Вона знову відчинила книгу Персі і повернулася до її сторінок. Легенда продовжувала розгортатися, та тепер вона була готова побачити більше.

-Ось, дивись. Він тут пише що знайшов насіння й потай від тітки почав їх досліджувати й ростити деревце.

Батько мовчки придивився до книги, яку Марго тримала в руках. Його погляд був м’яким, але в ньому можна було розпізнати глибокий сум і якусь тінь нез’ясованої тривоги. Він знову мовчав, але Марго відчула, що він вже знає більше, ніж хоче розповісти.

— Я не знав, що він це робив, — сказав він нарешті, ніби віднайшов правильні слова після довгої паузи. — Але якщо це те саме дерево... Ти повинна бути обережна з тим, що з ним пов'язано.

Марго підняла погляд, її очі були сповнені рішучості. Вона вже не могла просто так залишити все як є. Відчуття, що вона стоїть на межі чогось великого, не покидало її. Вона відчула, що її родина, її предки, вся ця історія переплітається з її власним життям, і їй необхідно зрозуміти, що насправді сталося.

— Але чому ти так говориш? — запитала вона, намагаючись подивитися йому в очі. - Всі ці загадки і таємниці, які її оточували, рано чи пізно повинні були знайти своє розв'язання.— Я готова, — тихо сказала вона, відчуваючи, як її серце зміцнюється від внутрішньої рішучості.

Батько мовчки подивився на неї, ніби намагаючись оцінити її рішучість. Він важко зітхнув і нахилив голову, ніби збираючи думки. Його погляд став трохи м'якшим, але й не позбавленим того суму, що вже оселився у ньому. Марго відчула, як у її серці пробуджується ще більша рішучість. Вона не могла повернути назад, вже була занурена в це полотно таємниць і легенд, і тепер, коли все стало реальним, вона не могла просто зупинитися.

****

Кілька днів дівчина досліджувала ліс самотужки. Але одного разу вона зайшла занадто далеко, що ледве вибралась назад. Їй здалось, що хтось навмисне залишає їй маркери для виходу. Ну, ні. Так просто від неї ліс її не позбавиться. Завтра вона піде іншим шляхом й прокладе нову стежку але хижк Женес вона таки знайде.

Наступного дня так і сталось. Марго йшла через ліс, де світло пробивалося крізь густі гілки дерев, і її кроки відгукувалися тихим шумом серед підлистя. Ліс здавалося дихав разом з нею, кожен його запах і шурхіт листя мали таємниче значення. Але ця тиша, ця відсутність звуків була схожа на мовчання, яке ховає щось важливе, майже загрозливе. Її внутрішнє відчуття підказувало, що сьогодні буде інакше.

Вона пам'ятала кожен камінь, кожен вигин стежки, але сьогодні їй здавалося, що ліс стає іншим. Дивно, але здавалось, що він вчора ще був іншим — тепер стежки ніби зсувалися, зміщувалися, і вона не могла точно зрозуміти, де вона знаходиться.

— Ні, я не здамся, — прошепотіла вона, йдучи далі.

Туман почав підніматися з землі, створюючи враження, ніби ліс стає ще більш зловісним і загадковим. Вона знову відчула це — хтось був поряд, ніби слідкував за нею, але так майстерно, що вона не могла побачити його. І хоча думки про небезпеку тримали її на межі, вона не могла зупинитися.

Кожен новий крок на вибоїстій землі здавався їй все важчим, але вона йшла, покладаючи надію на свою рішучість. Сьогодні вона знайде те, що шукала, — хижку Женес, це стало її метою. І якщо навіть ліс хотів її зупинити, це вже не мало значення.

І раптом вона зупинилася. Перед нею виникло щось нове. Невеликий знак — камінь з викарбуваними дивними символами, що, здавалося, вказували напрямок. Він не міг бути випадковим. Це було послання. Марго глибоко вдихнула, сприймаючи кожен момент, і вирішила слідувати за ним.

Вона йшла далі, і з кожним кроком було зрозуміло, що ліс дозволяє їй наближатися до чогось. Відчуття стало реальнішим, ніж будь-коли раніше. І хоч вона все ще не могла зрозуміти, хто чи що могло залишати ці сліди, вона була впевнена в одному: вона на правильному шляху.

