Глава 1: Відлуння Дніпра
Глава 1: Відлуння Дніпра
Ignorantia est mater malorum (Невігластво — мати зла)
Частина 1: Дев'ята ранку
Різкий, пронизливий писк дешевого електронного годинника розірвав тишу. Всеволод завмер, спершись на холодні, ржаві поручні старої набережної. Метал був таким крижаним, що обпікав долоні. Він заплющив очі. Ця хвилина належала не йому. Вона належала мертвим.
Ранковий туман над Дніпром був густим і сірим, як попіл спалених надій. Він заповзав у розбиті вікна покинутих річкових кав'ярень, чіплявся за голі, чорні гілки дерев і осідав крижаною вологою на обличчі. Повітря пахло мулом, гнилими водоростями і тим невловимим металевим присмаком, який назавжди оселився в містах, що знали звук сирен. Десь вдалині самотньо, тужливо крикнула чайка — єдиний живий звук у цьому застиглому світі.
Його руки, що колись знали лише ніжний дотик пензля, тепер тремтіли. Не від холоду. Від пам'яті. Від постійного напруження останніх чотирьох років. Він більше не малював на полотні, але його свідомість перетворилася на безкінечний етюдник. І сьогодні, на цьому полотні пам'яті, знову і знову проступала одна й та сама картина.
Жовта, сонячна кухня, розірвана навпіл російською ракетою. Будинок на Перемозі. Він бачив її з болісною чіткістю художника: розколотий стіл, дитячий малюнок, що дивом тримався на шматку стіни, самотня чашка над прірвою у дев'ять поверхів.
Сюрреалістичний натюрморт зруйнованого затишку, виставлений на огляд усьому світу.
Всеволод, якого друзі колись прозвали «Царем» за його загострене почуття справедливості, тепер відчував себе лише пішаком у чужій, безглуздій грі.
Він згадав той день. Його, разом з двома хлопцями, що просто стояли на зупинці, "запакували в бус". Без питань, без пояснень. Потім — військкомат, що смердів дешевими цигарками, потом і байдужістю. Конвеєр. Заляканий лікар з порожніми очима тремтячими руками штампував довідки "здоровий" під важким, як могильна плита, поглядом комісара. Всеволод, зі своєю унікальною вадою — спазмом дихальних шляхів, що не давав бігати — став ідеальним кандидатом для «утилізації». Він не мав грошей, щоб відкупитися, але мав занадто гострий розум, що робило його невигідним для системи.
"Чому мною має керувати істота, у якої рівень інтелекту нижчий?" — ця думка, гостра як уламок, знову різонула свідомість. Він згадав слова свого першого вчителя, старого Ноа: "Ignorantia est mater malorum" - Невігластво є матір'ю всіх бід.
Їх, "непридатних", кинули на забій без належної підготовки. Він згадав останню атаку. Обличчя командира — не зле, не п'яне, а просто втомлене і байдуже. Командир ліниво ткнув пальцем у карту, віддаючи абсурдний наказ іти на укріплені позиції без підтримки. І хрипкий, злий жарт його побратима, хлопця з позивним "Проїбав", що навіть у пеклі примудрявся губити все на світі: "Ну що, хлопці, хто не шаре, той хуяре...".
"Проїбав" загинув першим. Всеволод не міг бігти. Він стояв, задихаючись, а вони падали. Прості хлопці, чиї життя обірвалися не ворожою кулею, а безглуздим наказом зі штабу, де пахло кавою та зрадою. Їхні очі, повні болю і німого питання "за що?", були останнім, що він бачив. Їхня смерть стала його прокляттям і клятвою.
Годинник пискнув вдруге. Хвилина скінчилася. Всеволод розплющив очі. Туман не розсіявся.
Він мусив тікати. Не для того, щоб врятуватися. Він не тікав від війни. Він починав свою. Віднині він — дезертир, переслідуваний власною державою, яку захищав. Його мета — дістатися до тих, хто танцює на кістках, і змусити їх заплатити.
"Боротися треба з підарасами, а не з націями". Ця фраза, що народилася в окопному бруді, стала його єдиною молитвою.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!