Пролог. 2024. Дніпро
Місто жило у двох вимірах: у реальності розбитих вулиць та тривожних сирен, і в очікуванні майбутнього, що ніяк не могло настати. Цього вечора повітря було важким, немов просякнуте не лише вологою, а й фатальним очікуванням.
Небо над річкою було хворим. Зеленувато-сірі хмари збивалися у велетенські, наелектризовані вежі, що нависали над шрамами будинків на іншому березі.
Стара набережна була порожня. Майже.
Одна самотня постать нерухомо стояла біля самих поручнів, вдивляючись у темну, важку воду, що не відбивала світла.
І в одну мить світ розколовся.
Небо тріснуло. Первісний, сліпучий спис чистої енергії — не жовтий, а сліпучо-білий, майже синій — прошив атмосферу і вдарив. Не в річку. Не в будівлю.
Він влучив точно в самотню постать.
На долю секунди нічна набережна спалахнула, ставши яскравішою за сонце. Потім — оглушливий, сухий тріск, що змусив замовкнути навіть віддалені звуки міста.
Постать, охоплена вогнем, що не палив, а сяяв, повільно осіла на граніт.
А потім світло згасло.
Настала темрява.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!