Марго вже не могла повертатися. Цей шлях вів її не просто до хижки Женес — він вів її прямо до мешканки лісу. І ця подорож, хоч і була сповнена таємниць і незрозумілих знаків, тепер була більше, ніж просто пошуком відповіді. Це була її доля.

Марго підійшла ближче, її руки відчули холодний вітерець, що вийшов із-за порогу хижки. Тиша стала огортаючою, і все навколо завмерло. Це місце було живим, й вона відчула, як енергія природи переплітається з її власною.Маленька хатинка, вкриту мохом та дикими ліанами, здавалася частиною самого лісу, ніби він сам її втілив. Природа обіймала її, ніби захищала від стороннього світу.

Хтось промайнув у вікні. Дівчина злякалась й стрімко втекла до містечка. Кілька днів вона приходила до тями. Намагалась зрозуміти чи це та хатинка і чи може там бути лісничий. Багато питань панувало в свідомості але їх переборола цікавість. І дівчина знову вирушила в мандрівку.

Цього разу Марго була готова. Всі страхи, що охопили її під час першої зустрічі з хижкою, залишилися позаду. Вона знала, що цей ліс приховує не тільки загадки, але й частину її самого єства. Тепер її кроки були впевненими, ніби сама природа вела її далі.

Коли вона наблизилася до того самого місця, її серце все ж затремтіло. Але цього разу вона не вагаючись зробила ще кілька кроків, і вже була перед хижкою. Тиша навколо була глибокою, неначе весь ліс затамував подих, спостерігаючи за її рішучістю. Марго озирнулася, коли почула тихі кроки за спиною.

-Женес? Це ти?

Марго затримала подих, серце її калатало в грудях, а відчуття, що щось зовсім близьке спостерігає за нею, стало майже фізичним. Ліс мовчав, лише вітри, які грали з листям, чулися в тій тихій тиші. Марго ступила вперед. Вона більше не могла відступити. Ці невидимі кроки, що слідували за нею, були частиною чогось більшого. Вони вели її до відповіді, до того, чого вона так прагнула дізнатися.

Стара згорблена жінка подивилась на неї сяючим поглядом і стримано відповіла:

-Ти заблукала?

Марго глибоко вдихнула вогке лісове повітря, намагаючись зібратися з думками. Вона пройшла довгий шлях, щоб опинитися тут, і тепер, стоячи перед цією несподівано звичайною жінкою, відчувала розгубленість.

— Я… шукала тебе, — нарешті прошепотіла вона. — Тебе називають мешканкою лісу. Кажуть, ти знаєш…

— Забагато, — перебила її стара, і в її голосі було не роздратування, а стомленість. Вона трохи відвернулася, ніби знову зникала в зеленій тіні хижки. — І саме тому я зникла. Але ти все одно прийшла.

Марго зробила крок уперед.

— Я повинна знати правду. Про тебе. Про ліс.

Очі старої жінки стали ще сяючішими, ніби вона забавлялася словами Марго.

— Мене звати Марго. Я… я читала історії про вас. Про лісову відьму, про… про Женес, яка знає таємниці лісу.

Женес повільно повернулася, і на її губах з’явилась тонка, майже невидима посмішка — така, що не була ні доброю, ні зловісною, а просто… знаючою.

— Відьма, кажеш? — прошепотіла вона, і голос її більше нагадував шелест листя, ніж людську мову. — Люди завжди любили давати імена тому, чого не розуміють. Вони бояться того, що не можуть контролювати. А тому вигадують казки, щоб не визнати правду.

Марго відчула, як усередині неї знову зрушив страх — але вже не той, дитячий, від нічних оповідок. Цей був глибший, старший, як щось, що вона носила в собі здавна.

— А правда… — продовжила Женес і зробила повільний крок ближче, — не завжди така, як у книжках. До речі, а в якій книжці?

Марго відчула, як її рішучість повертається. Вона не пройшла цей шлях даремно.

-В цій. – вона потягнулась до наплічника. Знайшла якийсь смаколик, воду й…очікувану знахідку.

Жінка спостерігала мовчки.

— Де ти взяла це? — прошепотіла вона, не торкаючись книги.

Женес завмерла. Її погляд змінився. Тиша навколо наче загусла.

-Мій прадід, Персі її написав. Багато років тому.

— Твій прадід? — тихо перепитала вона, її голос став ще нижчим, майже нечутним. – Вибач, я втомилась…

Стара мешканка лісу поспішила у свій звичний сховок. Але співрозмовниця була наполегливою й слідувала за нею.

-Нє, куди? Я так просто Вас не залишу.

Жінка встигла зачинити двері. Дівчина стукала й промовляла:

-Я прошу Вас, Женес. Поговори зі мною. Бабуню, ну будь ласка. – Марго відійшла від дверей й просунулась до ледь примітного вікна.

Очі травниці бігали по кутках колись затишної кімнати шукаючи морального притулку. Серце шалено билось в стачешому тілі віддаваючи болісними відчуттями в кожній кісточці. Коли та, хто потурбувала її спокій постукала з іншого боку будиночка, господиня обителі відійшла від дверей та зашторила віконце:

-Я втомилась. Вибач. Але мені здається ти мене з кимось плутаєш.

-О, це вже ні. – Марго була не похитною. – Я все розумію. Добре, лишу це тут. Перспектива ночувати в малознайомому місці під відкритим небом мені не дуже посміхається. – Дівчина поклала книгу на підвіконня й поступово її кроки стихли.

Старенька, ще трохи почекала й повільно просунулась до флакончиків із травами. Зараз їй би не завадила валеріана. Або заспокійливий чай. Остаточно оговтавшись від пережитої зустрічі вона відкрила вікно й забрала книгу.

****

Книга лежала в її зморщених долонях, мов жива. Її палітурка, хоч і потерта, зберігала тепло чиїхось рук, ніби пам’ятала шлях, яким пройшла. Женес притиснула її до грудей. Зітхнула — довго, глибоко, як той ліс, що дихав навколо неї.

Це було не просто повернення давніх спогадів. Це був знак. Марго прийшла не випадково.

Вона сіла біля вогнища, що давно вже не палало, і, не запалюючи його, відкрила першу сторінку.

Погляд ковзав по рядках. Її руки трохи тремтіли.

«Женес, мешканка Лісу Тіней, сторожка давнього знання. Вона прийшла з часу, якого більше немає, і знає те, що давно забуто навіть світанками…»

— Отже, ти все ж пам’ятав, Персі… — прошепотіла стара, і на її губах знову з’явилася та сама тінь посмішки. — Не все стерлося…

Вона перевернула кілька сторінок, ковтаючи слова, ніби це були не рядки, а голоси минулого.

Женес читала, і з кожним прочитаним рядком її обличчя пом'якшувалося, а очі ставали все більш задумливими. Вона доторкалася до ілюстрацій, ніби намагаючись відчути тепло давно минулих днів. Коли вона дійшла до розділу, де Персі описував їхню першу зустріч біля джерела, її пальці зупинилися. Зморшки на її обличчі на мить розгладилися, і здалося, ніби крізь них проступила молода дівчина, якою вона колись була.

«…Я побачив її біля джерела, прозорої, як ранкова роса, що спустилася з гір. Її волосся було кольору стиглого жита, а очі – як тіні лісових хащів. Вона була втіленням самої природи, таємницею, що ховалася серед листя…»

Женес усміхнулася, і ця посмішка була щирою і трохи сумною. Вона пригадала той день, свій страх, що перемішався з цікавістю, і ту дивну приязнь, яка виникла між нею і тим молодим, допитливим чоловіком, що не боявся лісу.

— Він завжди був таким, — прошепотіла вона, звертаючись до порожньої хижки, — завжди бачив більше, ніж інші.

Вона перегорнула сторінку, і її погляд натрапив на опис дерева в оранжереї. Рядки розповідали про те, як Персі, незважаючи на свою недугу, не полишав надії виростити дерево з магічними плодами, напуваючи його водою з джерела, яку йому вдавалося збирати.

«…Я відчував, що це дерево — міст між світами. Між минулим і майбутнім, між тим, що ми знаємо, і тим, що відчуваємо. Його плоди — не просто їжа, а спогади, зібрані з серця лісу, з душі часу…»

Женес заплющила очі. Спогади наринули хвилею, немов вода з того самого джерела. Вона згадала, як багато років тому сама була джерелом знань для Персі, як ділилася з ним таємницями лісу, як намагалася попередити його про небезпеки, що ховалися за межами їхнього містечка. Але він був занадто наполегливим, занадто допитливим.

Раптом вона відчула, що не сама в хижці. Тихе шарудіння змусило її відкрити очі. Біля входу, оповита ранковим світлом, стояла Марго. Вона мовчала, лише спостерігала за старою, її очі були сповнені розуміння і співчуття. Женес відчула невеликий укол сорому – вона ж відштовхнула дівчину.

— Отже, ти повернулася, — тихо промовила Женес, закриваючи книгу. Вона поклала її обережно поряд з собою. — І ти не просто дочитала… Ти зрозуміла.

Марго кивнула.

— Я хочу знати все.

Женес зітхнула. Цей вдих був довгим, ніби вона збирала в собі весь вік, усі спогади.

Навіщо тобі це?

Женес спостерігала за Марго, намагаючись прочитати її справжні наміри. Чи була це просто дитяча цікавість, чи щось більше? Вона бачила багато таких, що приходили до лісу в пошуках «таємниць», а потім зникали, злякані його справжньою суттю.

Марго зробила крок уперед.

— Я не шукаю легких відповідей. Я шукаю… розуміння. Мій прадід витратив життя на це. І я відчуваю, що це важливо. Я відчуваю, що ця історія… вона пов'язана зі мною.

Женес підняла одну брову, її погляд став ще більш пронизливим.

— Пов'язана? Що ж, молода пані, багато чого пов'язано з багатьом у цьому світі. Але не все, що пов'язано, потрібно розплутувати. Іноді краще залишити вузли недоторканими. Чому ти думаєш, що саме тобі дозволено втручатися в давні справи?

Її слова були гострими, ніби шпильки, але Марго не відступила. Вона відчула, що це випробування.

— Тому що я відчуваю, що можу. І тому що я не боюсь, — рішуче сказала Марго. — Може, я не розумію всього, але я готова вчитися. Я готова… прийняти те, що ви відкриєте.

Женес замислилася. Вона дивилася на Марго, ніби бачила крізь неї.

Жінка встала, її рухи були повільними, але впевненими.

Вона кивнула у бік виходу з хижки.

— Іди. Іди назад до свого діда. Поговори з ним. Подивися на його дерево. І спробуй почути, що воно тобі скаже.

Женес знову сіла до вогнища, взявши книгу. Її погляд знову став відстороненим, ніби розмова з Марго була лише швидкоплинною забавою.

Марго стояла, почуваючись розгубленою, але водночас сповненою дивного передчуття. Вона зрозуміла, що Женес не поспішає відкривати всі карти. Це був не допит, а випробування, і вона лише пройшла перший етап. Лісова мешканка була не просто носієм знань, а охоронцем, і вона не збиралася ділитися своїми таємницями з кожним, хто прийде з книгою в руках.

З новим відчуттям у грудях Марго вийшла з хижки. Ліс здавався тим самим, але її сприйняття змінилося. Кожен шелест, кожен тріск гілочки тепер мав для неї значення. Вона йшла назад, намагаючись розшифрувати цей новий, дивний світ, який відкрився перед нею.

Повернувшись до маєтку діда, Марго відчула, що її чекає новий етап цього дивного шляху. Вона повинна була поговорити з Персі, подивитися на дерево. І спробувати почути. Бо тепер вона знала, що ліс живий, і що він шепоче свої таємниці тим, хто здатний слухати. І вона була готова.

Марго відчула непереборне бажання дізнатися більше.

Женес знову сіла до вогнища, взявши книгу. Її погляд знову став відстороненим, ніби розмова з Марго була лише швидкоплинною забавою. Але в її очах, якщо придивитися, можна було помітити приховане задоволення. Вона знайшла гідну ученицю, чи принаймні гідну випробування.

Наступні дні стали для Марго справжнім випробуванням на витривалість. Вона поверталася до хижки Женес щоранку, сповнена рішучості продовжити навчання. Але стара жінка не поспішала розкривати свої секрети. Замість того, щоб давати прямі відповіді, Женес давала Марго завдання, які здавалися дивними і безглуздими.

Одного дня вона відправила Марго на пошуки рідкісної квітки, яка, за її словами, розквітала лише під повним місяцем і лише в найпотаємнішому куточку лісу. "Слухай ліс, дитинко, — сказала Женес, її очі були, як завжди, хитрими. — Він сам покаже тобі шлях. Але якщо ти не знайдеш її до світанку, то повернешся ні з чим. І не смій питати дорогу."

Марго провела всю ніч у лісі, відчуваючи кожну тінь, кожен звук. Вона занурилася в цей новий світ, який відкрив їй випитий настій. Спочатку було важко. Голоси лісу були хаотичними, змішувалися в незрозумілий гамір. Але поступово, зосереджуючись на єдиній меті, вона почала розрізняти тонкі підказки. Шелест певного листя, напрямок вітру, навіть дивний рух світлячків — все це здавалося знаками. Вона йшла на звук, на аромат, на відчуття. І коли зійшло сонце, на її долоні лежала та сама квітка — тендітна, з пелюстками, що світилися ніжним блакитним сяйвом. Вона ледь помітно пульсувала, ніби в ній билося серце самого лісу.

Після кожного такого завдання Женес лише кивала, немовби підтверджуючи її успіх. Дівчина давно зрозуміла, що старенька випробовує її терпіннязадля того, щоб провести в її компанії більше часу. Марго здавалось, що Женес так довго була сама, що тепер просто не знає як правильно висловити бажання просто поспілкуватись й приймати гостей. Дівчина вимальбовувала у своїй уяві, що старенька пеерживаєчерез те, що коли дасть відповіді на всі питання, то співрозмовниця розчинеться так швидко, як і зявилась. Тому терпіння треба було виробити неаби яке і Маргорита була до цього готова. Вона була готова дати легендарній родичці стільки часу, скільки тій знадлолбиться.

Женес знову кивнула у бік виходу з хижки.

— Йди. Ти вже бачила, що може ліс. А тепер час, щоб ти відчула його серце. До зустрічі.

Марго розуміла, що кожне випробування Женес — це не просто перевірка, а навчання. І вона була вдячна за кожну біль, за кожну втому, бо вони наближали її до розуміння давніх таємниць і до розгадки секрету довголіття лісової мешканки. Її рішучість і впертість тільки зростали, а повага до Женес ставала безмежною.

-Я знайшов її. Насінину того самого Дерева Життя, про яке розповідала Женес. Вона була схована глибоко, ніби чекала на свій час. Я не розповів їй, бо боявся, що вона не зрозуміє, або ж це принесе їй лише біль. Я намагався виростити його сам, поливаючи водою з джерела біля її хижки. Я відчував, що це джерело дарує довголіття. Я бачив, як вона, Женес, століттями залишається такою, якою була, але й не молодіє. Я зрозумів, що саме поєднання плоду цього дерева і води з джерела може дарувати не просто довголіття, а безсмертя. Я вірив, що колись хтось інший, хтось гідний, зможе розгадати цей рецепт…

Марго відчула, як у неї перехопило подих. Ось чому Женес живе так довго! Ось чому вона, мабуть, пила воду з джерела, але так і не змогла знайти плід, бо Персі приховав насінину! І тепер вона, Марго, мала шанс завершити те, що її прадід почав. Вона відчула приплив такої сили і рішучості, якої ще ніколи не відчувала. Таємниця довголіття Женес була розгадана, і це відкрило двері до ще більшої таємниці – безсмертя. І ця таємниця тепер була в її руках.

Наступним випробуванням Женес відправила Марго до найстарішої сосни у лісі, що стояла на самоті на краю урвища. "Знайди ту сосну, — промовила стара, її голос був тихим, як шепіт вітру, — і принеси мені шишку, яка впала з її найвищої гілки. Тільки одну. І пам'ятай: сосна не любить поспіху. Вона відкриває свої дари лише тому, хто вміє чекати."

Марго провела біля сосни кілька днів. Спочатку вона намагалася струсити дерево, шукала інші шишки, але жодна не відповідала опису Женес. Її нетерпіння зростало, але вона згадала слова Женес про терпіння. Вона сіла біля підніжжя сосни, заплющила очі і дозволила собі просто бути. Вона відчувала, як коріння сосни глибоко проникає в землю, як соки рухаються по її стовбуру, як вітер грає її хвоєю. Вона чула шепіт минулого, який ніс вітер, і відчувала енергію, що випромінювала стара сосна. Вона зрозуміла, що чекати — це не бездіяльність, а активне сприйняття.

На третій день, коли Марго майже змирилася з тим, що не знайде шишки, легкий порив вітру зірвав з найвищої гілки, прямо над її головою, одну єдину шишку. Вона впала прямо їй у долоні. Шишка була незвичайною — більшою, ніж звичайні, з дивним, майже прозорим блиском, наче вона ввібрала в себе світло сонця та місяця протягом століть. Марго відчула, що це не просто шишка, а частинка мудрості старого дерева.

Коли Марго повернулася до хижки, Женес не чекала її з нетерпінням. Вона просто сиділа біля вогнища, її погляд був спокійним і глибоким.

— Ти принесла її, — сказала Женес, не підводячи очей. — Ти навчилася чекати. Чекати — це не просто гаяти час. Це — довіряти потоку життя, його ритму. Ліс не терпить поспіху. Він нагороджує терплячих.

Вона взяла шишку з рук Марго, обережно оглянула її, а потім простягнула назад.

— Залиш її собі. Це твоя нагорода. І пам'ятай, Марго: іноді відповіді приходять тоді, коли ти перестаєш їх шукати, а просто відкриваєшся їм.

Марго розуміла. Кожне випробування було не лише на витривалість, а й на трансформацію. Вона відчувала, як змінюється її власне сприйняття світу, як вона стає більш гармонійною з лісом. Її повага до Женес була безмежною, адже вона бачила, що стара жінка, яка, здавалося, була самотньою, насправді була сполучною ланкою між світами, і її "випробування" були не покаранням, а уроками, які дбайливо і терпляче передавали давню мудрість. Марго усвідомила, що Женес не просто хоче поділитися знаннями про довголіття, а навчити її жити в гармонії з природою, а це, можливо, і є справжня таємниця. І вона була готова приймати стільки часу, скільки Женес було потрібно.

Женес, яка знала про насінину та про рецепт безсмертя з книги Персі, просто чекала, коли Марго сама дозріє до цього знання, коли вона буде достатньо витривалою, терплячою, і достатньо вільною від власних страхів, щоб прийняти таку велику таємницю. Вона була готова. Готова почути правду.

Жінка знала, що має сама його знайти і, можливо, прапраонука стане вагомою ланкою для сполучення відповідей на старі питання.

Після чергового випробування протягом тривалої кількості днів бабуся привязалася до Марго. Коли та затримувалась і не приходила в звичний час, жінка починала хвилюватись, чи не перегнула із випробуванням. Проте, дівчина завжди поверталась. Жінка зітхала із полегшенням і всеодно не здавалась. Проте одного разу, коли дівчина принесла їй черговий смаколик Женес повільно закрила книгу, поклала її поряд і подивилася на Марго. Її погляд був глибоким і пронизливим, ніби вона бачила не лише тіло Марго, а й саму її душу, її історію, її потенціал.

— Твій прадід, Персі… він був особливим. Він мав серце, відкрите для лісу, і розум, що не боявся незвіданого. Він шукав. Шукав те, що я сама не могла знайти століттями. Бо я знала про джерело. Я пила його воду. Це дарувало мені довголіття. Ти бачиш мене такою, якою я була… не зовсім юною, але й не старою. Це ціна. Ціна за те, щоб бути мостом між світами, між часом і вічністю. Я живу довго, але я не молодію. Моє тіло зберігає свій вигляд, але душа відчуває тягар століть. Я шукала плід. Той самий плід, про який розповідали легенди. Той, що здатен додати безсмертя до довголіття. Але я не могла його знайти. Ліс не відкривав мені цієї таємниці. Можливо, тому, що я була занадто тісно пов'язана з ним. Або тому, що це знання мало прийти через когось іншого.

Женес зробила паузу, її погляд став ще більш задумливим. Вона більше не хотіла випробовувань для дівчини, для цієї рідної душі. Віддаючи належне наполегливості та щирості Марго травниця потихеньку почала відкриватись їй. Запропонувавши запашний чай господиня хижки розпочала свою розповідь:

— Персі знайшов насінину того дерева. Він не сказав мені про це. Він боявся, що я буду гніватись. Він зрозумів, що саме це дерево, вирощене з цієї насінини і полите водою з джерела, стане ключем. Але він не зміг його виростити.

Женес підвела погляд на Марго, і цього разу в її очах було стільки надії та очікування, що Марго відчула, як це пронизує її до кісток. Там, де кінчається страх, починається пам’ять. А з неї — народжується правда

Марго глибоко вдихнула. Вона відчувала її тепло і це тепло передавало їй рішучість. Вона подивилася на Женес, і її очі були сповнені вдячності. Дівчина взяла книгу й присіла пити чай. Відкривши потрібну їй сторнінку вона поставила перше питання:

-Ви дуже запали мені в душу, коли я гортала ці сторінки. Мені цікаво, що привело Вас сюди.

— Ти питаєш, що привело мене сюди, Марго? Це довга історія. Довша, ніж тобі здається. Я була молодою дівчиною, такою ж, як ти, сповненою мрій і прагнень. - Женес провела зморщеною рукою по обличчю, ніби стираючи пил століть. — Я була… цілителькою — голос Женес потихеньку перетворився на шепіт, — А потім… прийшла Велика Хвороба. Вона поширилася швидко, як лісова пожежа. Ніхто не знав, як її зупинити. Я шукала відчайдушно порятунку.

-І знайшли його.

Вона подивилася на Марго, і в її очах з'явилася та сама надія, яку Марго бачила раніше.

-Так. Але…

-Що сталося? Хтось розпустив неправдиві чутки?

-Так… Він. Красень син заможних батьків.

-О, як цікаво… Ви йому відмовили?

- Відмовила. Він виявився дуже обурливим й розпещенним. Не пробачив публічної відмови. Й помстився поганими чутками. Казав, що мої зілля то- чаклунство і нічого спільного із допомогою людям не має.

Тягнувся час. Дні за днями,місяці за місяцями і я втекла. Бо статус його сімї виявився сильнішим за мою репутацію…Я втікла до лісу. Знайшла цю хижку. І наставницю…

Я прийшла сюди одна. Молода, налякана, але сповнена рішучості. Я знайшла Джерело. І я пила його воду. Це дало мені довголіття, Марго. Це зупинило час для мого тіла. Але це не зупинило біль у моїй душі. Я бачила, як століття проходять повз, як змінюється світ за межами лісу. Я бачила, як народжуються і вмирають покоління. І я залишалася тут, як міст між цими світами, між часом і вічністю.

Женес знову вказала на книгу.

— Але я ніколи не знаходила плід. Я шукала його, шукала в кожному куточку лісу, розмовляла з його духами, благала його відкрити мені таємницю. Але ліс мовчав. Можливо, тому, що я шукала його лише для себе, для свого болю. Можливо, тому, що час його ще не настав.

Вона простягнула руку до Марго, доторкнувшись до її долоні.

— І тоді з'явився твій прадід, Персі. Він був іншим. Він не шукав для себе. Він шукав… знання. Він шукав гармонію. І він знайшов те, що я не могла знайти за століття. Він знайшов насінину. Він зрозумів, що для безсмертя потрібне поєднання Джерела і плоду.

Женес усміхнулася, і цього разу її усмішка була спокійною, сповненою прийняття.

Вона знову взяла книгу Персі, відкрила її на першій сторінці і провела пальцем по напису: «Женес, мешканка Лісу Тіней, сторожка давнього знання. Вона прийшла з часу, якого більше немає, і знає те, що давно забуто навіть світанками…»

— Я прийшла сюди не просто в пошуках безсмертя, Марго, — промовила Женес. — Я прийшла сюди в пошуках відповіді. Відповіді на біль, на втрату, на сенс життя. І я думаю, що твій прадід, а тепер і ти… ви допомагаєте мені знайти цю відповідь. Справжнє безсмертя — це не вічне життя, а вічна пам'ять, вічна мудрість, що передається через покоління. І тепер ми з тобою маємо спільну мету. Ми разом з'єднаємо те, що було розділено. Ми разом зцілимо ліс, а через нього — і світ.

Я довго мовчала, бо здавалося, що якщо скажу — світ зрушиться з місця, і те, що було приховане, назавжди вирине на поверхню. Але, може, так і треба. Бо світ має знати. І хтось має це вимовити вголос.

Вона на мить заплющила очі, мовби слухаючи далекі дзвони або чиїсь кроки з минулого, а тоді додала:

— Я була однією з тих, кого забули. Не вбили, не зрадили — просто забули. А забуття іноді гірше за смерть. Я жила в тіні великої історії, але мала свою. І коли я побачила, як ти тримаєш цю книгу… я зрозуміла, що, можливо, ще не все втрачено.

Марго не зводила з неї погляду. В її душі щось колихнулося — глибоке, майже материнське співчуття, змішане з благоговінням. Вона ледь помітно кивнула, заохочуючи продовжити.

— То розкажіть, — прошепотіла вона. — З самого початку.

Женес поглянула у вікно — там, за темрявою, лежала країна її дитинства, її тиша, її вогні, що згасли. І вона почала:

— Бабуню Женес, — промовила Марго, її голос був сповнений поваги. — Це… це так багато. Я навіть не уявляла.

Женес посміхнулася, і в цій посмішці було і розуміння, і легка втома.

— Життя завжди більше, ніж нам здається, дитинко. Особливо, коли воно триває століттями. Ти бачила мою силу, Марго. Але тепер ти знаєш і про мої рани. Це — частина правди.

Вона кивнула на книгу Персі.

— Твій прадід зрозумів це. Він шукав не просто безсмертя, а зцілення. Зцілення для світу, для душ. І він вірив, що Дерево Життя може дати це. Воно може зцілити не лише тіло, а й пам'ять.

Марго замислилася. Зцілення пам'яті. Це було те, чого вона досі не брала до уваги.

— Що ви маєте на увазі? — запитала Марго. — Зцілити пам'ять?

Женес подивилася на неї пильним поглядом, ніби перевіряючи її готовність до наступного кроку.

— Коли Велика Хвороба прийшла в мій світ, вона забрала не лише життя. Вона забрала і пам'ять. Спогади про тих, хто пішов, про їхні історії, про їхню мудрість. Вона залишила лише біль і забуття. Персі, вірив, що плоди Дерева Життя можуть не лише дарувати безсмертя, але й відновити втрачені спогади. Повернути те, що було забуто. Поєднати минуле з сьогоденням.

Вона простягнула руку до Марго, вказавши на книгу.

— Він залишив тобі цю книгу. І в ній… він описував не лише те, що знав про Дерево. Він описував те, що відчував.

Він мріяв про те, щоб люди могли знову побачити своїх предків, почути їхні історії, навчитися з їхнього досвіду.

Марго відчула, як її серце стискається від сильних емоцій. Це було щось більше, ніж просто таємниця довголіття. Це була надія на зцілення цілих поколінь, на відновлення втраченого зв'язку з минулим.

— Отже, Дерево може повернути спогади? — прошепотіла Марго.

— Він так вірив, — відповіла Женес.

Марго відчула приплив хвилювання. Вона розуміла, що її шлях тільки починається. Дерево Життя, Джерело і ця книга — це були лише інструменти. Справжня магія полягала в знаннях, які Женес передавала їй, і в її власній здатності відчувати ліс, розуміти його мову. Їхня спільна місія була не просто про безсмертя, а про відновлення гармонії, про зцілення ран, що тягнулися крізь століття. І Марго була готова до цього.

Вона подивилась на Марго: рівно, спокійно, але з тінню у зіницях.

— Я довго мовчала, бо мовчання — це захист. Але потім пам’ять почала шепотіти. Спершу уві сні. Потім — у речах. У запахах. У порожніх кімнатах.

Марго слухала мовчки. Її руки дрижали, але вона не перебивала. Лише ще ближче присунула чашку до себе — мовби чай міг заземлити те, що от-от проросте в ній.

— І коли пам’ять стала вже нестерпною, — продовжила Женес, — я зрозуміла: вона не карає. Вона кличе. Правда не народжується голосно. Вона приходить, коли страх відступає. Коли ти вже не тікаєш.

Марго трохи схилила голову, вивчаючи її обличчя.

— Тобто… ви прийшли, щоб розповісти?

— Ні, — відповіла Женес, і в її голосі забриніла ніжність. — Щоб знайти когось, хто зможе почути.

Настала пауза.

Марго, ніби вагаючись, прошепотіла:

— Я боюся. Я не знаю, чи зможу.

Женес усміхнулась. Дуже по-людськи.

— Це завжди починається зі страху, Марго. Але пам’ять — вона приходить до тих, хто готовий залишитися поруч, коли інші йдуть.